ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
А Качан пiдвiвся, штовхнув ногою нерухоме тiло. Ще сказав:
"Добре ти його потягнув". Сiрковi не сподобалася похвала.
А потiм i сам хвалив козакiв за добрий удар, за важку руку. Бо тiльки важка рука може порятувати люднiсть у їхньому краю. Легка рука для скрипки, для бубна… А чи ж багато треба таких рук? А може, й багато…
— Вiра без добрих справ пуста, — сказав Нечепа. Сiрко прислухався."Вiра без добрих справ…"А якi добрi справи чинив вiн? Походи та сiчi кривавi…
Тонкий i чуйний чоловiк Трохим Нечепа. Якимось десятим чуттям вловив отаманiв настрiй, вiдгадав його мислi й провадив мовби сам до себе (а може, й справдi розмовляв з собою в думках):
— Бог бачить всi дiла на землi, правi й неправi. Здiйнята вгору правиця з шаблею за вдiв i сирiт, за стоптане жито — завжди праведна. На загарбання маєтностей, на погорду перед iншими, на заполучення урядiв — неправедна. Ниньки в усьому тому важко розiбратися. Настане друге пришестя, настане суд страшний, i явимося всi перед, господом в наготi своїй. I вже не прикриють грiхiв нi ряса, нi жупан, нi сiрячина. Багато сходив я свiту, багато бачив. Бог за грiхи мої покарав мене горбом. Але якби я був молодий i здоровий, то вибрав би собi в провiдники по тiй дорозi, що через нетрища i байраки, в свiти тамтешнi, не єпископа, не iєромонаха, навiть не схимника, а такого чоловiка, що жив правдою, служив ближнiм своїм.
Добре, м'яке Нечепине обличчя сховала тiнь вiд бриля, було видно тiльки пiдборiддя та губи, на яких стрибали бiлi вiдсвiти. В прозорiй тишi, що повисла над байраком, його слова лунали провiсницьки. Навiть Курка не спробував повернути їх на кпин. Вiн лише сказав:
— Схимник молиться за увесь люд.
— Що тi молитви, коли плачуть сироти i вдови, — заперечив Нечепа. — Я не пам'ятаю, щоб хоч одна молитва, крiм хiба божої, нагодувала голодних i заступила поле од супостата. Добрi то справи чи лихi… Дивлячись з чийого ока: божого, козачого, посполитського?
Сiрко зiтхнув i подумав, що й їздить вiн сюди, в Грушiвку, не вибирати мiсце для пасiки, а… щоби розiбратися в самому собi. В тому, що наплутало життя, в тому, чого не зрозумiв сам i чого, може, не зрозумiють тi, хто пiде по його слiдах. Нiби i йшов рiвно увесь вiк, а мережка слiдiв позаду лишилася нерiвною. I основне — вони нiкуди не привели. Й, мабуть, вже не приведуть. Хто пiде по тих слiдах? До якої межi? Скiльки їх буде? Чи зможуть протистояти свiту, жорстокому i неправедiивому? Звiдки засвiтить їм сонце? Будуть господарями своєї землi i долi чи сповнятимуть чиюсь волю? Того не мiг знати, навiть не мiг проникнути думкою за першi гони — попереду стояв морок. Який же заповiт залишить вiн нащадкам? Жити добром, правдою… Вiн жив добром. А вони чим житимуть? Смиреннiстю, покорою боговi i долi? Й досягнуть чого? Нi, в цьому свiтi смиреннiстю не досягнеш нiчого."Добрi справи — це тi, що в iм'я рiдної землi i рiдного люду", — подумав Сiрко. I ще подумав, що в тiм огромi, в тiм хаосi, що нагромадився у власнiй душi, йому самому не розiбратися, та й не варто гаяти на те час. Принаймнi поки шо. Може, коли вже обсядеться в Грушiвцi й ночi стануть довгi, спробує розiкласти все, що накидало життя, по кiлькох коморах, але зараз йому доводиться дбати про iнше, круто обмислювати день прийдешнiй i все, що вiн несе з собою.
— I все ж словом можна досягнути бiльше, нiж шаблею, — не здавався Курка, й не розпiзнати, зi щирого переконання чи од ворохобства власної душi, од звички казати всiм навперекiр. Адже i Сiрко, i Нечепа пiдозрювали, що вiн давно розплювався з богом i з усiма архангелами i якщо вiрить, то лише в святого духа.
— Тiльки треба, щоб те слово почули й зрозумiли всi. Треба такого слова, яке прийняв би в серце кожен.
— Немає такого слова, — сказав Нечепа. — Й, мабуть, нiколи не буде. Словом ще можна привести до страху, покори в церквi. А вийшли — вже кожен мiркує про своє. Та й помисли трохи ширше: навiть слово боже не однакове. Бо не один в свiтi бог. Через те й слово не однакове. Одна людина не може нав'язати iншiй себе i свого бога.
— То не люди, то погани, — сплюнув у темряву Курка.
— А вони кажуть: погани — ми. Кожен божий нарiд каже, що вiн — найкращий. Що може бути гiршого на свiтi, як нав'язувати себе iншому. У кожного своя душа. Нав'язана, вона сама стає нечестивою i малою.
— Але ж вони хочуть понищити нас, — вже насправжки обурився Курка.
— А я про те нiчого й не кажу. Напасники завжди неправi. Я казав про увесь свiт, про всi племена. Знаю, що це неможливо. А от як задумаюся, починаю гомонiти на всiх мовах, якi знаю. Слова iншi, а суть одна. Помирiться, зiгрiйте свої серця любов'ю.
— Таж не однаковi серця, — чогось зворохобився Курка. — Те жадiбне, а те щедре, те лихе, а те добре… Не однаково у них любовi, добра чи злостi. Та й за вiщо їх, людей, любити. Подумай сам, за вiщо, Нечепо, тебе можна любити?!
Нечепа здригнувся, неначе од удару, затулився долонею чи то вiд огню, що спалахнув раптом, чи то вiд Курчиних слiв.
— Знаю… мене, горбатого, нiхто нiколи не любив. Люблять гарних. Якщо вiн вродливий, та ще багатий, та ще нескупий — тодi всi люблять. Так само люблять красивих коней.
— До чого тут конi? — муркнув Курка.
— До того ж таки. Бо гарнi. А шкапу не любить нiхто. Бо вона шкапа.
— А як же iнакше, — зареготав Курка i ощирився, в темному проваллi рота зблиснули великi щербатi зуби.
— А так. Нiчого ти, Курко, не втямив. Вже скiльки вiкiв проголошують у церквi попи: "Полюби ближнього", а його нiхто не любить. Саме ближнiх здебiльшого й не люблять. Далеких, тих, яких не знаємо, яким нiчого не офiруємо, любити можна. Бо це нiчого не коштує. Ось ти… Ти до мене ходиш, бо на пасiку мою нацiлився. Якби я сказав, що оддам, то й полюбив би… За пасiку.
Курка одвернувся. Либонь, Трохим зачепив його за живе й той вперше за вечiр збентежився по — справжньому. Сiрко тихенько засмiявся й по тривалiй мовчанцi мовив:
— Утрись, Пилипе, та подякуй за науку. Трохимова тут правда i на лице, й навиворiт. Я оце сказав би… сказав, якби Нечепа не думав, буцiм i я чекаю не дочекаюся, коли вже вiн згладиться з цього байраку…
Нечепа пiдвiв обличчя, глянув на Сiрка, на ньому лежав легенький докiр.
— Знаю, отамане, що жартуєш. Ти собi iнше мiсце назнав. I яблуньки посадив.
— Ну, якщо знаєш, мусиш знати й iнше. Горбатий ти, вибачай, але душа в тебе чесна. Б'ю тобi за це чолом, — кошовий справдi здiйняв шапку й вклонився старому. — Б'ю чолом i поважаю щиро. Й iншi тебе поважають. Гарного клича ти чоловiк i гарну славу по собi залишаєш. А що є на землi бiльшого за добру славу по людинi? Тiльки дiла її, але ж од них вона й починається.
РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Ой Сiч — мати. ой Сiч — мати,
А Великий Луг — батько;
Гей, що в Лузi заробити,
Те у Сiчi пропити.
