Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман (книга бесплатный формат TXT) 📗
Біля Мелюзини — німфи, що нагнулася над криницею навпроти чорної кам'яниці Лоренцовичів, і коло статуї правосуддя на протилежному боці Ринку стояли готові до штурму руської фортеці переодягнені за списоносців, стрільців, рейтарів, драгунів і реєстрових козаків міщани. Із-за валів іграшкової твердині виглядали бородаті, в паперових шоломах, зі щитами і списами вої, які спочатку будуть оборонятися, а потім поляжуть за землю руську. Так, як було насправді там — під Смоленськом.
Народ загатив увесь ринковий майдан, тріщали балкони, хлопчиська чіплялися карнизів і стояли на дахах — весь Ринок здавався одним величезним котлом, повним тисяч людських голів.
Войовник Смоленська Станіслав Жолкевський в суворо застебнутій делії й шапці з високим султаном понуро спостерігав за приготуванням до видовища, яке ось-ось мало відбутися в його честь, а бачив справжній Смоленськ і Москву, і Клушин, де полягли тисячі його лицарів за марнославне прагнення короля Зигмунта III розширити Річ Посполиту від Швеції до Каспійського моря. Смоленськ упав — це правда, але польські жовніри у Москві щурів їдять, а жолду[3] король не дав ані своїм, ані найманим — нині-завтра рушить голодна зграя мародерів з московських земель на Польщу і з'їсть її разом з королем.
Горбоносий, з підкрученими вгору вусами, польський регіментар зло поглянув на тестя двох Лжедмитріїв — Єжи Мнішека; той вловив погляд гетьмана, послужливо повернув до нього своє важке обличчя, закрите чорною бородою, і мовив, добираючи улесливих слів:
— Накажете, вашмость, почати торжество в честь того дня, коли під вашим довудзтвом увінчалася вікторією наша довголітня боротьба з північними схизматами?
— Вікторія... — відвів погляд Жолкевський. — Я проклинаю той день, як Йов прокляв день свого народження...
Мнішек знітився. Він, призвичаєний до домашніх вигод, балів і воєн з посполитим людом, боявся цього сильного мужа, що постарів у сідлі і змалку не знімав з себе бойового обладунку. Сам же усвідомлював, що московська війна остаточно програна, вісті про друге овдовіння Марини і повстання в Москві підкосили здоров'я львівського воєводи, він осунувся, підупав, і гаряча Золота Роза Нахманова вже не може викликати в нього почуття радості, та все одно втішав себе надією: якщо Смоленськ узятий, а польське військо ще не покинуло Москву, то, може, таки посяде московський престол його внук, син Марини від замордованого в Калузі другого самозванця, і коли не половина московського скарбу, обіцяного йому пройдисвітом Гришкою Отреп'євим, то хоч сота його частка перепаде — для нього, для Рози, для чотирьох доньок і тузіна внуків.
— Пане гетьмане, — мовив єлейно, — ви втомилися походами, але світло ваших перемог опромінює нас, і близька та година...
— Усі ви берете світло, — перебив Жолкевський старосту, — тільки ніхто не квапиться підливати оливи, щоб лампа, яка дає те світло, не загасла. Починайте, вашмость.
Єжи Мнішеку відлягло від серця—він не знав, що відповісти цьому завжди гострому на слово регіментареві Польщі, в руках у якого все військо, а значить, і держава, хоч de facto він лише польний гетьман і король не бажає надати йому звання коронного, незважаючи на те, що коронний гетьман Ян Замойський давно вже відійшов у кращий світ; староста вдоволений, що не мусить відповідати на адресовані йому ущипливі слова гетьмана, нагнувся до бургомістра Вольфа Шольца, який сидів східкою нижче; той, вислухавши, повернув голову зліво, від неї, немов відштовхнута, повернулася ще одна голова, а далі — п'ята, десята, і за мить біг до ратуші молодий ротмістр з шаблею при боці.
На балюстраду, під самим шпилем ратуші, вийшов трубач—над містом пролунали .бойові трубні звуки. Стих клекіт на Ринку, а за мить з криками: «Naprzod, zabij go!»[4] навально рушили з обох боків майдану переодягнені у вояків міщани — зі списами, шаблями, алебардами. З мурів дощаного Смоленська вдарили гармати, мури захиталися — поморщився Жолкевський, — на стіну виліз бородатий боярин у шубі з бобровим коміром, змахнув рукою, щось там викрикнув, і знову вдарили гармати — нападники відступили, над Ринком потягло гострим пороховим смородом, ротмістри — справжні — горлали, заохочуючи переодягнених міщан до бою.
