ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
— Запорожець пiвдня може сидiти на днi рiчки без повiтря, — сказав, i отамани, що стояли в нього за спиною, засмiялися.
Сiрко не смiявся. Вiн би навiть образився за запорожцiв, коли б гетьман не мав i себе за сiчовика й не починав з Сiчi свою велику справу. Дивився на гетьмана закоханими очима. Ворухни Хмiль пальцем — кинувся б грудьми на списи. Вiра пропiкала серце. Було солодко й страшно.
Вiн iшов попереду козацької ватаги. Вода вже стекла з одягу, тiло ломив холод. Тихо, по — кошачому перелiз через земляний вал, пiдповз пiд високого воза. Там хтось спав. Сiрко завмер на однiй нозi, переступив сонного. Знову виглянув мiсяць i освiтив табiр. Нiмцi спали, наче побитi. Либонь, виморилися до краю, кiлька днiв iшли болотами, далi вкгрунтовували табiр, а весь минулий день стояли строєм пiд палючим сонцем. Декотрi попiдкладали пiд голови сiдла — побрали з обозу, познiмали з себе панцири та залiзнi шишаки. Декотрi спали в панцирах — мають щастя, тих не чiпатимуть. Очi самi знайшли першого ворога. Цапина борiдка стримiла вгору, в руках тримав списа. Так, зi списом у руках, i пiшов на той свiт зайда з далекої нiмецької землi. Польський король заплатив йому за смерть.
Болiла в суглобi рука. Ятаган уже не яснiв пiд мiсяцем, а тьмяно зблискував. А потiм десь збоку пролунав крик. I гримнув рушничний пострiл. Спалах був короткий, неймовiрно слiпучий. Задзвенiла броня, забрязкотiла зброя. Козаки втiкали до Стиру, кидалися з розбiгу в дьогтярно — чорну воду. Вона прийняла їх. Але раптом знову вилущився мiсяць i освiтив кiлька десяткiв голiв. Для стрiльцiв це були гарнi цiлi. А потiм запалали на березi смолоскипи, й рiка з чорної стала червона.
Вiн прокинувся, лежав i дивився в густе плетиво яблуневого вiття, обнизане нiжним зеленим листям i червонобокими яблучками, а голова все ще притягувала до себе ляськi кулi. I обсипав її згори тонкий ценькiт синицi. Холодний туманець обвiяв серце. Сiрко нiколи не вбивав увi снi. Вбивали його. Й тодi вiн прокидався. А коли сам намiрявся на когось, йому або вломлювалася шабля, або пiстоль не стрiляв, а якщо пiстоль i стрiляв, то ворог не падав.
Отаман зiтхнув i скрушно подумав, що чомусь йому нiколи не сняться крислатi яблунi i пташиний щебет. I не сняться йому перемоги, а тiльки поразки. Найчастiше — оця. Дим вiд тiєї битви затулив сонце, i вже воно нiколи не дивилося ласкаво на цю землю. Як вояк, отаман, котрий обкрутився в п'ятдесяти великих битвах i майже всi виграв, багато разiв вертався думкою до цiєї, проходив через її пекло од початку до кiнця. Тепер вiн бачить все по — iншому, i в iншiй подобi вступає в неї, i складає про неї iнший звiт. Мислиться йому, що дуже часто битви програються тiєю чи iншою стороною ще до їхнього початку. Й то не через те, що мало було вiйська, що не так воно розташувалося, що стали супроти нього сили небеснi — дощi, спека, вiтри й громовицi, а через те, що мав такий чи такий стрiй душi той, хто розпочинав її. А той стрiй теж складався iз чогось: з якихось невдач, з якоїсь скрухи, з горя чи й хворостi. До людської душi може налипнути стiльки всього, що вона падає на темне житейське дно, як сокира.
Нi, либонь, все не так. I стрiй душi тут нi до чого. Хоч потiм (потiм!) багато балакали у вiйську, буцiм гетьман на той час хорував здоров'ям, що почалися в нього нелади вдома й був невдоволений Тимошем. Сливе не Тимошем, а тим, що Тимiш програв кампанiю в Молдавiї, i тiльки гетьман осягав до кiпця гiркий ужинок, який матимуть з того. Казатимуть: через той свiй кепсьмiй стрiї душi гетьман не напав на ляське вiйсько в дорозi вiд Сокаля до Берестека й не перешкодив йому переправитися через Стир. Хто скаже навiть сьогоднi: мiг Хмельницький напасти на ворога на вузьких греблях мiж Стирем i Берестечком чи нi?! Ця таємниця пiшла з гетьманом на той свiт. Все залежало вiд того, яких мав вивiдникiв, яку розвiдку чинили його козаки i якою мiрою довiряв тiй розвiдцi.
