Шабля і стріла - Покальчук Юрко (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
хворій. Видужай!»
Довго хворіла мати, а вже поправляючись, очі вернула від сина, підверталась від
його погляду, але ж і в ці дні він не уникнув юрти Шолпан, тільки що наспіх, тільки зовсім крадькома, а як мати поправилась, то принишк і собі і тільки тужив, мріючи зараз, аби швидше вернувся батько.
Багенбай приїхав неждано, хоч і очікували його вже віддавна, і наказав
Айдарові збиратися.
Радість звільнення від біди і біль за втратою краденого щастя мішалися в
Айдаровій голові, аж чманів він од власних думок, тільки одного хотів — швидше, швидше геть звідси.
Хоробрим і сміливим виявив він себе вже в першому бою, коли повів Багенбай
свою дружину на північ, де на казахів напали калмики. Потім відзначився і в
боях з джунгарами.
А коли приїхали тепер воїни Багенбая до рідного аулу, то Айдар прибув разом з
батьком і намагався не зустрічатися з Шолпан.
Двічі за останній рік були вони в аулі, коли переганяли коней на літні
пасовиська джейляу, куди перебирався на літо весь аул, і коли вертали назад, на
місце зимівки на півночі, де аул розміщався стало. То все були звичні клопоти, і
Айдар поринав у роботу, займався конями, ганяв на полювання разом з іншими
джигітами, і лише ночами буяла в ньому кров, і мало не плакав він. з нестями
кусаючи подушку від несили, від того, що Бог скарав його такою грішною
любов'ю, таким краденим коханням.
Вже перед самим відходом в новий похід вирвав він часину і зустрівся з
Шолпан. Коротка була та зустріч, але ніби чулося Айдарові, що то вже — все. Він і
собі так вирішив, і їй сказав, хоч і шепотіла йому красуня, щоби втекти кудись
удвох, щоб не розлучатися більше ніколи, що тільки він, що тільки, тільки...
Ні. Він мав вирубати в собі цю біду, випекти розпеченим залізом, випалити
лютим вогнем.
І зустріч їхня остання була ніби блискавка, ніби смерч із живих тіл, ніби нікому
на світі не розплести було той клубок, в який сплелися вони у жазі пристрасті.
Але розплела його доля. І він теж.
Айдар і далі уникав батька, уникав розмов з ним і його поглядів, а Багенбай, вже старий батир, обважнілий з роками, хоч чберіг ще силу свою і міць, ніби
зумисне почав тягнутися більше до молодшого сина, суворо, по-чоловічому
горнутися до нього, хоч мав ще інших дев'ятеро дітей, і четверо з них були вже
воїнами в його дружині.
А Шолпан врешті завагітніла, і, може, від того подобрішав старий Багенбай, може, від того, що чекав нового нащадка на старості своїх років, вчуваючи, що ще
небагато йому лишилося війн і походів, що надходить час, коли доведеться й йому
осісти назавжди в своєму аулі, і лиш сини його продовжуватимуть його справу.
Коли Шолпан завагітніла, то це вже вирішило всі питання само собою, та й на
довгий час, а коли народила сина — влаштував Багенбай бучний той. Айдар
сидів на святі, дивився на Шолпан з
немовлям на руках і не міг ні про що думати. Бо то міг бути його син, а
найпевніше, що так і було. І що це все означало тепер? Що це все значило в
його житті? Де його життя? Де він сам? І хто він?
Оцей вир почуттів і вихопив Айдара далеко уперед з-поміж своїх воїнів, коли військо Есим-хана оточило Великий Ташкент, намагаючись узяти його
приступом, а кіннота Юнус-хана виступила з південних воріт міста і
вдарила по степовому війську.
Захопившись боєм, Айдар незчувся, як опинився в кільці емірських
воїнів і, пробиваючись крізь оточення, був збитий із сідла, перетоптаний
кіньми і, врешті, заарканений і зв'язаний, утрапив разом з іншими бранцями
до ташкентського зіндану.
Чому його кинули в ту яму, де вже томився, чекаючи на страту, Данило, лишилось загадкою. Хіба просто випадок, сум'яття, та й яка була різниця, куди кидати полонених?
