Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович (читаемые книги читать TXT) 📗
І ся тиша, й темрява, й хороми, які з усіх боків оточили священну площу, раптом нагнали на Гіпербола чорного жаху. Він здавленим голосом крикнув:
— Скіфе!..
Й роб швидко підбіг. Серце трохи попустило, й Гіпербол загримів ціпком далі, де на протилежному кутку аґори тулився між хоромами Посейдона та Гермеса старовинний, усіма метеками проклятий хоромик Афіни Робітниці. Гіперболові закортіло плюнути на чотиригранний вівтар святища, та знову серце пойнялося жахом і він поквапивсь проминути шерегу хоромів.
Робів собі Гіпербол купував одної «масті» — лише скіфського походження, й сим мовби мстився за свою ганьбу, наче хотів сказати: я був мерзенним скіфом і рабом? Тепер сам маю доста сих нікчем і маю священне право бити їх палицею тоді, як мені заманеться. Й хоч ті роби не мали в своїх жилах ані краплини скіфської крови, лише куповані були в скіфів, та він не переставав з насолодою називати їх «скіфами».
Всі вони мали й власні клички — Гіпербол умисне добирав найогидніші: то Рябий, то Шолудивий, то Смердюх, то Жаба, — й тільки одного, виночерпія, що найчастіше з'являвся перед очі, кликав просто «Скіфом», укладаючи в те слово найбільш образи.
Скіф, що був насправді персіянином, нечутно дибав за господарем, тримаючись певної відстани, щоб не потяг уздовж спини ціпком. Так вони вийшли на вулицю поза святими хоромами, а там, де Медина перетиналася з аґорою, стали. На розі темніли ще не потиньковані мури нової оселі, яку Гіпербол зводив для скіфського басилевса на замовлення його матері Кіно. Він дістав з ремінця на паску чималий ключ і відімкнув хвіртку. Хвіртка між чотирма біломармуровими колонами незмащено рипнула. В дворику горопудилися купи тесаного й нетесаного каменю та цегли-плінфи, й ще майже нічого не було зроблено. Але серед сього гармидеру вже височів гарний, з червленого мармуру, вівтар Зевса Огнищанина, й Гіпербол попростував до нього.
Він простяг руку назад і, не дивлячись, наказав:
— Оливу!
Скіф негайно метнувсь кудись між купи цегли й приніс господареві невелику гостродонну амфорку.
— Йди геть! — буркнув Гіпербол, забравши посудину, й почав лити з неї в круглий виямок вівтаря. Й коли йому здалося, що вже налив досить, він поклав напівповну амфорку лігма додолу й заходився кресати вогню. Трут не хотів слухатися п'яних рук і довго не займавсь, нарешті засмерділо їдким чадом. Гіперобол подмухав, висмикнув з-за пазухи жменю прядива, яке разом з кресалом завжди мав при собі, розпалив і кинув на вівтар. Духмяна маслинова олія поволі зайнялась і захопила вогнем усю жменю прядива.
Гіпербол стояв і тупо дивився на полум'я, але щодалі серце його заходилось млістю. Зевс Огнищанин прийняв жертву, й то було добрим знаком. Іншим разом Гіпербола хапали б демони злости, бо тут мав жити скіф, хоч і басилевс, але скіф. Та сього пізнього часу метека полонила радість.
Він підніс руки догори й уже зовсім тверезим голосом промовив:
— Хвала тобі, Вседержителю, що дав мені сей знак! Якщо ти й надалі прийматимеш мої жертви, я поставлю в твоєму хоромі, ну, що по той бік аґори, триніжник із щирого золота!
Й коли вогонь догорів і навколо запахло тлілим олійним ґнотом, Гіперболові схотілося їсти. Навіть не спопруживши Скіфа, хоча той підпустив його зовсім близько, він вийшов, замкнув по собі хвіртку й поглянув униз, де за міськими мурами темнів Лиман. Через усю широчінь плеса пролягала золота стежка. За далекими плавнями сходив місяць, великий і червлений, і то було ще одним знаком. Зевс посилав свою доньку швидконогу Артеміє, аби ще раз явити Гіперболові прихильність Олімпу.
Все мало обійтися добре, нарешті добре, бо ще ніколи кумири еллінські не подавали йому таких яскравих знаків своєї ласки, й Гіпербол знову в душі поклявся прикрасити святилище Зевса найдорожчим триніжником.
