Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович (читаемые книги читать TXT) 📗

— І матері бувають різні, басилісо.

Господиня навіть не вдостоїла його поглядом, і Протаґор оцінив її волю і її крутий норов. Од сієї жони тепер залежало все: бути Ольбії й надалі чи не бути. Й він почав примирливо нахваляти добру старовинну пірру.

Так ні до чого кращого й не домовившись, гості почали вставати, й Кіно їх не затримувала. Протаґорові думалося, що чим довше вона лишатиметься в Ольбії, тим ліпше, бо без неї володар скіфів, напевно, не зробить отого вирішального кроку, після якого вже буде пізно щось думати й про щось говорити. Він спитав:

— Можна зайти до тебе й узавтра по пізній порі?

— Де мій дім — ти знаєш, — відповіла Кіно, й се могло правити й за запрошення, й за чемну відмову.

Та на більше він не зважився й, мовчки піднявши руку, пішов услід архонтові-епоніму до хвіртки, де роб-воротар тримав над головою засвічений факел.

— А ти затримайся, — сказала комусь Кіно, й елліни лише тепер згадали, що в дворику на них чекав Гіпербол.

Метек розгублено схилив голову. Кіно поманила його за собою до екуса й сіла на щойно звільнений тронос. То означало, що Гіперболові треба стояти, бо при скіфській басилісі він ні за що в світі не зважився б розлягтись на ложу. Роби дзенькали посудом, певно, господиня ще не вечеряла, й Гіперболові страшенно схотілося їсти, та Кіно дивилась на нього, й він приготувався до розмови…

А наступного вечора, коли Протаґор із новим архонтом-епонімом Еаком з'явилися в її оселі, все було вже зовсім по-іншому…

Сього ранку, о тій порі, коли ольбіополіти в мирний час поспішають на торжище, до брами Іфікратового будинку підійшов Гіпербол і несміливо постукав кільцем у хвіртку. Приворітний роб упустив його, бо Гіпербол належав до прострації Іфікрата й бував тут частенько. Коли Гіпербол переступав поріг сього дому, в нього завжди тремтіли руки й підгиналися коліна від притамованої, літами плеканої зненависти до простата. Сього разу руки теж тремтіли, й він намагався погамувати їх, притискаючи до себе заґорнений у полотнину гарний золотий світильник. Підгинались і коліна, та з ними Гіпербол не міг нічого вдіяти. Він увесь тремтів не від шаленої зненависти, а зі страху.

Якщо зараз Іфікрат гукне робам своїм: ату, закуйте сього паскудника в кайдани, — ніхто вже не зможе врятувати Гіпербола, й в Ольбії стане на одного метека менше, й побільшають лави невільників. І буде Гіпербол знову «органом емпсихоном», [48] й остання жаринка надії назавжди згасне. Жаринка, заради якої він прожив усе життя.

Іфікрат уже не спав, та й не відомо було, чи й лягав він сієї ночі в своєму таламусі.

— Чого прийшов? — похмуро глянув Іфікрат на свого відпущеника, якого бачив зовсім недавно.

Гіпербол простяг йому золотий світильник, убільшки як жіноча долоня, зроблений десь на Косі чи Кніді. Господар байдуже покрутив його в руках і знову спитав:

— Чого прийшов, кажу? Хіба вже настав місяць для піднесення дарів простатам?

Гіпербол почав плутано пояснювати, що басиліса Скіфії Кіно хотіла б поговорити з його донькою.

— Для чого? Про що?

Метек заходився пояснювати, що зараз доля города в руках Іфікрата, говорив про багатий викуп і злякано кліпав очима.

Іфікрат, не довго думавши, крикнув:

— Ехей, роби! Схопіть сього нікчему!

Гіпербол не встиг і стямитись, як з усіх кутків і закутків на нього напосіли озброєні короткими мечами слуги й скрутили йому руки назад. Про їхню зненависть до себе Гіпербол добре відав і навіть не намагався пручатись. Усе вийшло саме так, як він був подумав, ідучи сюди. З екусів і таламусів повискакували домочадці, й коли Гіпербол, набравши повні груди повітря, хотів закликати кумирів на голову Іфікрата, господар крикнув:

— Викиньте се падло за ворота, щоб і не смерділо тут!

Гіпербола затурляли в плечі й спину, й він опинився на гамірній вуличці. Вслід йому забряжчав золотий світильник. Якийсь ольбіополіт у грубому гіматаї, здається, гончар з Нижнього міста, підібрав золотий виріб і простяг йому, та Гіпербол, забувши все на світі, схопився й квапливо подибуляв тісною вуличкою туди, де на розі Медини виднів його дім.

