Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос (хороший книги онлайн бесплатно TXT, FB2) 📗
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Гадаю, що так, — промимрив Евней. Щоки його залила краска.
Важкий тупіт чотирьох копит чимраз ближчав.
Статуетка Посейдона захиталася на поличці, упала на підлогу й розбилася на друзки.
Щось страшенно гримнуло у двері роздягальні**.
__________
<sup>** Хочу відразу ж пояснити читачеві, що коїться: ейдезис почав жити власним життям, утілився у свій образ — у цьому випадку в оскаженілого бика — і тепер гатить лобом у двері роздягальні, де відбувається розмова. Але зауважте: усі дії цього «звіра» — цілковито ейдетичні, і тому герої не помічають їх, як не могли б, до прикладу, помітити тих епітетів, яких автор ужив, щоб описати гімнасій. Тут не йдеться ні про що надприродне: це лише художній засіб, єдина мета якого — привернути увагу до схованого в цьому розділі образу (пригадаймо «змій» наприкінці другого розділу). Тож я благаю читача не надто дивуватися тóму, що Діагор спокійнісінько бесідує собі з учнями, байдужий до могутніх ударів, яких зазнає роздягальня.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Добрий Евнею, може, ти пам’ятаєш інші схожі випадки? — м’яко допитувався Діагор.
— Так, учителю, пам’ятаю. Щонайменше два.
— Отже, Трамах зазвичай полював наодинці? Себто такий учинок не був для нього незвичним, хоч його й турбувало щось інше?
— Так, учителю.
Двері ввігнулися від жахливого удару рогами. Чути було, як за дверима б’є копитами й сопе могутній, величезний звір.
Евней роздягнувся догола, лишивши тільки бездоганну стрічку, яка охоплювала його чорні кучері, і тепер спокійно розтирав стегна мастю землистого кольору.
Якусь хвилю помовчавши, Діагор пригадав останнє запитання, яке мав поставити:
— Це ж ти, Евнею, того дня повідомив мене, що Трамаха не буде на навчанні, бо він пішов на полювання? Чи не так, синку?
— Здається, так, учителю.
Новий удар струсонув двері. Міріади скіпок полетіли на плащ Геракла Понтора. Почулося розлючене ревіння.
— А звідки ти знав про це? Він сам тобі сказав?
Евней кивнув.
— А коли? Бо, як я розумію, він вирушив рано-вранці, а напередодні я розмовляв із ним, і він ані словом не згадав про свій намір податися на полювання. Коли він сказав тобі?
Евней відповів не відразу. Кісточка борлака штовхнула його точену шию.
— Здається… того… самого вечора, учителю…
— То ви бачилися з ним того вечора? — здійняв брови Діагор. — Ти зустрічався з ним вечорами?
— Ні… мабуть… мабуть, то було раніше.
— Зрозуміло.
Запала мовчанка. Евней, босий і голий, із блискучим шаром масті, що, наче друга шкіра, вкривала його стегна й плечі, акуратно повісив туніку на гачок із його іменем. На поличці під гачком стояли особисті речі: пара сандалій, алебастрові глечики з мастями, бронзовий гребінець, щоб зачесатися після вправ, і невеличка дерев’яна клітка з крихітною пташиною. Та несамовито тріпотіла крильцями.
— Пайдотриб чекає на мене… — урешті промовив юнак.
— Звісно, синку, — усміхнувся Діагор. — Ми теж уже йдемо.
Вочевидь почуваючись ніяково, голий хлопчина скоса глянув на Геракла і знову перепросив. Відтак пройшов між двома чоловіками, відчинив двері — потрощені рештки яких впали з завіс — і вийшов із роздягальні*.
__________
<sup>* Як я вже казав, ейдетичні події — розламані двері, несамовиті удари — мають суто художній характер, і тому їх бачить лише читач. Монтал, утім, реагує на них так само, як і герої твору, — він не зауважує нічого незвичного. «Дивовижна метафора <i>ревучого звіра</i>, — стверджує він, — яка буквально трощить на друзки реалізм сцени й раз по раз перериває розмірену Діагорову бесіду з учнями… схоже, не має іншої мети, окрім як сатиричної: це, без сумніву, їдка критика тих диких боїв з панкратіону, що їх влаштовували в ті часи». Коментарі зайві!</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Діагор обернувся до Геракла, очікуючи на знак, що розмову закінчено й можна йти, але розгадник лише з усмішкою дивився на Анфіса.
— Скажи-но мені, Анфісе, чого ти так боїшся?
— Боюся, пане?
Геракл, якого їхня бесіда, здавалося, неабияк потішала, дістав з торбини інжирину.
— Якщо ні, чому ж тоді ти схотів служити у війську далеко від Афін? Авжеж, якби я боявся так само, то теж намагався б утекти. Та ще й із таким правдоподібним приводом, як твій, — щоб, замість вважати мене боягузом, усі гадали навпаки.
— Ви називаєте мене боягузом, пане?
