Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗
То що мені після цього якісь єфрейтори? Хіба вони здатні потоптати моє щастя? Чи вони мають для цього силу? Що мені якийсь укус Вихреста-Горишка…
Я думаю:
Сила мистця в свободі…
Але мистець у своїй творчості стає вільним, розкованим не тоді, коли перестають його стерегти, направляти, поправляти, критикувати чи й вихваляти товариші-єфрейтори; творча свобода — це передусім свобода духу; дух своєю чергою розковує, підносить до висот талант.
Я думаю:
Свобода приходить до мистця не лише з початком отверезіння від страху, що, звичайно, є теж важливим, свобода — це тоді, коли ти настільки почуваєш себе сильним і мудрим, що можеш віддатися на суд натовпові: нате, каменуйте мене!
Я думаю:
Свобода в творчості приходить тоді, коли ти одного ранку прокинешся й відчуєш себе птахом, в якого ніякий стрілець не вцілить кулею; і коли ти однієї ночі почнеш розмовляти з деревами; і коли ти будеш здатний стати каменем, об який коні оббивають копита; і коли одного надвечір'я зупинишся здивований посеред осіннього поля, побачивши кущик полину, обсотаний павутинням…
Я думаю:
Свобода — це розуміння, що ти єсть ланцюг, привід, міст між теперішнім, минулим і завтрішнім… власне, біля церковної стіни на риштуванні я відчув оцю пов'язаність.
Господи, а хіба плин часу не є ниткою, яку починають прясти у правіках і, не перериваючись сьогодні, вона зникає у майбутньому?
Вчорашнє — це теж сьогоднішнє, бо воно було, жило й живе в кожному з нас; земля і людська душа — вмістилища пам'яті. То лише небо без пам'яті. І ще, може, без пам'яті вода? І ще, може, вітер?
Хтось, можливо, посміхнеться скептично й недовірливо, коли дізнається, що над своїми кукурудзяними кіпками і головатою вербою я товкся не один день, бо нібито ніяких складностей у цій композиції нема; і не бракує мені світла — погода стояла дзвінка і тиха; земля світилася… земля дивилася на мене звабливими очима дозрілої жінки… я вчора й позавчора ходив навколо її погляду з невмілим своїм пензлем; я добивався, щоб і на картоні земля світилася обіцянкою, тайною і невичерпаним за день теплом; щоправда, в мою картину щодня вривалося сонце, що заходило й кидало в моїх лицарів у шоломах черлені списи, і це трохи псувало елегію миру й спокою, вкраплювало тривогу й порушувало мій задум.
Я замальовував списи голубим і зеленим…
Одно слово, тривала творча робота, змагання з пензлем, з фарбами, з світлом та ще з моєю, вочевидь, недосконалістю; сьогодні змагання теж тривало; я був незадоволений собою, я мисленно прагнув глибини, я пробивався до глибин, а пензель, як мені здавалося, ковзав по поверхні; огніваний і втомлений, я облишив пензель і похідний свій мольберт із незавершеною картиною, хай вони побудуть без мене, а я тим часом поблукаю полями просто так, задля відпочинку.
Стернища, ще не зорані під озимину, були схожі на розстелені без рам полотна сюрреалістів: золотавість перемішана з молодою зеленню, подекуди густо з-поміж неї виринало чорне груддя голої землі; а ще, немов забуті свічечки, цвіли пізні ромашки. Післяобіднє сонце заливало стернища рівним фіолетовим світлом; тепло струмилося від нагрітої землі легким молочним туманом… пливли начебто меви у фіолетових хвилях.
