Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман (книга бесплатный формат TXT) 📗
Тихо на верхньому поверсі дзвіниці, мов у тюрмі. А таки ж тюрма: стілець у кутку, на ньому шмат хліба і кварта з водою, на долівці сидить Юрій Рогатинець, сеньйор братства, ув'язнений братчиками на добу й оштрафований безміном воску.
Сором уже пригас. Тільки пригас — він ніколи не перетліє на попілець, слід від нього відтиснеться на душі, мов друкарська фарба на папері; Юрій усе життя відчуватиме ці, тільки йому знайомі письмена, і вони пектимуть і перестерігатимуть його, і виховають у вдачі мужа щось нове, чого досі не було, а що — не може того знати нині Рогатинець.
А коли відійшов відчай — бо ж хотілося досягти з перехрестя шнур і задавити почуття стиду чорною темінню смерті, — думка почала вперто шукати причин, з яких виріс страх чи то байдужість: сеньйор братства Юрій Рогатинець, котрий примусив коритися суворій братській дисципліні всіх — від себе й до Антоха Блазія, сам не прийшов на сходку, яку скликав Красовський з приводу вельми важливого діла.
Хто ж я такий, що взяв на себе ношу гуртівника українських міщан, хто ж я такий, що став диктувати свою волю й уподобання тисячам людей, хто ж я такий, що посмів вимагати від поспільства чистоти помислів і вчинків, заборонив сумніватися, не випробувавши себе самого? Але хіба це можливо — перевірити себе наперед? Чим — коли і смерть здається якимсь неясним і зовсім не страшним маревом, інколи навіть заманливим пишним погребальним ритуалом, аж поки не стане вона перед тобою у всій своїй голій жорстокості й ти усвідомиш суть справжнього небуття? Чим — коли й тюрма виглядає здалеку обителлю спокою й відпочинку від мирської суєти, а тієї безвиході не спроможний уявити собі доти, доки темінь не засліпить очі, сморід не заб'є дихання, а простір обмежиться трьома кроками вздовж і двома завширшки? Чим — коли й кохання здається раєм, аж поки справжній біль не вселиться в кожну клітину мозку, серця, пальців, уст, і ти замість блаженства в жадану мить солодкої близькості передчуваєш наближення неминучої втрати? Чим — коли, проповідуючи високу ідею, не знаєш ще своєї власної марноти і, завдаючи собі на плечі все більше й більше вантажу, не можеш знати, яка крихта ваги придавить тебе до землі? Як можна наперед збагнути себе самого, правоту своїх вчинків, коли, осуджуючи противника, не завжди впевнений єси, що правда не за ним?
Сумніви увірвалися ордою в душу Рогатинця, в сумнівах шукає він виправдання для свого вчинку, в сумнівах хоче визначити самого себе — ким він був, ким став, ким повинен бути далі. Не марнославство мучить його — Юрій завтра прийде перед очі товариства і скаже все,що передумав, і прощення проситиме за зраду; він готовий стати найпростішим братчиком, але йому необхідно нині переконатися в доцільності розпочатого ним чину. А що, коли мають рацію єпископи, які прагнуть єдності, а не розколу костьолу й церкви? А що, коли правда за Вишенським, який закликає не до боротьби, а до самовдосконалення? А що, коли Наливайко — не захисник, а кровопролитник, який вицідить кров з народу, а нової ніде буде взяти?
Хто правий серед нас: просвітитель, войовник, анахорет чи примиренець? Ми не знаємо, бо переломлюється епоха і вона сама шукає поміж людьми речників, пробує, вивіряє, знаходить, відкидає, ми — породження її. Бо ж якби не боротьба церков, якби люди у всьаму світі не забажали нині конче визнати свою родову приналежність, хіба не робив би я досі сідла, хіба Вишенський не жирував би при дворі Острозького, Балабан супокійне правив би в якійсь церковці, а Наливайко тримав би в руках замість шаблі чепіги.
Мов яблуко на гілці, визріває новий час. Люди відчувають його народження, будяться, шукають, метушаться, а десь у надрах народу виповнюється нашими здобутками і гартується нашими втратами чийсь розум, мусить так бути, і колись освітлений променем нового часу підніметься сей муж і вчинить непомильне й велике. Хто це буде і чи народився вже? Чий досвід прийме, чию дещицю праці візьме, що відкине й осудить? І звідки прийде він: з крилосу, з братства, з келії, з Січі, з багацького будинку чи з вертепу?