Стямився лиш опівдні, коли над Ольбією нависло суцільне ревище. Ревла худоба, зігнана до города з усіх усюд, негодована й непоєна, бо людям було зараз не до худоби. Вони й самі вже не знали, що робити й куди податися, й над ними простирали крила свої перші чорні демони голоду.

Обережно визирнувши з хвіртки й пересвідчившись у тому, що Іфікратових робів навколо нема, Гіпербол сховався знову, підійшов у лівий од вулиці куток двору й плюнув на маленьку герму, встановлену біля самого нужника. То було погруддя колишнього власника Іфікрата. Гіпербол замовив його в місяці ґамеліоні [49] сього року тому дорійському скульпторові й архітектору Телеклові, що зводив дім для скіфського басилевса. Дав Телеклові п'ять мін тільки за те, щоб мати вдома зображення ненависного Іфікрата й, коли лють підступить до горла, — плювати на нього.

Він ще раз набрав слини й плюнув на мармурове погруддя, тоді відчинив хвіртку й пішов уздовж Медини до басилісиного будинку.

Вислухавши його, Кіно блиснула різними очима й наказала:

— Чекай мене тут!

А сама вдяглась у найдорожчий бевдос і вийшла з дому, прихопивши старого роба, який прокладав їй дорогу серед гармидеру обложеного міста, й робу-повариню, що несла за нею критий круглястий кошик з біленої лози.

Коло Іфікратового двору Кіно звеліла робові:

— Стукай у хвіртку!

Роб несміливо брязнув кільцем, але ніхто не відімкнув хвіртки, навіть не виглянув з вузенького віконця.

— Грюкни дужче! — мовила басиліса. Її вже хапали люті демони, та вона змагала їх.

Роб щосили загрюкотів, і тоді з тераси над брамою перехилилася стрижена голова котрогось із робів Іфікрата блиснуло свіжо вигострене лезо довгого списа.

— Хто стукає? Господар не вдома!

— А тобі, нікчемо, повилазило, не бачиш, хто стукає? — спокійним голосом відказала Кіно. — Відчини, я прийшла не до господаря твого, а до господині.

Голова зоруженого роба зникла, й по хвилі, яка здалася гостям доволі довгою, вже інший приворітний роб одчинив басилісі хвіртку. Кіно плавно пройшла через нерівними плитками вимощений дворик до екуса, де її вже виглядала літня жона Іфікратова. Сам Іфікрат, збентежений такою несподіваною гостиною, крадькома визирнув у віконце ґінекея, проте Кіно вдала, ніби його не помітила.

— Хайре! — привіталась вона перша, й господиня відповіла на її порух. Вона мала темне, геть зморшкувате обличчя й сумні карі вічі, а бузкова намітка не могла сховати білого, мов вимочений у сірці льон, безладно кучерявого волосся.

— Будь гостею, басилісо, — сказала вона й пропустила Кіно до екуса.

Гостя раптом сказала:

— Може, запросиш до ґінекея?

Там був Іфікрат, і вона хотіла його заскочити.

— Добре, — відповіла розгублена господиня. — Посидь хвилинку, я… приберу трохи.

Й коли вона запросила Кіно до ґінекея, там уже нікого не було. Басиліса заходилася роздавати подарунки:

— Се ось тобі гребінь з лівійської черепахи. А се доньці твоїй молодшій заколка срібна, хай пощастить із нареченим. А ся ось доньці старшій, золота, з афінських ерґастеріїв…

Господиня дякувала й безпорадно шарілася. Кіно витягла з принесеного кошика різні солодощі, теж примовляючи, що для кого, по тому спитала:

— А де ж твої доньки?

Жона Іфікратова, яка досі намагалася всміхатись, раптом стягла намітку з голови й заголосила:

— Зглянься, басилісо!.. Хай геката навіщує тобі довгих літ!.. Не занапасти чадь мою, ти ж і сама мати-и!..

Кіно гидливо поморщилась і вийшла, залишивши стару жону скубти на собі сиве волосся. Іфікрат уже стояв серед дворика.

— Я прийшла побачити доньку твою Герміону, — сказала Кіно. — Дозволяєш мені, вродженій еллінці, поговорити з нею?

— Навіщо? — глухим голосом поспитав Іфікрат. — Навіщо?