Але то знову був поворот його долі, знову нещастя мішалося з везінням, з якимось дивовижним везінням, коли ніби якась зверхня сила спрямовувала
його шлях, керувала подіями, що траплялися з ним, а він лише виконував їх.
Так і тепер, як вернувся він з півдороги, наздоганяючи оросута, як
прийняли вони разом бій, в якому перемогли, але внаслідок якого ось і їде він
зараз з непритомним оросутом, до себе прив'язаним, сам побитий і змучений, вже втрачаючи лік часові, тільки за зірками звіряючись, чи правильно
скеровано коня, чи не збилися вони з дороги.
Вже почало світати, коли серед степу на світліючому обрії змалювалися
силуети юрт, що стояли, як і скрізь в казахських аулах, півколом, так, щоби
вхід до юрти завжди був з півдня, за ними обіч зблиснуло озеро, поросле
густими кущами, а за озером височіли вже не пагорби, а невисокі гори, несподіваний гірський хребет серед степу, на узбіччях гір були пасовиська, можна було прихисти--тися від вітру, і джут, який би не був лютий, не
винищував тут ніколи нічого ущент, бо ж вода, і гори, і пасовиська — все
разом, і тому саме тут і оселились осілі кипчаки. Хоч і зневажали їх кочови-
ки, але ці мали своє життя, свої звичаї, свою родову честь, і, врешті, як і
ведеться в степу, — кожному своє, май тільки в собі честь і мужність, правду і добро, тоді знайдеш і повагу, і віддяку, і шану.
Так його вчили, Айдара, так йому співали з дитинства акини-жірау
народних пісень, так мовили приказки і прислів'я. Так мало бути, і так було.
Данило поправлявся поволі, і в цьому гірському аулі довелося їм
затриматися надовго. Важко було розшукати тих далеких родичів, але
віднайшов їх Айдар, та й так, коли гість приходить у дім, та ще поранений, та ще потребує допомоги, то в кожній юрті його приймуть, скрізь йому
дадуть і притулок, і допомогу — це закон степу. Гостинність — над усе.
Минуло кілька тижнів. Данило вже почав виходити з юрти на повітря, робив невеликі прогулянки в степ, але, як сказав місцевий бакси-шаман, ще
рано йому в дорогу, ще має побути в них. Нехай.
Айдар допомагав родичам у роботі, зазнайомився з удовичкою, що
лишилася сама із двома дітьми після одного з набігів, які емірське військо
робило на степовиків, і чимало часу проводив у неї в юрті, допомагаючи їй, чим міг, у роботі.
Данило часто сидів біля юрти, вдихаючи степове повітря, і за тичкою
почав вирізувати із дерева свої чудернацькі фігурки, швидко завоювавши
цим симпатії селян.
Ще й інше виявилося у пригоді для них від Данила. Як-не-як, а те
хліборобське життя своє, яке було в його початках, дідах і прадідах, в його
крові, не знищило в ньому ніщо і не могло знищити, бо то була його основа. І
щось згадував він із звичного в далекій Україні, щось намагався радити, не
вчити, а саме радити. І коли побачили, що тямить прийшлий оросут у
землеробстві, то і його про щось питали старі казахи, радилися з ним, вирішуючи, однак, по-своєму, але вчули, що і думка прийшлого може бути
десь-таки та корисна.
Якось надвечір примчав зі степу змилений вершник, зупинив коня
майже на повному скаку посеред аулу, та ледве зіскочив з нього, як кінь
упав, задиханий, не в змозі підвестися.
— Загнав коня, — сказав старійшина. — Що сталося? Куди пря-. муєш?
Вершник був зовсім юний, майже одних літ з Айдаром як на вигляд, обличчя його було скошене болем і очі сумні, але він усміхнувся крізь силу і
привітався.
А тоді зняв з-за плеча домбру, що висіла ззаду, і заспівав: Спитай, із якого я роду, мій хан,
Скажу я, із давнього роду найман.
Я тих втішаю, хто гніву зазнав,
Хто втратив радість і мирний сон,
Хто від бід своїх жаху зазнав,
Хто терпіти біду має знов та знов.
Біди зазнає від султанів народ,
Зрадливість і скнарість в них вищі з висот,
Султана Касима клену за біду,