Де мудрий книжник, де дослідник віку цього?
А як повинен жити я, щоб і в мене було взято мою лепту для справедливого діла?
Лист з печаттю й підписом берестейського єпископа Іпатія Потія дрібно тремтів у руці Гедеона Балабана — львівський владика вперше злякався.
Досі не боявся нікого. Царгородський патріарх Єремія погрожував йому позбавленням сану, київський митрополит Михайло Рогоза оголосив анафему за окрутництво в тяжбі з Успенським братством, а Балабан далі правив своєю єпархією і раз у тиждень писав вірнопіддане послання архієпископу Соліковському, який, зрештою, не вимагав від нього плати совістю за єпископський жезл.
Були, щоправда, хвилини, коли Балабан ждав не пастирського наказу покинути резиденцію на святоюрській горі, а розлючених прихожан, які за останні сім років тричі вирушали, озброєні палицями й камінням з міста і з погрозливими криками переходили мостом через Полтву. Рятував господь: на початку Сокільницької дороги ціпаки розганяли натовп, але й за це ні бургомістр, ні архієпископ не вимагали в Балабана плати. А втім, намовляв його один пройдисвіт, щоб поклонився Соліковському, — не пішов, чекав запросин. І готовий був зробити все, що вимагатимуть від нього, аби лише вивільнитися від братського зверхництва. Та архієпископ запросин не присилав.
Перший раз виступили братчики Успенської й Онуфріївської церков — мстити за печатника-умільця Івана Друкаревича, якого Балабан посадив у яму при церкві Юра і вимагав від нього сплатити борги батька службою в тільки що заснованій крилоській друкарні. Хтозна, може б, Іван і погодився, яка ж бо різниця, з якої друкарні виходитимуть у світ книги — братської чи єпископської, та на третій день ув'язнення сухотний Друкаревич віддав богові душу.
Другого разу ціпаки врятували Балабана від роз'юшених галицьких передміщан. Слуги єпископа спіймали ввечері священика Благовіщенської церкви Іоанна, який погодився стати дидаскалом братської школи, і прив'язали до церковних воріт. Нещасного Іоанна, непритомного від страху й мук, побачили вдосвіта парафіяни, які прийшли до утрені.
Втретє вирушила з Краківського передмістя процесія монахів. Це було два роки тому. Саме тоді успенські братчики перенесли друкарню з шкільного будинку до Онуфріївського монастиря. Балабан із стома слугами напав уночі на друкарню, верстат було поламано, а монаха-друкаря Мину єпископ наказав прив'язати до воза й відправити до Крилоса, що біля Галича. Монахів ціпаки не розганяли — заступили їм дорогу.
«Ти убійця й ненависник добра, — писав до Балабана патріарх Єремія. — Ти чиниш не як єпископ, а як ворог божий. Ми тебе відлучимо від церкви».
Гедеон не боявся. На кожній відправі виголошував братству анафему.
Кликали єпископа на суд братчики. Він сказав на те погордливо: «Хто мене там судити буде — шевці, кравці, ковалі, чорна чернь?»
Київський митрополит викликав Балабана на собор у Берестя. Єпископ власноручно побив посланця і на собор не прибув.
Соліковський щодня приглядався до ляльки-Балабана і не посмикував за шнурок. Усе йшло якнайкраще, не треба поспішати; жвавішими були ляльки двох інших православних владик — Терлецького і Потія. А зовсім недавно архієпископові довелося робити ще одне опудало — такого собі сутулого парубійка з ніздрюватим обличчям і прогнилими зубами. Він зсукав його з кінської шерсті.
...Антох Блазій тихо вислизнув з друкарні, залишивши там розгублених складальника, прасаря, Юрія Рогатинця, і швиденько почимчикував провулком попри королівський арсенал. Дивився в небо і бачив слід ангела — бліду, гейби димок, смужку, що поволі розпливалася в паркому повітрі. Антох завернув до архієпископського палацу, глянув на вікна і уздрів: голуб злетів з карниза, стрімко піднявся в небо, він був тепер подібний до святого духа, якого малюють на церковних склепіннях; голуб потріпотів у висоті — благословив богоугодне місце, а потім полетів у напрямі Юрського собору. Антох пішов услід за ним.
