Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер (книги без сокращений txt) 📗
— І як розвиватимуться події далі? — Майлзові Вавасюру подобалося ставити запитання.
— Я розповсюдив повідомлення серед передречених, — відповів Ексмю, — що потрібні п'ять чудес, аби прискорити день позбавлення. Знаєте старий символ із п'яти пов'язаних кіл? — Це був знак, яким користувався Иосиф Ариматейський, а також символ ранньої церкви. — Він справив на них прекрасне враження.
— Тож залишається три? — Майлз Вавасюр як баристер вищого рангу пишався своєю кмітливістю. — Ораторія та Павлів собор були першим і другим.
— Далі йтимуть Св. Гробниця, Св. Михайло Кернський та Св. Жиль. По всьому місту.
Вони схвально замурмотіли. В їхніх голосах звучала владна впевненість, й вони почувалися зручно в присутності один одного. Настрій у них був веселий, майже недбалий; вони були щирими, довірливими й вільними. Мабуть, вони б погодилися із твердженням, що як не було нічого до народження, так не буде нічого й після смерті. Тож було розумно насолоджуватися цим світом, поки була можливість. Релігія потрібна, щоби стримувати народ і заохочувати лад і спокій. Навіть присутні серед них прелати поділяли цю точку зору.
Сер Джеффрі де Каліс знову закликав їх до тиші.
— Будуть нові пожежі, — сказав він, — і нові руйнації. Генріх повернеться до Англії та збере велике військо. Якщо ми хочемо, щоби Генріх переміг Річарда, в ньому мусять бачити рятівника Церкви. Перше правило пошани — потреба. Потім іде страх. Тим часом ми маємо сидіти тихіше води. Ніхто не мусить знати про наші задуми. Не про те, що ми робимо, а про те, чого ми не робимо.
Виходячи з покою, деякі нахилялися поцілувати перстень сера Джеффрі; він носив його на підмізинному пальці лівої руки, який прямим нервом сполучається з серцем.
Коли всі вони зникли в ночі, він піднявся сходами вежі до оборонної світлиці на другому поверсі. Там була кубікула, [60] де хтось стояв навколішки й шепотів священні рядки Таємного Євангелія. Сестра Клариса казала: «Vertas. Gadatryme, Trumpass. Dadykrymsart», Потім вона обернулася до сера Джеффрі.
— Все буде добре, шановний лицарю. Все буде гаразд.
Розділ дев'ятий
Оповідь мажордома
Абатиса Агнеса де Мордон стала біля головної брами монастиря й зітхнула. Вона обернулася до мажордома Освальда Ку з виразом ярої люті, що лише трішки пом'якшувався ямочкою на її підборідді.
— Ні в якому разі не пускайте їх до наших сараїв! Тільки погляньте на них! Гидка, мерзотна шахрайня! Вони вже посцяли на солому, якою ми збиралися вкрити церкву.
Вона втупилась у робітників, що будували Ноїв ковчег на луці. Був другий день містерій, які щороку влаштовувалися в Клеркенвелі протягом тижня Тіла Господнього під наставництвом і наглядом гільдії парафіяльних секретарів. Біля самого ковчега було зведено поміст, а вивішений на ньому задник зображував фасад Ноєвої оселі. Вона дуже скидалася на купецькі будинки Чіпсайда, за винятком гойдалки, що стояла перед задником.
Поза, сценою чинилася метушня: актори готували ролі. Ной і Ноєва дружина минулого ранку грали Адама і Єву; а тепер змінили білі шкіряні костюми на більш звичний одяг — халати й сукні.
— Полегше, Діку. Полегше! — Ноєву дружину грав секретар церкви Св. Михайла з Олдгейта; він крізь сміх терпів, поки костюмер прив'язував йому пару накладних грудей. — Дуже туго, я дихати не можу.
