Шабля і стріла - Покальчук Юрко (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
перемога за ними, бо це ж Айдар, це юний кипчак. Де він тут узявся, як це могло
бути? Гадка не спливала, блискавки думок лишались на потім, а зараз — вперед, так його, отак і ще отак!
Ще один стражник повалився з коня, зарубаний Даниловою шаблею, і троє, що лишилися, ледве кілька хвилин ще змагалися з Данилом та Айдаром, а тоді
кинулися навтьоки.
Айдар з Данилом за ними, тепер уперше за весь час вони наздоганяли ворогів, а
ті тікали, і радість нової перемоги п'янила обох, аж тут, вигнувшись на скаку, один із стражників з півоберту вистрелив з лука, і кінь під Айдаром раптом
спіткнувся, повалився на землю, а хлопець полетів сторч головою через шию
коня. .
Данило озирнувся, щоб переконатися, що нічого найгіршого з Лйдаром
не сталося, а той вже підводився і гукав:
— Наздоганяй їх! Наздоганяй, не зупиняйся!
Данило гнав коня далі за тими, що тікали, тоді як Айдар вже витягав
лука і, стоячи, прицілювався.
Айдарова стріла, бо стріляв хлопець вже здалеку, потрапила, ослабівши
в польоті, тільки у круп коня останнього втікача, його кінь спіткнувся, став
відставати, і незабаром цей воїн прийняв бій і теж повалився, зарубаний, з
коня, аж тут щось ударило Данилові в груди, і морок заслав йому очі: темінь, ніч, провалля, все щезло.
Він отямився від прохолоди і приємності, що мішалась з відчуттям болю
в грудях з правого боку. Коли розплющив очі, то побачив, що лежить, перев'язаний, головою на колінах у Айдара, який обкладав йому голову
мокрою шматиною і раз у раз поливав її водою з хурджина, плечима своїми
творячи затінок для Данилової голови.
— Не вмієш ти з лука стріляти! — сказав Айдар. — Теж мені воїн. Так
би вони не втекли, жоден би не втік! А так...
— Що сталося? — спитав Данило, чуючи велику слабкість у тілі. —
Розкажи, що сталося?
— Нічого особливого. Вцілили тебе стрілою, ось і все. Двоє утекли, але
найгірше, що й коней вцілілих вони за собою відкликали. Це ж були їхні
коні, ось і послухали тих, хто кликав. За ними й побігли. А в нас лишився
один кінь, отой, на якому був ти. Що я міг пішаком зробити? А вцілив тебе
той, що був поранений, ось там лежить, бородатий. Я його докінчив майже
тієї ж миті, коли він випустив у тебе стрілу, але вже було пізно... Добре, що
він хоч стріляти не вмів як слід, а то кінець би тобі. Навколо ти вже не
дивився і про щита забув, ну, зрозуміло, одне слово...
— Ти диви, він ще й бурчить! Вони ж утекли, а ми виграли, ми — живі і в
безпеці. Навряд чи вони приведуть сюди підмогу. Задалеко-таки вертатись у
Ташкент і знову сюди. Думаю, з ними вже все.
— З нами теж могло бути все, ну, а з тобою то вже майже було. Добре, що я згадав про кремінь та кресало, які лишились у мене, а що тобі дорога
дальша, ніж моя, то вирішив повернутись і тебе наздогнати...
— То ти заради цього вернувся? Власне, я й не спитав тебе... І не
подякував! Ти знову врятував мені життя...
— Що мені з твоїх дяк! Вернувся, бо... бо відчув, що краще б тебе трохи
все ж відпровадити з цих країв. Я тут свій, а ти? Ти міг би натрапити й на
наших кочовиків та й мало на кого ще. По-дурному було б, якби тебе
здолали мої одноплемінці. Я подумав про це і вирішив, що краще наздожену
тебе... А тепер, бачиш, я був правий — краще б одразу їхати до наших. Бо як
тепер не крути, а вже поїдеш зі мною, нікуди не дінешся.
— Ти молодець, Айдаре, ти козак справжній, ти...
— Ти теж нічого! Нівроку, тут справлявся із усіма, так що не треба! Та й
ти мене з-під кота того витягнув. Отже, досить тих дякувань, так, мабуть, просто треба...
— Може, й так. Просто так треба, — тихо сказав Данило. І йому стало
водночас сумно і приємно.
