Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина (библиотека книг .txt) 📗
Вони не порушили цілісність снігу. Герман повернувся разом з усіма і довго грівся коло багаття, куди вкинули багато дров, забувши про ощадливість. Цей день мав бути інший. Відчувалося якесь напруження, люди то з’являлись, то зникали, і тоді чутно було звуки шкрябання по цеглі, а у вогонь вкинули паку пожовклих паперів, уважно простеживши, щоб усе згоріло. Очевидно, настав час покидати цю криївку.
Герман відчув полегшення і в той же час нехіть, бо розумів, що лишати сліди на снігу — це самогубство, а не подорож. Нехай війна для цього міста вже скінчилася, але це не може бути війна лише проти міста. Бої перемістилися далі й триватимуть до повної перемоги. Герман замислився над тим, над чим не замислювався ніколи в попередньому житті, де мав шаблю, пістолі й міг віддавати накази. Але ким би він був, якби в нього відібрали мундир? Равликом, якого витягли з мушлі, і який повзе, шукаючи притулку, а його вразливе тіло терпляче зносить усі труднощі буття.
Герман заплющив очі, втомлений бездіяльністю двох попередніх днів, безсенсовного очікування. Снігу випало надто багато, і невідомо, коли він розтане. Пошуки припинили не лише через сніг: з того, що залишилось, навряд чи вдасться відтворити цілісну картину. Утім, можливо, що в людей прокинеться пам’ять. Спершу вони згадають власне ім’я, потім імена батька й матері, а відтак крок за кроком відновлять процес створення машини, будову світу, назви планет і зірок, які вказують шлях подорожнім на морі й на суші. Германа непокоїло лише одне. Якщо зруйнування машини призвело до пошкодження пам’яті, то це означає, що ці люди зрослись зі своєю машиною не лише плоттю, а й свідомістю. Не так, як він зі своїм мундиром. Виявляється, цей зв’язок був не такий уже й тривкий. Зрештою, він обрав шлях офіцера, наслідуючи свого батька, наслідуючи те, що було створено до нього. Їм — гірше. Якщо вони підуть до міста, то чи знайдуть там свої будинки, рідних, чи зможуть відділитися один від одного, переставши бути єдиним тілом без пам’яті?
Можливо, вони сприймають його одним зі своїх, але щойно пам’ять прокинеться, вони зрозуміють, що він чужий. І в них прокинеться агресія: очі спалахнуть люттю і вони роздеруть його на шматки, наче зграя вовків.
Ні, зітхнув Герман, вони просто проженуть його в сніги. Вовки чи здичавілі пси винюшать слід, оточать його, а тоді, за командою вожака, кинуться на нього. Як взвод солдатів оточує супротивника.
Раптом Герман відчув, що в підземеллі починає щось діятись, хаос впорядковується. Біля вогню стояв чоловік, поведінка якого свідчила, що він тут старший. Вожак. Він тримав у руках невелику металеву миску. Настала тиша. Після паузи до старшого підійшов один з тих, хто був найближче. Він узяв з миски щось двома пальцями. І тут трапилось щось дивне. Старший поцілував товариша в чоло. В мисочці щось покотилось наче горох чи дрібні камінці. Після того той чоловік відійшов і ліг на нари, відвернувшись лицем до стіни. Потім почали підходити інші, й усе повторювалось.
Герман вирішив, що вони тягнуть жереб. Що ж, він теж підійде і зазирне в миску, не залишатись же йому осторонь. Так можна буде перевірити, чи визнають тут його за свого, чи ні. І він отримає теж отой поцілунок в чоло. Так цілував його батько.
Іноді в атмосфері зависало вагання, однак старший жодним чином не намагався його урвати. Просто стояв, і в мисці щось брязкало. Герман був останнім, бо був у тому товаристві останнім, хто приєднався. Коли він підійшов, старший подивився крізь нього й нічим не виказав свого подиву. Попри його штивність, відчувалося, що він страшенно, неймовірно втомлений. Герман зазирнув у миску. На дні перекочувалась запаяна ампула. Коли Герман наважився взяти її, рука старшого відвела його руку. Не відштовхнула, а відвела, забравши те, що належало тільки старшому. Не дивлячись на Германа, чоловік відійшов у куток й ліг, повернувшись обличчям до стіни.
Герман залишився стояти коло вогню, що вже починав пригасати. Почорнілі папери все ще нагадували папір, зберігаючи свою цілісність.