— Ти здіймаєш чималий рейвах для такої маленької жінки. Волосся одягай сам. — Перука Ноєвої дружини скидалася на велику жовту швабру, але секретар зі Св. Михайла шанобливо підніс її над головою.
У возі з костюмами були маски з наклеєними на них зірками й блискітками, стьожки, капелюхи, камзоли та паперові стрічки, а також різноманітні накладні бороди й дерев'яні мечі Парафіяльний секретар зі Св. Олафа, який грав Ноя, спирався на віз, присьорбуючи густий ель зі шкіряної фляги.
— Відригнеш мені в лице, — попередила його Ноєва дружина, — познайомишся з моїм кулаком.
— Це необхідно, господине. Коли в моєму шлунку порожньо, я не маю сил.
Хамові та Яфетові фарбували обличчя жиром і шафраном, а Бог тренувався ходити на дибах по берегу Фліта. На краю луки вже зібрався натовп. Деякі обмінювалися жартами з теслярами, що лазили по ковчегу та ставили щоглу.
Один із акторів вигукнув щось непристойне, й абатиса затулила вуха руками.
— Ах, грішне життя. Aufer a nobis iniquitates nostras. [61] — Мажордом перехрестився і спитав дозволу повернутися до складу. — Так. Покиньте цей діл марнославства. — Одначе лама Агнеса лишилася спостерігати за тим, як прибувають глядачі; дерев'яні трибуни були заповнені видатними візитерами — серед них лицар Джеффрі де Каліс та заступник шерифа, — а народ сідав на луці. А потім, о дев'ятій годині цього останнього ранку травня, можна було почути, як вона бурмоче собі під ніс: — Що ж воно таке насувається?
До криниці під'їхав чоловік у тугому червоному костюмі та гостроверхому червоному капелюсі; його кінь був споряджений у червоне, а сідло розшите бубонцями.
— Ге-гей! Гей! — гукнув він і зачекав, допоки вляжеться гул. Він був секретарем із Св. Бенета Фінка, але більшість лондонців знали його як розпорядника процесій, адже він уже багато років готував клеркенвельські вистави. Славився своєю веселістю; мабуть, був навіть занадто веселим, бо його очевидне й невичерпне щастя викликало в інших почуття неповноцінності й ніяковості. — Ге-гей! Гей!
Усі затихли.
Це був ясний ранок, і сонце виблискувало на позолоченій масці Бога, який вийшов і став перед глядачами на своїх дибах; він був одягнений у білі шати, розшиті золотими сонцями, а його руки піднесені у вітанні. Він дивився просто перед собою, понад головами натовпу, на лави дерев'яних трибун, де сиділи міські сановники.
Секретар із Абатської церкви Марії, що виконував цю роль, славився своїм жорстким і впертим норовом. Одного разу він звинуватив дитину в святотатстві за грання в футбол посеред нефа та скасував усі церковні служби на цілий тиждень; він притяг хлопця до єпископського суду, вимагаючи його відлучення, але єпископ вчинив мудро і зняв звинувачення. Втім у ролі Творця він немов підкорив собі численних громадян в аудиторії. Авжеж, він-бо грав гнівне божество зі Старого заповіту. Маска доповнювала й підсилювала його голос.
Високий речитатив Бога ввергнув аудиторію в тишу, що межувала зі страхом; але настрій було зненацька порушено дитячим вигуком: «Пустіть! Пустіть! Іде актор!». На відкриту ділянку між ковчегом і сценою виїхав хлопець верхи на віслюку.
Насправді хлопець, що грав Яфета, був кур'єром і посланцем у секретарській залі в Гарлікиті. Він мав прізвисько Куля і часто змагався зі своїми колегами з інших гільдій — Бігунцем із шовковиків, Швидконогом із бакалійників та Статурою із рибників — у перегонах лондонськими вулицями. Куля славився зухвальством і дотепністю, які він так вдало використовував у ролі Яфета, що можна було подумати, ніби він грає роль міського юнака. Наразі до нього звертався віслюк:
