Шабля і стріла - Покальчук Юрко (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Данило червонів, ніяковів, дратувався на себе, чуючи, як палахкотять його
щоки, але слухав дуже уважно, не пропускаючи ні слова, ні зауваження.
А потім, коли лягав спати, його мучили видіння, і важкі сни, і гарячі
думки, і він прокидався у поганому настрої, з важкою головою і лиш за день
трохи оговтувався, а пан Семен і далі реготав — я тебе і тут вчу, дурню, я
тебе всього навчу, ти слухай мене, і життя твоє буде гарне. Ось живеш зараз
і далі житимеш ще краще...
Слухав Данило. І вчився усьому, чому міг. І вдячний був панові до
глибини серця, бо багато чого ніколи б за життя своє не довідався, не
спізнав би, не прожив би... А отже, втратив би.
На двадцятому році життя спало на думку Данилові женитися, кинув
оком собі на дівчину, ледве бачив її кілька разів, та здалося йому, що гарна
вона, що тиха і мила, і сказав про неї панові.
Той не почав сміятися й глузувати, як завжди, а подивився на Данила
трохи зажурено і замислився. Потім сказав таке:
— Я вважаю, що женитися тобі ще рано. Женишся, то будеш жити не
при дворі у мене, а маєш свою хату ставити, треба щось своє мати, а ти ще
нічого не маєш. У прийми йти до тієї дівки, значить, з двору мого геть — у
поле чи на стайню в ліпшому разі. Чи так хочеш? А що ти вже підріс і кров
тебе вабить до дівчини теж, то я й сам знав, що так буде, сам тебе багато
чому вчив...
Тут пан весело зареготав, як повсякчас у таких випадках, і лукаво
позирнув на Данила.
— Я думав, ще з півроку втерпиш. Скажу тобі, що мені шкода
пускати тебе в оці бісівські фертитурки, але що робити — нема
ради на вік твій і статуру. Шкода, бо поведе тебе кудись убік, а
куди — невідомо... Я дещо зготував тобі на цей випадок. Тільки
спершу кажи — лишишся зі мною чи підеш геть до тої дівки?
Лишився Данило. А краще б пішов геть, краще б женив його пан, і все
було б краще, для всіх краще... Ні, не для всіх, ні, не все було б краще, бо
було так, як мало бути, і не міг піти Данило тоді під пана, бо спокуси при
панському дворі були сильніші, ніж ваби-ла його та дівчина. І хотів він
женитися, як люди женяться, коли час надходить, але не було то ані
коханням, ні любов'ю.
Минуло від тої розмови із тиждень, коли пан закликав його і, сміючись, сказав:
— Одягайся, сідлай коней, поїдемо!
— Куди? — тьохнуло в грудях у Данила.
— Побачиш!
Привіз його пан на околицю села до чепурної хати удовиці Гор-пини.
Вчула цокіт копит біля хати і вийшла у двір зустріти гостей.
Мовчазна, тиха, ще доволі молода жінка, кругловида, чорнява, прийняла
коней, закликала до хати, і лише в хаті, коли підвела очі, які весь час
тримала додолу опущеними, побачив в них зніяковілий і розгублений
Данило чорний вогонь незгасної ніколи жаги, пристрасті, глибинної жіночої
потреби.
І злякався цього вогню, бо він вже починав палити його самого, так
одразу, з першої миті, лиш погляди їхні зустрілися.
Пан з півгодини посидів, пожартував, раптом весело засміявся, і Данило
почервонів, готовий крізь землю провалитися від сорому, ший зараз на
пана, на себе, на все, що діялося. Але пан поплескав його по плечах і, нахилившись, сказав:
— Завтра вранці приїдеш — одразу ж до мене. Не бійся — тут
тебе чекають і знають. А завтра все мені розповіси!
Він знову засміявся і поїхав геть.
Данило лишився. І захлинувся в Горпининих любощах, не зімкнувши до
ранку очей, а наступного дня снував, несилий ходити, і розмовляти, і
витримувати панів погляд, і регіт, і допитування, що і як.
Він розумів, що і пан Семен бував у Горпини, що він добре знає, що там
і як, і все це будило в ньому певний неспокій і сором, змішаний із
приємністю, що настільки приблизне його до себе пан, настільки довіряє
йому, настільки любить...