— Страхи на ляхи, гурра на мазура... — пробурмотів поет Шимон Шимонович; він сидів поруч з архієпископом Соліковським і, забувши, що його можуть почути, шепотів, поволі добираючи слова: — За ойчизну, любі діти, під благі намети... не беріть з собою ліжок, у полі спатимете... килими залиште дома — вкриєтесь щитами... не беріть з собою їсти... землі наїстеся...
Архієпископ повернувся до поета всім тілом, гострими очицями увіп'явся в його губи, які шепотіли слова вірша, він уловив зміст і своїм вухам не повірив: увінчаний самим папою поет, поважана й недоторкана особа, королівський одописець, блюзнірствуе у таку патріотичну мить?! А втім, цього можна було давно сподіватися...
— Пане Шимонович, — проказав Соліковський, приклеюючи до губів поштиву усмішку, — чи не причулося мені? В нинішню урочисту хвилину ви нічого більше не побачили в нашій звитязі — тільки смерть?
— Рими не можу відшукати, ваша ексцеленціє, — із спокійною іронією відказав Шимонович, на його обличчя напливала скептична посмішка. — Не беріть з собою пити — нап'єтеся крові... Нічого не виходить... А чому ви зараз такі побожні, наче в костьолі після святого сакраменту — хіба не глупо справляти нині оцю звицєнжну комедію, коли війна з Московією, відомо всім, програна?
Холодна маска лягла на обличчя архієпископа: поет Шимонович почав вільнодумствувати вголос... Так, можна було цього сподіватися. Соліковський не раз гостював у пана Шимона, в його бібліотечній кімнаті часто збиралися представники львівської еліти для поважних розмов, і хоч стриманий парнасець ніколи не давав волі словам, все ж не ховав від людського ока книг, записаних у папський індекс. Вільнодумство... шовкові рукавички... благопристойність... А найпростіше—вивести на поміст, під який накладені в'язки дров — і всі проблеми розв'язані — без дискусій, без шовкових рукавичок... О свята Супремо[5], чому ти обминула Польщу! Ні, ні, не Шимоновича, інших. А тоді він і сам зрозумів би... Спочатку хоча б десять православних отут, на Ринку, на цьому самому місці, де зараз наступають на дощані мури переодягнені за жовнірів міщани. Десять живих смолоскипів!
— Ваша ексцеленціє, — промовив Шимонович, йому ніби передались пристрасні проіспанські симпатії архієпископа. — Якщо зволите колись завітати до мене, я вам покажу вельми потішну книгу одного іспанського письменника — Мігеля Сервантеса. Недавно отримав. І дивне диво: він написав її, знуджений безділлям, у тюрмі!
— У тюрмі святої інквізиції? — єхидно примружився Соліковський.
— Не думаю... Він був збирачем податків.
— А-а… Хвальний пане поете…— архiєпископ сховав кiнчик довгого носа мiж складенi, мов до молитви, долонi. — Я вельми поважаю вас за невтомне збирання книг, я сам завзятий бiблiофiл, але мене трохи дивує те, що у вашiй великiй бiблiотецi, де є i Ян Кохановський, i Торквато Тассо, і Еразм Роттердамський, і Томас Мор... Джордано Бруно, правда, не бачив, — архієпископ опустив погляд, — я не зустрів хоча б однієї книги...
— Томаса Торквемади? — запитав, підказуючи, Шимонович.
— Ну ні, для чого вам «Кодекс інквізиції», він є в мене...
— Справді, досить одного примірника книги великого інквізитора для нашого міста, тим більше, коли він знаходиться у вас, — стерп голос Шимоновича, проте поет зразу перемінив тон. — А я таки вам позичу «Дон Кіхота» Сервантеса, адже вашій ексцеленціі теж іноді треба спочити від теології.
— Я стурбований нинішньою розмовою з вами... Королівський поет, автор віршотвору, яким вітали введення ордену єзуїтів до Львова, став раптом так дивно мислити.
— Часи міняються і ми з ними теж... — мовив Шимонович, дивлячись на ринковий майдан. — Погляньте, ваша ексцеленціє, ось іде вистава битви за Смоленськ. А ви не подумали в цю мить, що ті вої — то тіні, привиди братів і дітей наших, які вкрилися щитами і наїлися землі на російських полях... А за що? Мені, вам, отим людям, що затопили нині Ринок, легше стало жити? Хіба не могли вони, сини і брати наші, пити дома молоко замість крові і їсти хліб замість глини, а ми — тішитися ними, а не ридати над тінями?