Народна пісня
На другу пречисту по всiх куренях варили гультяйський борщ i пекли рибу — судака, i стерлю, й коропа — чорнокрапа, курiннi вцiдили кожному по оковi горiлки. Закушували оселедцями, чабаком, рибцем, а борщ упрiвав у сiнях на кабицях, вiдтак кухарчуки знiмали з гакiв, що були прикрiпленi на ланцях до сволокiв, велетенськi казани й пiрили їх на дрюках у двiр — обiдали просто неба на широких попонах. Гаспидськи червоний, гаспидськи гарячий, гаспидськи наперчений борщ шипiв i булькав, i пахощi стояли над Сiччю, аж святi умлiвали на небi. Горами лежав на постiлках покраяний велетенськими скибками хлiб, i тараня в'язками, i оселедцi у ваганах, i кав'яр солоний у горщиках та бочечках. Гуляй душа без кунтуша!
Воно б i гулялося, якби не думка про завтрашнiй день. Ждан не поспiшав до дармового харчу, хоч у головi наморочилося вiд запаху борщу та оселедцiв i слина наповнила рота. Постояв бiля скарбничної комори, потинявся бiля прикурiнкiв, — Дядькiвський курiнь хоч який великий, однак не вмiщав усiх козакiв, i з двох бокiв до нього прибудували по куренятi, — i аж тодi сiв скраєчку на попону. Вже три мiсяцi, як вiн полишив свою лукаву службу в Батуринi й прибився на Сiч — вписався молодиком у Дядькiвський курiнь. Iшов з гетьманської столицi без шеляга в кишенi, сподiвався на запорозьке привiлля, одначе воно виявилося круте. Сiдаєш до столу обiдати — кинь кухаревi в карнавку на вечерю. Задарма й на Сiчi галушки до рота не стрибають. Звичайно, з голоду не пропадеш: пожалiє хтось iз запорожцiв, кине в карнавку чи на тацю за тебе тi шеляги, але ж по тому страва в горло не йде. Соромно старцювати рукатому й ногатому молодому. I нiде тими руками приробити. Ще повеснi вiдiйшли козаки по зимiвниках, що за ярликами, давно скiнчилися веснянi рибальськi гарди i косовиця, i стадникiв найнято до зими. Кiлька днiв виловлювали коростявих коней та вiдганяли їх за озеро Свиняче Морс, мастили дьогтем, але пасти їх Ждановi не випало. До Сiчової залоги, яку утримує своїм коштом Сiч, його, ясна рiч, не прийняли — молодий — бо i в боях не гартований. З братом Митрофаном, сiчовим пiдписарем, розплювалися навiк. Може, й не навiк, а таки вельми неприязно зустрiв Митрофан Ждана на Сiчi, дорiкав, що той полишив таку гарну службу при гетьманськiм дворi, раяв повернутися назад, натякав на якесь багатство, на якiсь уряди, що чекають на братiв у майбутньому, тiльки треба, мовляв, сповнити одне високе повелiння. Тодi Ждан остаточно упевнився, що вiн потрiбний Митрофановi не тут, а в Батуринi, й потрiбний не як брат, а як… Тiй думцi боявся дати волю. Холонуло в грудях, i гiрка липучка склеювала горло. "Боже, — думав, — невже таки правда?" Кому ж служить Митрофан? Служити ж бо двом правдам не можна. Для того треба мати двi душi, а такого людям не дано. Або ж розчахнути душу на двi половинки — чорну й бiлу, нi, не так, душу розчахнути не можна, од гнилої половинки негодящою стає вона вся. Бiлими снiгами власної душi вгадував ту чорнiшу сажi чорноту й жахався: Митрофан запродує товариство. А запродувати товариство — то найбiльший грiх у свiтi. Вiн уже не хлопчак, уже стер двi пари пiдошов у покоях, наслухався й надивився, бачив науст i пiдступ у шовках i соболях, сукнi й парчi, бачив убивць з янгольськими пиками i нечестивцiв з ясним поглядом. Страшна то служба — таємних пiдглядачiв. Той пiдглядач зирить оком за полковником, а накажи — донесе й на господа — бога. Немає у тих людей святинь у серцi, бо й не належать собi, вони вiдвикли й не мають права чинити на свiй розмисел, та й на думку власну не мають права. То вже не люди, а пастки для iнших. Невже й Митрофан такий?