У теплі, у світлі, в молоці плавало безліч корів — паслася тут череда нижнього кутка села; стернища — це рай для пастухів, адже не треба стерегти худібку від шкоди, і хлопці — підлітки, дівчури, які через кілька днів підуть у школу, розкошували нагодою побувати в гурті; я йду стернями, заклавши руки за спину, й бачу, як одні гуртки лежать на фуфайках і торочать щось веселе, бо регіт вибухає нагальне — аж корови оглядаються і слухають, що сталося такого веселого поміж їхніми пастухами; а інші гуртки ріжуться в карти, тут одні хлопці, вони для статечності смалять цигарки, кашляють і теж для дорослості матюкаються солоно; ще он там двоє схилилося над шахами; а ще на низеньких розкладних стільчиках тут і там хлопці сидять і дівчата, занурившись в читання; а ще якась одиначка лежить в обнімку з транзистором, слухає африканські ритми й подригує ногами; а ще хтось спить…
Рай…
Я проходжу мимо них, як тінь; вони вже звикли до мене й не звертають уваги, навіть не вітаються; в їхньому розумінні я трохи дивак, котрий ціле літо просидів у церкві, а оце блукає стернями або ж малює якісь там примітивні кукурудзяні кіпки й дуплаву вербу. Мене трохи гнітить, що ніхто з них не спитає про стародавнє мальовидло на церковній стіні; мені навіть видається, що вони позирають на мене неприязно, і я маю підозру, що вчителі в школі, оті анастасії хмурі, оті примусові й фальшиві борці-атеїсти підмовляють дітлахів проти мене… а якщо й не проти мене особисто, то проти Святого Духа, проти явлення світові фрески й проти тих, що на стіні намальовані.
І я журюся: невже має рацію Павло Ключар, який у своєму вірші осудив безлику байдужість людей, натовп глухих і сліпих, котрі протупотіли крізь Страдчу долину й не помітивши Святого Духа, і лише тупіт їхніх дебелих ніг, лише сморід немитої отари лишився у витолоченій траві — їх поглинула порожнеча, до якої власне вони й простували.
Очевидно, я помиляюся…
Я хочу помилитися, бо навіщо тоді глухим і сліпим страждання трьох мучеників у Святому Дусі?
А якщо не помиляюся, то котрийсь із цього безликого стада, що покірливо, по-волячому простує в порожню порожнечу, хай би припадком, із недовір'ям, із заржавілим скепсисом приблукав колись до Святого Духа… я хочу, щоб бодай один із вас приблукав… і той, що приблудить, став перед стіною, перед фрескою і, якщо залишиться у ньому бодай краплина чоловіцького почуття, то мусить до нього долетіти з давнини крик, що сповнений болю… і мусять йому. створитися очі… так, отворяться йому очі й він зобачить спотворені стражданнями обличчя трьох мучеників… і мусить його обпалити, накрити з головою пожежа, що криваво розлилася по цілій стіні… і вірую я, що той блудний син, який припадкове опинився перед фрескою у Святому Дусі, вийде з церкви іншою людиною, принаймні розпочне він спроквола обертати в голові жорна думок, сумніватися й дивуватися, побачене у Святому Дусі він уже не зможе забути навіть, якби й хотів; отой крик на цілу Україну, отой жах, прокляття, страждання на розтерзаних мукою обличчях, оте криваве полум'я уже до кінця життя не будуть давати йому спокою, буде вділено і йому, випадковому подорожньому, частка болю, а він уже своєю чергою поділиться болем із дітьми, онуками, з братами й сестрами, з приятелями та сусідами і започаткується ланцюгова реакція, яку не спинити ніяким єфрейторам.
Тоді станеться вибух!
Тому я перестаю хмуритися на пастухів, вони майбутні мої спільники або й теперішні, тільки не показують виду, життя вчить бути скритними.
Я знову повертаюся до свого мольберта; недомальований пейзаж очікує мене терпеливо, але я уже не можу поринути в його елегійну музику, мені заважають розтривожені, кусючі, як шершні, думки; я ловлю на пензель косе проміння сонця і жбурляю його люто, похапцем на картон. Виходить, я даремно боровся з багряними списами, з тривогою, тут тривога потрібна, тут хай заболять рани від списів. Іще мазок червоний… іще мазок, поспішай, квапся чоловіче, поки сонце не зайшло.
Я повертався у село вже в сутінках; знайома, десятки разів ходжена стежка бігла з полів попри скирти соломи, потім перестрибувала потік і виходила на сколесований тракторами й возами майданчик, праворуч якого горбилися бетонні блоки двох силосних ям, праворуч пахтіло колгоспне гноєвище. Далі стежка…
Тут стежка для мене скінчилася. Із-за бетонних блоків силосної ями вихопилося двоє; я не запримітив, у що вони були вбрані, які на зріст, запам'яталося тільки, що обидва мали на обличчях маски… жіночі чорні панчохи. Я не встиг бодай злякатися, скрикнути чи й просто вимовити слово. Котрийсь з напасників блискавично й натреновано, як я розумію, збив мене з ніг, а другий копав черевиком по голові, під ребра, цілився водно в очі… в очі. Тривали побої недовго, може кілька хвилин… а може, тривало цілий вечір, хто знає.