Він вірив у се так щиро, що навіть не виникало потреби звертатися до кумира вголос.
Розділ 10
Місяця муніхіона, коли після затяжної й лютої для сих країв зими нарешті настала справжня весна й кожне зело потяглось угору, в Ольбії зчинився переполох. Під мури Щасливого міста прийшли скіфи. Прийшли всім Станом, переправившись через обидва гирла, й лякатися було з чого, бо такого не траплялось останніх п'ятдесят або шістдесят літ.
Скіфи сунули кілька день зряду й ставали навколо города широкою підковою — від берега до берега, як вони робили завжди, облягаючи ворожу твердь.
Спершу на поприще стріли вони поставили ряд возів і сплели їхні колеса сиричними ременями, далі розташувались тисячі — кожна окремо, ще далі піднялись угору круглі барвисті полотки, де жили недітні жони, та підлітки, та діди, яких із тієї чи тієї причини й досі тримали в Стані й возили за собою, не виряджаючи на вітчину — в Северу, Древню україну чи Русь.
А найдалі тягся ще один вал поскручуваних возів. Тут скіфи позалишали проходи та проїзди для себе й худоби. Вечорами на всьому просторі між Бозьким та Березанським лиманами спалахували вогні, й еллінам здавалося, що тих червлених цяток устократ більше, ніж безмісячної ночі зір.
Усе боєздатне населення Ольбії та навколишніх еллінських, а й деяких калліпіських сіл побрало зброю, на мурах день і ніч стояла рясна варта, готова відбити перший приступ ворога, й місто було схоже на обложений табір. Оселі аж тріщали від люду — свого й прийшлого шукати рятунок від несподіваного підступу скіфів; у дворах, на вулицях і площах ревла худоба, зведена з усієі околиці. Екклесія збиралася на оточеному мотузками чотирикутнику аґори, а колегії архонтів та стратеґів і днювали, й ночували в громадських будинках.
Ніхто нічого не знав і всі розтікалися в здогадах. Елліни досі щасливо жили в своєму Щасливому місті, й жоден скіфський басилевс, а чи болярин не зазіхав на їхній спокій і їхню волю. Тепер сталося щось невірогідне й кожен знав, що Ольбія не протримається й чотирьох днів, коли скіфи підуть у приступ. Не допоможуть ні стріли, ні сулиці, ні котли окропу та смоли, ні навіть катапульти з важкими летючими брилами каміння, бо на таку силу не стачить ніяких стріл і ніякого духу. Того духу, який допомагав еллінам у далекій Елладі вистояти супротиву грізної Персії, тут би не стачило, бо Персія грізна, та зі Скіфією й вона рівнятися не могла. Бо ще тому літ шістдесят і двоє, коли Дарій уважався наймогутнішим басилевсом світу, незліченне перське військо зазнало на сій землі невдачі — першої невдачі, а відтоді ж минуло стільки часу, а скіфське військо стало набагато могутнішим.
Усі боялися, й найбільше за всіх, мабуть, Гіпербол, метек і найбагатший ольбійський трапедзит. І він боявся не тільки за скрині з талантами, а й за своє життя, й за свою найзаповітнішу мрію.
Все залежало від Протаґора. Якщо елленотамій скаже тепер стратеґам та архонтам, що то він, Гіпербол, подав думку збудувати скіфському басилевсові терем під ольбійською аґорою, — всьому настане край. Розлючені ольбіополіти вдеруться в його дім, знищать, розграбують і спалять усе, а його приречуть до смерти через найжахливіші тортури…
За минуле літо, осінь і сю зиму Гіпербол звів на срібло басиліси-матері небачених розкошів терем. Величезний як для Ольбії двір був іззовні ввесь із тесаного каменю, а зсередини — геть мармуровий: з білого, як збиране молоко, сицілійського мармуру колони перістилю, з рожевого лесбійського жильника — стіни, з червленого, як кров — атаблементи й карнизи, з чорного та білого — ввесь двір, а коло брами й головних дверей будинку стояли мармурові ґрифони та кентаври. Ще багатше був споряджений терем ізсередини, в світлицях: м'які ложа на бронзових ногах у вигляді лев'ячих та орлиних лап, дорогі столики з чорного ебенового дерева, яке росте тільки в Лівії, мармурові, золоті й срібні світильники з афінських ерґастеріїв і виключно золотий мілетський посуд.
