Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Підібрана Малоросійським приказом (з наказу влади) чи скоріше царівни-регентші Софії Олексіївни, яка і сама любила, але не любила тих чоловіків, які… не любили жінок, Агафія була молодою і справді дворянського (тут Ларіон Іванов, опікун його, справді не збрехав) роду. Щоправда, збіднілого, зубожілого (чи, як по-їхньому, по-московському, захудалого). Але все ж таки дворянського. Дівиця вже в літах (за українськими мірками двадцять сім — це вже стара діва). А заміж того й не могла довго вийти, що із збіднілого роду. За простого не піде (все ж таки — дворянка), а дворянин не візьме — ні приданого, ні маєтностей, самий лише титул. Так і сиділа в дівках Агафія Єропкіна, чекаючи жениха, щоб і знатний був, і на ній, зубожілій, не погребував женитися. І таки дочекалася: звеліли, щоб ішла за малороса, гетьмана, удівця, п’ятдесяти семи літ від роду. Із себе, запевняли, він ще й нічого. Навіть вдатний… «Пхе, — закопилила було губу Агафія, як почула про вік жениха. — Старий…» «Побачиш його, по-іншому заспіваєш, — запевнив її дяк Ларіон Іванов (йому Агафія, крім усього, ще й була якоюсь далекою родичкою, і він вважав за свій обов’язок десь її „приткнути“). — Та й допоки чекатимеш жениха, щоб і молодий був, і знатний, і на тобі, бідній, женився? До сивого волосся? У тебе ж ні кола, ні двора, тільки й того, що дворянського роду. А сама в старої тітки куток обтираєш… Потрібна ти їй! Йди за Петра і не вагайся. Він хоч ніби і в полоні у Москви, але ж — знатний! Знаменитий козацький генерал, у його Малоросії зело відомий. І з себе — мужик ще добрячий. Не жалкуватимеш. Та й наказ це тобі: вийти заміж за Петра Дорошенка, гетьмана малоросійського, любити його і як треба народити йому дітей. Щоб він корінням в руську землю вріс. Тоді його діти будуть великоросами. Нашими. Ось ти й прив’яжеш гетьмана до Москви, щоб сидів тут і на Україну свою не рипався. Там і без нього є кому гетьманувати. Там любителів булави більше, ніж треба».
Невідомо, чи старалася Агафія Єропкіна, а таки прив’язала до себе — і до Москви водночас, — Петра Дорошенка, та так прив’язала, що він хоч і наприкінці свого життя, а таки відчув себе щасливим. Біля неї гетьман і відігріється за всі зимні роки свої і спокійно віку доживе.
Кажуть, що чоловікові з жінкою можна й за рік нажитися сімейним життям. А йому для цього доля відпустила аж 14 літ. Чому й не нажитися за такий час?
В літо 1684–го вони й побралися — український гетьман у вигнанні і збідніла московська дворянка…
Свадьбувати на Русі зазвичай починали восени, досить пізно, не раніше Покрови і тільки тоді, як все, що вродило в полі, благополучно опинялося в коморі. І в містах, де люди, на відміну від селян, вже не так були зв’язані із землеробством, все одно довго-довго молодих віншували тільки восени.
На Русі, не дуже щедрій на празники, споконвіку весілля було найяскравішим, найбажанішим святом, що запам’ятовувалося на все життя, бо ж тільки раз і випадало за життя. Принаймні для переважної більшості. Та й скільки там сімейних свят назбирувалося в родині: народження дітей, хрестини і… одруження.
Тож було воно святом із свят — навіть для тих, хто його влаштовував, не кажучи вже за молодих, для яких те дійство й затівалося. Наречений — хто б він не був, багатий чи бідний, знатний чи простолюдин, ремісник, купець чи боярин — того дня вперше і востаннє у своєму житті ставав князем. Молодим князем — незалежно від віку.
А втім, молодими князями часто ставали і справжні князі, і теж за віком не молоді. Коли у 1562 році Василь Іванович, великий князь московський, у віці 47 років вдруге брав шлюб, теж на власному весіллі побував «молодим князем», чим дуже тішився.
Дорошенкові випало побувати в ролі «молодого князя», коли йому виповнилось 57 років. От уже не думав, що на шостому десятку, та ще де — у Москві, не обмине сія радість і його. Втретє, після двох його попередніх одружень. Гетьмана застерегли: у Москві весілля йому справлять неодмінно по-московському. А в Москві весілля «уряжали» неодмінно «по старинному обычаю», себто так, як «исстари улажено», коли під час весілля дотримувались прадавнього народного обряду.