«Химерне життя, — думав він. — Хто б міг сказати, коли кинули цього
хлопчака до мене в яму, що отак все обернеться, хто б міг уявити собі, що
ворухнеться в мені до нього така дяка і така приязнь! Як до Хаміда, який
урятував нас із в'язниці. Мене і нас. Ось тобі й Азія, ось тобі і дикі люди, ось тобі світ, Даниле!» Данило спробував було підвести голову, хотів ще
щось сказати Айдарові, та приплив болю кинув його у темінь знову, і він
втонув у безпам'яті.
Як судомно стискається горло, вже віддавна, не одпускає біль, а
заплакати не може дванадцятилітній Данило. А яка ж спека серед яскравого
літнього дня, хилитається віз, що їде через село курною сільською дорогою, скриплять колеса, і похитується в лад возові малий Данилко, не одриваючи
очей от труни, в якій везуть його матір на сільський цвинтар.
Рано пішла із життя Ярина Тимошенкова, життя своє провела в наймах, малого не догледіла до пуття, не виростила, а відійшла. Відколи повіявся її
Семен за вогнем, що запалив на Волині й Поділлі Наливайко, не стало їй
життя при панському дворі. Та куди було подітися: все робила, що казали, найтяжче, найважче, аби жити, аби вижити.
Так і не дочекалася чоловіка. Ніколи. Казали, його разом з іншими
повстанцями стратили у Луцьку на площі. Страшно карали бунтівників, колесували, на палю саджали.
Плакала Ярина, всі сльози виплакала, нажила сухоти, чи то журба її з'їла, але померла, лишивши малого Данилка сиротою.
Поховали матір, і Данилко куди міг піти, як не до панського двору, де
жила челядь. Місце і йому знайшлося, а що вже був нівроку, то й до роботи
можна було ставити.
Кілька літ був підпасичем, робив усе, що наказували, хіба що їв і спав з
челяддю при панському дворі. Всі знали, що сирота, — хто приголубить, а
хто і скривдить. Терпів Данило, мовчав.
Найбільше любив хлопець старого Свирида, із ним завжди охоче
працював у стайні і коней любив, а що Свирид вже розповісти вмів щось, а
що вже знає усього, де там кому з ним змагатися. Казки про таємничі
скарби, про опришків і козаків, про мавок і перелесників, про чарівне зілля і
про цвіт папороті...
«Є інший світ, великий і добрий, таємничий і цікавий, Данил-ку, тільки
люди не можуть його побачити, бо серця в них сліпі. Лише коли прозріє
людське серце, запанує на землі лад і добро й усі будуть щасливі. А
станеться це тоді, коли знайдеться леґінь, який знайде в ніч на Івана Купала
цвіт папороті».
Повірив Данилко Свиридові. І якогось року на Івана Купала, -тремтячи
від страху, побрів-таки в ліс і блукав там цілу ніч, мріючи уздріти чарівний
вогонь квітки, що має палати таким блакитним світлом, що довкола геть усе
освітлюватиме, і в якусь мить навіть страх полишив Данилка, так хотілося
йому, щоби десь заблищала
квітка, засвітилася, і людське серце прозріло до злагоди й тепла, до щирості
й правди, і на світі запанували добро і справедливість.
Не знайшов.
Розповів Свиридові уранці, той зирнув на підлітка, вже п'ят-
надцятилітнього, й усміхнувся сумно на позначену в Даниловім обтічні
безсонну ніч, похитав головою.
— Живе в тобі уперта кров бунтарська, Данилку, недарма бать
ко твій з наливайківськими пішов, недарма. Не тадав я, що зва
жишся на таке, слово честі, не сподівався. Але хто вперто шукає, той неодмінно знайде, ось лиш коли і де, того напевне дізнатись не
можна. Так що шукай скрізь, шукай у всьому житті, завжди довко
ла себе і якось знайдеш! А зараз іди краще, поспи хоч трохи, я
скажу, що послав тебе кудись, іди ось у клуню та залазь попід стріху
на сіно, я тебе потім розбуджу.
Сумно стало Данилкові, ой же ж і сумно, бо вчув у словах старого
Свирида суміш сподівання і безнадії, віри і зневіри водночас, палкого
бажання і страченої сили.
— А чому ви не знайшли тої квітки, дядьку Свириде, чи ви не шукали?
— Не вмів я шукати, синку, не вмів! А доки до тями дійшов, то й час мій