Минув якийсь час, і Герман зрозумів, що всі ці люди мертві, і його охопив розпач, що вони так і не прийняли його до свого кола.
ГЕРМАН:
Він лежав горілиць у спальні, усе ще під владою моторошної тиші, яку приніс зі свого сну, розуміючи, що більше не витримає. Накинув халат, взувся у капці й вийшов. Годинник у вітальні вдарив другу годину ночі. Залишалась година до того часу, коли в ночі настане злам і духи покинуть людські оселі, вступлять у тінь дерев й морок боліт. Герман дійшов до кінця коридору, де було довге й вузьке вікно. Надворі завжди світліше, бо за хмарами ховаються місяць і зірки. Він вірив у це з дитинства.
Герман зійшов сходами на кілька приступок униз і завернув до іншого коридору, що з’єднував дві половини будинку, й щиро зрадів, побачивши світлу смужку під дверима управителя.
— Вони всі мертві.
Богуш, який стежив, як Герман відчиняє двері до кабінету, кивнув.
— Сідай.
— Ви не розумієте, — сказав Герман. — Вони випили якусь отруту. Я теж міг там лишитися, але мені не вистачило.
— Навіщо отрута? У мене є добре вино.
Герман сів, склавши руки на колінах і трохи нахилившись уперед. Він чув, як Богуш розливає вино, відчував запах злежаного паперу й застарілого тютюнового диму, і все це було якесь приглушене й нереальне. Голова обважніла, в скронях стукало, язик пересох.
— Ну ж бо, випий, хлопче!
У приміщенні, де чаділи дві свічки, з яких треба було зняти нагар, вино здавалось чорним. Йому здавалось, що коли він торкнеться губами скла, воно хрусне й хрустітиме на зубах, наповнюючи рот кров’ю. Германа пересмикнуло. Він підвівся із зусиллям, намагаючись не дивитися на Богуша, чи хто б там не був, і почвалав до дверей.
— Гей, та ти, чоловіче, сновида! — присвиснув управитель і пішов услід за Германом, тримаючи в руці келих з вином. Дякувати Богу, той пішов просто до ліжка. Ноги самі його несли, а що там у нього в голові…
Богуш нахильці випив вино і перехрестився щирим католицьким хрестом.
Герман прокинувся від світла, що просочувалося крізь щілину між шторами, бо воно не лише освітило його обличчя, а й зігріло. Він умився, поголився сам, вдягнув свіжу сорочку. Здається, вночі йшов дощ.
Богуш читав газету, напевно, ту, що привіз із Кеніга ще три дні тому, й сказав:
— Як спалося?
— Добре, — спокійно відповів Герман.
Богуш розтулив рота і знову стулив, бо до їдальні впливла Фріда, схожа на корабель у своєму твердому накрохмаленому чепці, й заходилася розливати каву. Вона вже звикла до того, що Герман тут живе, і перестала його помічати. Особливістю цієї жінки було те, що кожен відчував, ніби щось не зробив для неї. Коли служниця вийшла, Фріда помітила Германа й спитала безцеремонно:
— Ну, то як, їдеш завтра на іменини до графині?
«Софія» — зблиснуло в напівсутені Германової душі, але, щоб затримати в собі надто летку сполуку почуттів, він знизав плечима:
— Не знаю.
— До графині ти мусиш поїхати.
— Дійсно, Германе, тобі треба розважитись. Ти занадто багато сидиш над паперами й рахунками, — заявив Богуш.
Герман від подиву ледь не впустив ложечку.
— Пусте, — мовив він швидко. — Я не втомився.
— Там будуть прогулянки на човнах і феєрверк.
— Я сама підберу гардероб для такої оказії.
«Вони що, мають мене за дітвака?» — подумав Герман і відповів недбало:
— Дякую.
— Камердинера ми не можемо собі дозволити, — зауважила економка.
— А баронесу теж запросили? — поцікавився Герман.
— Аякже! Фатальна жінка, — вигукнув Богуш. — От і познайомитесь тепер.
Фріда підібгала губи на знак презирства й процідила:
— Так, там будуть усі, навіть ті, кого б я, на твоєму, Германе, місці не прийняла б у своєму домі.
— А ми й так нікого не приймаємо.
— Звісно. У нас — жалоба. Через півроку вона закінчиться…
