Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер (книги без сокращений txt) 📗
Позіхнувши, він узяв один зі своїх ножів, тільки-но загострений інструмент, відомий у хірургів під назвою «Йди за мною», і встромив його у груди небіжчику. Потім розкрив грудну клітку. Одним із захоплень Ґантера було шукати дороги духів тіла. Він знав, що природний дух живе у печінці, життєвий дух — у серці, звірячий дух — у мозку; втім, він хотів отримати якийсь матеріальний доказ їхньої дії. Спочатку звернув увагу на печінку. Печінки китів і дельфінів пахнуть фіалками, маленький лоларде. Як пахне твоя?
Наступної неділі Ґантер виїхав у поле на світанку. Після шести днів роботи та навчання йому хотілося й розважитися. Він проїхав повз перехрестя вулиць Грейсчерч і Фенчерч, прямуючи до Олдгейту, де колись жив поет Джеффрі Чосер, а потім, пустивши коня галопом, вискочив через відкриті ворота у поля на сході, проскочивши Міноріз. Утім ця скачка мала привести його саме туди, оскільки дорога за Олдгейтом була вся у вибоїнах та ямах, що їх залишили шрами від кінських копит, візків і екіпажів, що їхали цим шляхом у нескінченній процеси. Обабіч дороги стояли дерев'яні хати, де подорожні могли отримати дешеву кімнату; а також — старенькі заїжджі двори й брудні харчевні; на них вказували міріади вивісок у вигляді рук, і тарілок, і графинів, щоб привернути увагу величезної армії подорожніх. Поля, розташовані якнайближче до міста, також стали звалищем для всілякого різноманітного непотребу, разом із кучугурами каміння й купами попелу, глибокими ямами й болотистими місцями. Утім, за ними лежали відкриті поля. Він проїхав кілька фарлонгів, доки вздовж дороги залишились одні лише дерев'яні халупи, якими користувалися ті, хто наглядав за врожаєм уночі, стеріг їх од злодіїв і шахраїв. Повітря тут було чистішим. Він багато читав про чудові сади у любовних видіннях, але ніщо не викликало в нього такого захоплення, як безкраї лани. Зараз було тихо, єдиний звук був той, що його видавали копита коня, який мчав дорогою.
Раптом він почув, як хтось стогне. Біля дороги, прив'язаний до ворітного стовпа, стояв поні, і Ґантер осадив коня. Поряд з ним лежало поле, вкрите деревами, але він розгледів якусь людину, що йшла через клаптик землі, вкритої травою; Ґантер спішився і пішов до краю поля, де став за деревом так, аби йото не було видно. Людина в полі виявилась якимсь юнаком, котрий ходив туди-сюди, закривши обличчя руками. Коли він опустив руки, Ґантер побачив, що той плаче.
Лікар досяг успіху в своєму ремеслі завдяки тому, що за характером був чуйною та співчутливою людиною; за од-ним-єдиним жестом, за виразом обличчя він міг визначити природу захворювання, яку мав вилікувати. Зараз, коли він стояв на краю поля, його охопив такий глибокий сум, що він, здавалося, витіснив усі інші емоції та відчуття. Як це — жити у світі, не маючи ані друзів, ані близької людини? Коли ніхто не засмутиться через твоє горе? Він десь хвилину чи, може, трохи більше спостерігав за юнаком, та не міг довше терпіти його страждань. Йому більше не хотілося їхати далі — там нічого було дивитися. Замість цього він знову сів на коня і повернув назад, до міста. Коли під'їхав до стін, то почав співати народну пісню «Підійди-но ближче, підійди-но ближче, мій веселий штукарю…»
Юнак, якого побачив Ґантер і якого він пожалів, звався Гамо Фулберд. Він обрав поле як місце, що найкраще йому зараз підходило. Поле це було відоме під назвою «поле Токіна»; на південному боці там біг струмок, а на півночі розташувався невеличкий гайок. Коли пізніше його попрохали описати це поле, Гамо сказав, що «це було звичайнісіньке голе поле». Він приїхав сюди ще до весняних подій, але тепер уперше не послухався розпорядження Ексмю й покинув кордони монастиря Св. Варфоломія. Поле наче покликало його до себе, щоб поділити його страждання. Він сів на поні й поїхав сюди посеред ночі. Приїхав тому, що більше не міг терпіти виду знайомого світу; йому здавалося, що світ оточив його чи, ще гірше, лізе йому в душу. Що, коли світ — те, що він є, і чим був, і завжди буде? Що, коли з самого початку й до кінця того, що люди називають часом, одні й ті ж самі люди постійно перетинаються одне з одним?…
З того самого часу, як Ексмю повідомив йому, що вбив зубодера, він вважав себе загубленим. Більше нічого не чув про цього чоловіка і дійшов висновку, що будь-яке переслідування вбивці закінчилось. Але з якоїсь причини це викликало в нього ще більший страх перед карою. Він поглянув у нічне небо на ті зірки кола, яке зветься Галактика чи Чумацький Шлях але не знайшов у них втіхи. Колись він спитав у панотця Метью, голови кімнати для переписування рукописів, чи існує взагалі прощення. Чернець відповів: «Ніхто не знає, чи він заслуговує на любов Господа». Це теж не втішило його, так само як і впевненість Ексмю, що все визначене наперед, а отже, він благословенний. Ніщо не є правильним чи неправильним. Ми всі перебуваємо у темряві.