— У жодному разі. Я не можу назвати тебе ні боягузом, ні сміливцем, доки не дізнаюся справжньої причини твого переляку. Хоробрість від боягузтва відрізняється лише походженням страху: можливо, причина твого така жахлива, що будь-хто при доброму розумі втікав би з Міста якнайшвидше.
— Я ні від чого не тікаю, — відказав Анфіс, карбуючи слова, хоча тон його, як завжди, лишався м’яким і шанобливим. — Я вже віддавна прагну охороняти храми Аттики, пане.
— Мій любий Анфісе, — добротливо промовив Геракл, — я розумію твій страх, але не твою брехню. Навіть не думай ображати мій розум. Ти ухвалив це рішення лише кілька днів тому, а зважаючи на те, що твій батько, замість спробувати самому вмовити тебе передумати, попрохав про це твого колишнього педагога, чи не значить це, що він цілковито заскочений і приголомшений цією, на його думку, різкою і непоясненною зміною твоїх планів? А не здогадуючись, що спричинило її, він звернувся по допомогу до того, хто єдиний, окрім твоїх рідних, мав би добре тебе знати. Клянуся Зевсом, цікавий я довідатися, що ж спричинило таку раптову зміну! Можливо, повпливала смерть твого приятеля Трамаха? — і, обтираючи пальці, якими тримав інжирину, без жодної паузи він додав байдужісіньким тоном: — Перепрошую, чим тут можна витерти руки?
Незворушний, попри мовчанку, що запанувала в роздягальні, Геракл вибрав якусь полотнину, що висіла біля Евнеєвої полички.
— То батько й вас попросив переконати мене?
Діагор зауважив, що шанобливість у м’яких словах юнака — наче худоба, що, загнана в обору, від страху полишає вічний послух і з люттю кидається на господарів, — починає змінюватися на гнів.
— О добрий Анфісе, не сердься… — забелькотів він, спалюючи поглядом Геракла. — Мій товариш іноді задалеко заходить… Тобі немає потреби хвилюватися, адже ти досягнув повноліття, синку, і твої рішення, нехай і хибні, заслуговують на щонайбільшу повагу… — і, підступивши до Геракла, упівголоса сказав тому: — Зроби мені ласку, ходімо звідси.
Чоловіки похапцем попрощалися з Анфісом. Не встигли вони вийти з гімнасія, як спалахнула суперечка.
— Це мої гроші! — кричав роздратований Діагор. — Чи ти забув?
— Але справа моя, Діагоре. Ти теж не забувай про це.
— Яке мені діло до твоєї справи? Поясни мені, будь ласка, що це за витівка? Що за тон? — Діагор лютився дедалі сильніше. Його лиса голова вся аж паленіла. Він нахилився допереду, немовби збирався буцнути Геракла. — Ти образив Анфіса!
— Я випустив стрілу навмання і влучив у самісіньке яблучко, — із цілковитим спокоєм заявив розгадник.
Діагор затримав його, грубо шарпнувши за плащ.
— Ось що я тобі скажу. Мене не обходить, що для тебе люди — лише списані сувої папірусу, які ти читаєш, щоб розгадувати свої хитромудрі загадки. Я плачу тобі не за те, щоб ти від мого імені ображав одного з моїх найкращих учнів, ефеба, усі прекрасні риси якого промовляють слово «Чеснота»… Я не схвалюю твоїх методів, Геракле Понторе!
— Боюся, я також не схвалюю твоїх, Діагоре з Медонту. У мене склалося враження, що замість допитувати двох юнаків, ти співав дифірамби на їхню честь, і то лише тому, що вони видаються тобі вродливими. Мені здається, ти плутаєш Красу з Істиною…
— Краса — це і є частина Істини!
— Ет, — Геракл махнув рукою на знак того, що не має зараз бажання починати філософський диспут, але Діагор знову шарпнув його за плащ.
— Послухай-но! Ти лише жалюгідний розгадник таємниць. Ти тільки спостерігаєш за матеріальними речами, оцінюєш їх і робиш висновки: це сталося так чи так, з тої чи тої причини. Але ти не сягаєш і ніколи не сягнеш самої Істини. Ти ніколи не споглядав її, не наситив свій зір її досконалим образом. Твоє ремесло полягає в тому, щоб виявляти лише тіні цієї Істини. Анфіс та Евней — не бездоганні, не був бездоганним і Трамах. Але я знаю сутність їхніх душ і можу тебе запевнити, що в них блищить чимала частка Ідеї Чесноти… і цей блиск виявляє себе в їхніх очах, у їхніх прекрасних рисах і гармонійних тілах. Ніщо в цьому світі, Геракле, не може сяяти так яскраво, не маючи бодай крихти того золотого скарбу, який дає лише сама Чеснота, — увесь розчервонілий, він замовк і кілька разів кліпнув, неначе засоромившись такого вибуху власного красномовства. Відтак, трохи заспокоївшись, додав: — Не ображай своїм розумом Істину, Геракле Понторе.