Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос (хороший книги онлайн бесплатно TXT, FB2) 📗

— Сподіваюся, Зевса ради, цього разу нам не доведеться переслідувати ще одну гетеру…

— Ні. Ми вже майже прийшли.

Уздовж вулиці, якою вони простували, низкою тяглися руїни. Стіни вдивлялись у ніч порожніми очима.

— Бачиш людей зі смолоскипами біля дверей он того будинку? — запитав Геракл. — Це там. Тепер роби так, як я скажу. Коли запитають, чого тобі треба, ти відповіси: «Я прийшов подивитися виставу» і даси їм кілька оболів. Тебе пропустять. Я піду з тобою і вчиню так само.

— Що це все значить?

— Я ж сказав тобі: пізніше ти сам мені поясниш. Ходімо.

Геракл підійшов до дверей перший; Діагор повторив за ним усі його дії та слова. У темному передпокої напіврозваленого будинку видніли вузькі кам’яні сходи, що вели кудись униз; ними спускалося кілька людей. Діагор на тремтячих ногах пішов за розгадником і поринув у темряву. Протягом якоїсь хвилі він бачив тільки широку спину свого супутника; сходинки були височезні й забирали всю його увагу. Згодом почулися якісь слова та поспів’я. Унизу темрява була інакшою, немовби її виготовив інший митець, і потребувала інакших очей: непризвичаєні Діагорові розрізняли тільки якісь невиразні обриси. Сильний запах вина мішався зі смородом тіл. Вони сіли на одну з дерев’яних лавиць, розставлених кількома ярусами.

— Дивися, — сказав Геракл.

У глибині зали довкола вівтаря на невеликій сцені декламував вірші хор у масках; хоревти здіймали руки, показуючи долоні глядачам. Темні очі у прорізах масок, здавалося, за всім пильнували. Смолоскипи по кутах засліплювали й не давали змоги бачити всю сцену, однак Діагор, примружившись, роздивився ще одну постать у масці, яка сиділа за столом, заваленим сувоями пергаменту.

— Що це таке? — запитав він.

— Театральна вистава, — відказав Геракл.

— Це я бачу. Я маю на увазі…

Розгадник знаком наказав йому мовчати. Хор закінчив антистрофу, і хоревти вишикувалися перед публікою. Гнітюча задушлива атмосфера почала тиснути на Діагора; утім, непокоїло його не лише це, а й дивне гарячкове збудження, яке оволоділо глядачами. Їх було небагато — на лавах іще лишалися порожні місця, — але всі поводилися, наче один: підносили голови, похитувались у лад зі співом, потягували вино з невеличких міхів. Той, що сидів біля Діагора, вирячивши очі, важко дихав. То було гарячкове збудження.

Діагор пригадав, як уперше побачив його на виставах поетів-драматургів Есхіла й Софокла: майже релігійне єднання, тиша, що западала за мовчазною згодою, глибокодумна, як та, що таїться в написаному слові, і… Що саме?.. Утіха?.. Страх?.. П’янке піднесення?.. Він не міг зрозуміти. Іноді йому здавалося, що цей неосяжний ритуал значно давніший за людське розуміння. Це був навіть не театр, а щось первісне, щось анархічне; тут не було вишуканих віршів, які освічена публіка могла би перетлумачити у прекрасні образи; події, про які розповідалося, майже завжди були якісь незбагненні: матері злягалися з синами, сини вбивали батьків, підступні дружини наставляли на чоловіків криваві тенета, відплатою за одне злодійство ставало інше, помста не мала кінця-краю, Еринії переслідували винних і невинних, останки лежали непоховані, звідусіль лунало сповнене болю виття безжального хору, і панував гнітючий жах, велетенський, наче той, що його відчуває людина, покинута посеред моря. Цей театр скидався на око циклопа, який спостерігає за глядачами зі своєї печери. Діагор завжди почувався неспокійно на цих стражденних виставах. Геть не дивно, що вони так не до вподоби Платонові! Де ж у цих творах моральні настанови, де правила поведінки, де майстерність поета, що має освічувати народ, де…

— Діагоре, — пошепки озвав його Геракл, — придивися уважніше до двох хоревтів праворуч у другому ряді.