Звик. І до Горпини, куди вчащав тепер час від часу, коли пере-буяла в
ньому перша незупинність пристрасті. І до життя при панові. Думки про
одруження відкинув геть, був гарно одягнутий, нагодований, причесаний, мав усе, що хотів... Майже усе. Крім самого себе. Крім волі.
Бо ніколи не вільний був чинити, що хотів, ніколи не вільний був
вибирати свій час, себе самого, свої бажання і настрої. Все за нього вибирав
пан. Він як був, так і лишився наймитом на пан-
ському дворі, тільки зовні це було ніби інакше, а суть була та сама. В чомусь було
навіть гірше, бо тепер він зовсім нічого не вирішував, а конюх хоч дружину собі
міг вибрати, хоч колись, таки сам.
Лише одну забаганку дозволяв собі, і пан не тільки не перечив їй, а всіляко
заохочував до цього — вирізував з деревини Данило усяку всячину. Ще змалечку
виявились у нього нахил і здатність саморобним ножиком вирізати з дерева
зайчиків і коників, гусей і корів, дерева й квіти.
А як став старший — почав і обличчя людей різьбити, дивовижні, незнайомі
вирази облич тих будили цікавість, вабили. Люди любили Данилові іграшки, і за це
змалку перепадало йому чимало різного навимін. То пиріжок з маком, то шматок
сала з хлібом, то насіння гарбузове смажене, а далі — краще. Очкур новий, чи
навіть сорочку домоткану, а чи з роботи вивільнять — хтось за нього зробить.
Якось, вже прийнятий до ближчої панської челяді, показав Данило панові
Семену діда-лісовика з костуром, що визирав із-за дерева. Усе було вирізане з
цільної деревини. Пан захопився і наказав ще робити таке ж, виставляв
вирізьблене Данилом у себе в одному з покоїв.
Найкраще із зробленого тепер Данило ніс панові, і вже там назбиралось чимало
усякої всячини, і пан хвалив його й казав, що він вміє бачити світ і має талант, — от
би йому вчитись таким справам, хоч де там, щоправда, хлопові. . Це так, забаганки, але вирізуй, Да-ниле, шукай у дереві схованої краси, це прикрашає твою душу. Так
казав пан Семен. Данило не міг утяти, що криється за цими словами, тільки чув у
собі потребу щось таке робити, щось вивільняти з себе, немовби оживляючи собою
цілісну непроникливість дерева.
Він бачив, що таїться в шматкові доброї деревини, відчував дерево, іноді
здавалося йому, що там, по інший бік, у дерев'яному світі, по той бік життя, яке
ми бачимо, є інше, нам незнане, і його слід лиш відкрити, розщепити, як
деревину, й воно засвітиться людям, як квітка папороті...
Час минав, роки спливали один за одним. Жилося Данилові ніби й спокійно, але
іноді змагав його такий неспокій, що просто ночі, після усього, що могло здіятися
вдень чи увечері, коли він мав би вже давно спати, коли тіло просилося до
спочинку і настрої притуплялися, нападало на Данила безсоння і поймав
незрозумілий щем. Бо все було ніби й так і зовсім не так, як мало б бути. А ось як
мало бути інакше, він не знав, міг лише гадати. А незнання не дає ради, тільки
питання без відповіді, тільки неспокій незагайний.
Данило виходив уночі на ґанок і сідав там, вдивлявся в небо, в ніч довкола, щось ніби шукав у зірках, щось питав у них, чогось чекав від ночі.
Раз у раз думав і про покійного Свирида, отамана Сокиру, про його заповіт і
наказував собі, що як би не жив далі, ніколи не порушить слова, даного старому
перед смертю, ніколи.
Думав про пана Семена, про те, що єднало його з господарем, про те, що
ділило їх раз і назавжди, і тугував, що не народився
нарівні з паном, що не зміг вивчитися більше, не міг побачити більше
світу, звідати самому все, про що оповідав пан, що знав достоту, а Данило з
панської ласки лише з його вуст і рук. В його ставленні до пана все
суперечило одне одному, і мішались найрізноманітніші настрої, в яких
вирізнялося, попри всю вдячність до господаря маєтку, відчуття власної