Першi утарчки виграли козаки. В однiй з них побував i Сiрко. Були б i дотерли на браннiм полi Вишневецького з вiйськом, якби не пiдоспiв тому в помiч Конецпольський та не вдарив козакам у спину, i їм довелося вiдiйти за переправу. I скурали козаки також кварцяних жовнiрiв на очах обох таборiв, i тiкали жовнiри в табiр, а козаки стинали їх. Козацький дух тодi злетiв пiд хмари, а ляський припав до землi.
На все життя у Сiрковiй пам'ятi тi табори — ляський над Стирем i козацький над маленькою, болотистою Пляшiвкою. А помiж ними чисте горбате поле, тiльки подекуди мрiють кущики лози та хвилюються високi, до пояса, трави. Козацький табiр обiп'явся трьома рядами возiв, зв'язаних мiж собою ланцюгами, i вкрився кiннотою. Ляхи виставили наперед гармати, за гарматами — ряди нiмецької пiхоти, теж закутаної по краях кiннотою, далi пiвколом — гусари з червоними ратищами списiв, за гусарами — ляська пiхота, бранденбурзькi драгуни i шляхетське ополчення. Зранку поле вкрив туман, а коли вiн розвiявся i стало видно вороже вiйсько, Сiрко вилiз на воза й довго приглядався до ворожих лав. Бачив королiвську сторожу у тигрових та леопардових шкурах, гусар у залiзнiй бронi, з срiбними крилами за плечима, в шоломах iз страусовим пiр'ям, шляхетських ополченцiв, де кожне воєводство мало свою барву, у панцирах з довгими списами при сiдлах, iноземних рейтар в капелюхах з високими гребенями i оком пам'ятi бачив у себе позаду сiре козачо — мужиче вiйсько у свитах i кунтушах зi старими рушницями та приклепаними до дубових i кленових держалн косами. То бiднiсть iшла на багатство, то йшли зневiра i вiдчай на ожирiлу пиху i кровожерну лють. Й знову Сiрко не боявся: вiн знав, що бiднiсть завше хоробрiша за багатство, а неволя страшнiша за смерть. А ще вiн не боявся, бо попереду вiйська у горностаєвiй киреї з булавою в руках лiтав на гарячому аргамаковi батько Хмельницький i кидав валечнi поклики до вiйська. Тiльки раз оглянувся назад Сiрко. Лiпше б не оглядався. Йому замлоїло пiд грудьми, й лихе передчуття стисло серце. Неначе крило велетенського лiнивого птаха, там здiймався бiлий ханський прапор. Либонь, то було не передчуття. Сiрко нiколи не довiряв хановi, ханськi слова що пужина, басурман уже одвiяв усе наперед i зерно засипав до таємного сховку.
I те, й те вiйсько стояли супроти одне одного й знемагали пiд сонцем. Нiхто не вiдважувався розпочати битву. Коротка мить по тому, як розвiявся туман, здавалася миттю рiвноваги. Зараз хтось порушить її й почнеться сiча — та мить розтягнулася од ранку до полудня. У нiй спакувалися вiки, дотеперiшнi й майбутнi, i ввiбрала вона в себе стiльки страху, надiй, яростi, що ними можна було б розтопити небо…
Сiрковi лихi передбачення справдилися. У розпал сiчi хан i татари покинули козакiв i втекли з поля бою. Й не просто втекли, а забрали полоном Хмельницького. А потiм… Що було потiм, про те виспiвали — виплакали кобзарi. I як пополуднi почала находити на сонце хмара (так воно було насправдi), i як заспiвали ляхи молитву, i як пiшла лава на лаву, i як заревiли гармати й у пороховому диму сховалися обидвi лави, i як скаженiли конi та топтали пiшаниць, i як навiчно сплiталися трупи в панцирах з трупами у свитках, i як ляхи зайняли поле, де ранiше стояли татари, i як ударили на козакiв з трьох бокiв, i як вiяв козакам в обличчя вiтер, i як вони вiдступали до Плящiвки, i як зупинив битву дощ, посланий з неба мовби на те, щоб змити iз землi кривавi плями, i як окопувалися притисненi до болота козаки, насипали вали високi, рови копали глибокi, — посполитi — люди до заступiв звичнi, та й знали, що тiльки земля — матiнка може їх захистити, — i як градобоєм падали на табiр гарматнi ядра, i як робили козаки вилазки, i як ще раз уночi з ножами в зубах перепливали рiчку та сповняли у ворожому таборi криваву мсту.
Сiрко теж плив у тiй ватазi через Стир, вiн не сподiвався вернутися в табiр, одначе йому знову пощастило.
Про що ж iще спiвають кобзарi i розказують на призьбах дiтям покалiченi в тiй битвi козаки? Ще вони спiвають про те, як очолили вiйсько Фiлон Джаджелiй та Iван Богун, — спочатку Джаджелiй, а далi Богун, — як десять днiв i десять ночей билися з ляхами козаки, як погинуло на островi триста звитяжцiв i як останньому з них сам король обiцяв помилування, але козак того помилування не прийняв, а погинув зi славою.