— За московським звичаєм, то й за московським, — погодився гетьман (а втім, Петра Дорофійовича після повернення з В’ятки в стольному граді величали не інакше, як воєводою). — Як кажуть, в чужий монастир зі своїм уставом не сунься.
Правда, спершу він і не збирався справляти весілля — третє одруження за піввіку — який з нього молодий? Та й не дома, в чужім краї, постійна непевність у завтрашньому дні, коли мусиш голову сушити, куди тебе завтра, у яку В’ятку знову закине Кремль, а це викликало тривогу за будучину, якої в нього може запросто не виявитись. То яке весілля? Зійдуться, гадав, та й житимуть. Але зовсім іншої думки, як виявилось, була Агафія.
— Без свайби, — заявила йому, — я за тебе не вийду. Я вперше заміж іду, то як без свайби? Ні, ні, просто так збігатися я не згодна. Не по-Божому це, не по-християнському. Та й не по-нашому, не по-руському це.
Дорошенко подумав-поміркував і погодився.
— Бути по-твоєму. Заради тебе і я молодим побуду.
— Для мене ти завжди молодий, Петрику, — з недавніх пір вона почала його так звати — Петриком. Це його тішило, і в такі хвилини він справді відчував себе молодим. І навіть… навіть щасливим. У Москві! Це ж треба! Посміхався (чи не вперше посміхався, відколи потрапив у Москву) у пишні вуса, у яких було лише кілька сивих волосин.
Мовби ж і рідні — та ще близької — в Агафії Єропкіної не було, а коли ясу про весілля пустили, де й взялися родаки, і зголосились, взявши на себе клопоти, зробити все як слід.
Вони й готували весілля. Потрібні були «батьки» для нареченого і нареченої — знайшлися й «батьки». Ще вибрали, як велить звичай, тисяцького і його жону, дружок молодому та молодій, боярина — щоб усе як у людей було.
У ті дні приємної метушні й клопотів Агафія квітла й молоділа, всюди встигала і все у неї ладилось. Дорошенко, спостерігаючи за нареченою, тільки дивувався — та вона, виявляється, таки гарна! Як маківка квітне! Най здорові будуть дяки Малоросійського приказу, що підібрали йому таку лепську наречену. Коли б іще Бог віку доточив, пожив би з такою, порадувався б життю, хоч уже й пора, як кажуть, збиратися з ярмарку.
Підготовка до весілля наростала з кожним днем. Від молодого вимагалося лише одне — давати гроші, все інше вертілося і готувалося без нього.
Якісь молодиці й бабусенції переповнювали в ті дні його садибу (і де вони набралися? звідки?), ними верховодила щаслива й усміхнена Агафія, а він лише збоку милувався нею. Жіноцтво під орудою молодої зробило кілька походів на базар, накупили і їдла, і питва. В горниці застилали лави хутрами, на столі, засланому обрусом, поставили, як того й вимагає звичай, сіль в золотій солонці (принаймні запевняли, що вона — золота, бо так за обрядом треба було, щоб золота), поклали весільні калачі. А тим часом у дворі біля барського будинку мужики, озброєні інструментами, споруджували якусь дерев’яну прибудову до будинку, що звалася у них сінником, і де, сміючись і галасуючи, часом із солоними «прибаутками», готували молодим постіль для першої шлюбної ночі. Постіль на полатях виклали з «тридев’яти» (27 штук) снопів. Неодмінно такою має бути постіль для молодих — з тридев’яти снопів житніх. Застелили її ведмежими хутрами. По кутках нашвидкуруч збитого з дошок сінника повтикали по стрілі, а на них повісили шкурки соболів. Біля полатей із снопами поставили кадку з пшеницею, а в неї повтикали великі свічі. Розвішали ікони.
Саме ж весілля мало відбутися в горниці будинку, що її для такого випадку нарекли Золотою палатою. Першою в Золоту палату прибула наречена в супроводі жони тисяцького, боярині поперед неї несли коровай, на якому лежали монети. Потім прийшов «батько» молодого зі своїм почетом. І коли всілися за столи на лавах, накритих хутрами, всілися тісно, плече в плече, так що жодного вільного місця вже не було. Та ось з’явився молодий. Його почет вдавав, що прибули вони здалеку, лунали вигуки «тпр-р-у!», наче коней спиняли, хоч усі вибралися з сусідньої кімнати.