Один із акторів підійшов до фігури за столом. Судячи з високих котурнів на ногах і вигадливої маски, що затуляла йому обличчя, це був корифей [49]. Він розпочав стихоміфічний [50] діалог із героєм вистави, що сидів за столом:

КОРИФЕЙ: Ну що ж, Перекладачу, шукай ключі, якщо вони існують.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Шукаю вже давно їх. Та слова мене бентежать.

КОРИФЕЙ: То ти гадаєш: марно силкуватись?

ПЕРЕКЛАДАЧ: Ні-ні, бо ж вірю: усе написане можливо розгадати.

КОРИФЕЙ: Невже дістатись до кінця тобі не страшно?

ПЕРЕКЛАДАЧ: Чого б то мав боятись?

КОРИФЕЙ: Бо, може, розв’язку узагалі нема.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Допоки стане сил, я не спинюся.

КОРИФЕЙ: Ох, Перекладачу, штовхаєш камінь, який з гори покотиться ізнову.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Така вже моя Доля: опиратись марно!

КОРИФЕЙ: Тебе штовха сліпая віра, схоже.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Щось мусить критися у цих словах! Усе щось означає!

— Упізнаєш їх? — запитав Геракл.

— Святі богове, — пробурмотів Діагор.

КОРИФЕЙ: Я бачу: несила мені тебе переконати.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Не помилився ти: прикутий я до цього столу й папірусу сувоїв.

Ударили кимвали [51]. Хор затягнув ритмічний стасим [52]:

ХОР: О Перекладачу, оплакую долю лиху, що прив’язала очі до слів і віру вселила у те, що знайдеш прихований ключ у тексті, який ти тлумачиш! Навіщо світло знання дала ти нам, Афіно Совоока? Ось бачу тебе, нещасливце, немов Тантал, силкуєшся добути нагороду за всі зусилля. Та марно! Зникомих значень годі упіймати, що вислизають з рук простягнутих, втікають від досвідчених очей! О муки!*

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Діагор не хотів більше дивитися. Він підвівся й рушив до виходу. Кимвали вдарили так гучно, що звук перетворився у світло й усі закліпали очима. Хоревти здійняли руки:

ХОР: Стережися, Перекладачу, стережися! Тебе пильнують!

— Діагоре! Зажди мене! — гукнув Геракл Понтор.

ХОР: Небезпека чигає на тебе! Перекладачу, тебе попереджено!*

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Опинившись у прохолодній темряві вулиці, під пильним оком місяця, Діагор кілька разів набрав повні груди повітря. Надійшов розгадник, теж важко відсапуючи, щоправда, у його випадку причиною були ті зусилля, яких йому довелося докласти, щоб піднятися сходами.

— Упізнав їх? — запитав він.

Діагор кивнув.

— Це вони, хоч і мали на обличчях маски.

Верталися двоє чоловіків тими самими безлюдними вуличками. Геракл мовив:

— Отже, що це все значить? Чому Анфіс та Евней приходять сюди ночами, закутавшись у довгі темні туніки? Гадаю, ти знаєш і можеш мені це пояснити.

— Ми в Академії дотримуємося думки, що театр — це вульгарне наслідувальне мистецтво, — поволі проказав Діагор, — і прямо забороняємо нашим учням відвідувати драматичні вистави, не кажучи вже про те, щоб брати в них участь. Платон вважає… Ба ні, ми всі вважаємо, що більшість поетів поводяться необережно і дають молоді поганий приклад, коли показують благородних героїв, сповнених огидними пороками. Справжній театр для нас — це не груба забава, покликана смішити чи збуджувати простолюд. В ідеальній державі Платона…

— Схоже, не всі твої учні дотримуються цієї думки, — перебив його Геракл.