Попереду він не бачив нічого, окрім темряви, наче потрапив у склеп і стоїть, оточений холодним каменем із усіх боків. Йому явився образ Бога, який, сміючись, роздає людям їхні долі Чи, мабуть, десь завжди сидить всепоглинаюче горе й тільки чекає, як би схопити бідну душу, на зразок — його? Чи завжди існуватимуть такі засмучені люди, як він? Чи це горе завжди вештається у конкретному місці? Хіба не через це його так тягнуло до поля Токіна? Чи всі сили цього світу, який, кажуть мудреці, круглий, діють разом? Отак у цьому обраному ним місці, у маленькому полі, він обмірковував ці питання. Він опустив очі й поглянув на землю, позаяк не хотів одволікатися від думок, що постійно виникали в його голові. Гамо опустив голову, наче ці думки стали занадто важкими. Іноді він щось бурмотів собі під ніс; вважав, що слова, які приходили до його свідомості, не варті того, щоб висловлювати їх уголос.
Юнак сам себе бентежив. Йому було майже байдуже, чи досягне він успіху, чи, навпаки, зазнає невдачі, але це було найгірше за все — він не міг збагнути, що саме з ним відбувається. Він залишався у полі Токіна, аж доки в нього над головою з'явився місяць, і лише тоді повільно поїхав назад, до монастиря. Коли ж повернувся, Вільям Ексмю все ще чекав на нього.
— Ти не послухався, — зауважив той. — Ти порушив кордон, — і вдарив його по обличчю.
Гамо не відсапнувся. Замість цього він одкинув назад пасмо волосся й випростався.
— Мені просто треба кудись поїхати. Я почуваюся, наче в клітці, немовби пташка.
— Я захищаю тебе, Гамо, як мати доглядає своїх немовлят. Скоро я дам тобі завдання. Тож не сходь зі шляху.
Більше Ексмю нічого не сказав і вийшов з комори.
Розділ одинадцятий
Оповідь ченця
— Усе нове в цьому світі вже колись існувало.
— Цілком вірно. Цей великий світ обертається по колу. І давні речі повертаються.
Вони вели розмову в бібліотеці абатства Бермондсі, в оточенні багатьох старовинних манускриптів і книжок на ланцюжках; на них, здавалось, осів порох віків. Баристер вищого рангу Майлз Вавасюр і чернець Джолланд сиділи за довгим столом, на якому лежав примірник Expositio Apocalypseos, [67] написаний Прімасіусом; [68] вони обговорювали одне речення Прімасіуса, в якому той гірко скаржився на жадібність і безсердечність певних єпископів другого століття. Сторонній спостерігач міг би здивуватися, чому юрист вищого рангу зняв свій шовковий білий каптур, щоби дружньо поговорити із звичайним ченцем; але Майлз Вавасюр уже багато чув про цього Клюнійця. Джолланд був ученим мужем, який чимало років працював над коментарем до Бедової Historia Ecclesiastica Brittaniarum et maxime gentis Anglorum [69] і вважався найкращим із усіх знавців ранньої історії Англії та її Церкви. Але Вавасюр приїхав заради того, щоб перевірити віру ченця. Він поважав його за вченість і хотів побачити, як далеко простягається знання Джолланда щодо тих речей, які стосуються його Бога. Вавасюр, як і його брати по вірі, не мав ані віри, ані довіри до того, що шанували звичайні люди. Утім, баристер був людиною вченою, та ще й допитливою; до того ж, він був юристом і мав невичерпну жадобу до дискусій і полеміки. Людиною він був імпульсивною та схильною до сперечань, яка ще й полюбляла чвари. В нього був великий ніс та широкий рот — його риси начебто намагалися викрити його природу. До Бермондсі він прибув, щоб дізнатися більше про певні чудесні події, пов'язані з історією абатства Глестонбері, але розмова перейшла на інші теми. Як зазначив чернець, схоже, мирські події пробивалися навіть сюди, за монастирські мури.
