Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗

Тому питаюся: що сталося? Чому на ваш авторитет, на вашу майстерність нацькували й спустили з ланцюга песика, який облаяв вас, бризкаючи слиною. Ви над цим не задумувались, Майстре? — Ключар, завжди делікатний, м'який, на цей раз кидав слова гостро, не вельми журячись, що вони завдають мені болю. Він, певно, цього й прагнув; розгойдував над моєю головою дзвін перестороги. — Вам не здається, Майстре, що розгром вашого полотна має прямий зв'язок із викликом вас до сільради, з кадебістськими погрозами… Я думаю, що єфрейтори у Львові, як ви їх називаєте, продовжують у газеті сільрадівську розмову, тільки вже іншими засобами. Це знак, що єфрейтори вами незадоволені. Вони вас залякують і пропонують відступити.

Я нічого Ключареві не відповів, але в думці визнавав його рацію… визнавав, хоч робити цього не хотілося. Бо що значить відступити?

Відступити від самого себе? Зректися Святого Духа? А з другого боку…

Ні, не хотілося думати про «другий бік»; я мав надію на здоровий глузд, на громадську опінію: я покладав надію на саму фреску, на Ті вплив на людську душу; я був переконаний, що кожен, хто переступить поріг Святого Духа, буде стояти перед фрескою глибоко вражений, потрясений.

Потрясений? Схвильований? Душа у того «кожного» зірветься із звичної теплої і спокійної орбіти… зірветься й почне шукати орбіт дальших і глибших? Та чи не цього якраз бояться єфрейтори?

Працювалося мені того дня пиняво. Ключар теж не піднявся на риштування, щоб мені, як бувало, допомогти; він сидів на широкому порозі, опершись плечима об ковані двері й, схиливши голову, дрімав… принаймні, мені так здавалось, насправді ж він надслуховував, ловив шерехи, кроки, сопіння єфрейторів, котрі, мов гаддя, підповзали до Святого Духа; Ключар по запаху чув, що ворог близько.

По обіді, прихопивши мольберт, я вирушив у поля, власне, уже кілька днів мене вабили не просто поля, а таки конкретна улоговина над Золотою Липою, де були розпальковані присадибні ділянки; засаджені переважно кукурудзою ділянки так і просилися на полотно своїм золотистим пошумом; я вибрав одну з них, уже зжату: кукурудзяні кіпки, високі, шоломоподібні, на вершечках, щоб вітер не розкидав снопи, перев'язані перевеслами, «гуськом», одна за одною, ледь пригнувшись, немов солдати, пнулися з улоговини вгору — їм, видно, баглося вирватися на простори пшеничних стернищ; я призупинив їх хід іще на початку тижня, коли за їхніми шоломами на березі Золотої Липи явилася мені головата стара верба; це була готова композиція, нічого до неї не треба було ані додавати, ані віднімати; кіпки, ці вої в побронзовілих шоломах, узяли, як писали в літописах, вербу «в боронь»; хоч дерево було дупласте, обчухране вітрами, мабуть, жалюгіднішого дерева в околиці не знайдеш, вої в шоломах її любили й стерегли, переймаючи вітер на свої груди. Вони пам'ятали, що весною і влітку, коли вони ще були блідозеленими стебельцями, верба крислатилася над нивою та оберігала її від пекучого сонця, від поривів вітру, і ловила своїм верховіттям хмари із градом… і сипався град на неї.

І я тут же розклав свій мольберт; я поспішив ловити колір: зеленаву мідь стебел, туго сповитих перевеслами з лободи, золотисте, на краях посріблене, збіліле листя; я поспішив ловити червонясту прозорість повітря, що витікало, здавалося, з сонця, яке схилилося за посудне… червоняста чиста його прозорість була голосна, і мої вої в шоломах прислуховувалися, як воно, повітря, грає, видзвонює, бринить; я спішив уловити тепло пізнього літа, що припадало до землі, заполонивши собою кожну борозенку; я боявся втратити настрій: трохи мінорності (бо ж літо вмирає), трохи суму за минулим, трохи щемливого болю і водночас лагідного спокою… так, спокою, адже нічого не сталося ні із землею, ні із зчорнілою вербою — стоять ж бо на сторожі всі в гостроконечних шоломах; я квапився врешті відбити у своїй душі, як лінорит на верстаті, побачену на кукурудзяній нивці красу.

Не пам'ятаю, скільки днів тривала на пленері робота, та це зрештою, не має значення, бо можна мучитися над картиною не один рік, а можна сотворити її, як Бог, за один день; так, це мала бути картина, а не якийсь пейзажний етюдик, і чим більше я переймався роботою, чим довше роздумував над нею (навіть на риштуванні у Святому Дусі), тим глибшим змислом моя картина виповнювалася: котрогось надвечір'я на кукурудзяному полі на місці кіпок стояли добрі, світлі духи землі, а верба означала готову до пожертви землю.

Тепер я каюся: земля родить не тільки пшениці, але й також кукіль; поруч із добрими й світлими духами живуть духи чорні, жорстокі, а я про них, про чорних і жорстоких, забув, стоячи за мольбертом посеред полів. І сьогодні також, коли над моєю головою теленькнув дзвін, сповіщаючи про навислу небезпеку, я про ніякі злі сили не думав… я думав про постаті на фресці в Святому Дусі, про ізографа, людину напевно сміливу, яка триста років тому силою свого таланту, не лякаючись заборон та усталених іконописних взірців, увела до церкви трьох мучеників, які в ніяких церковних святцях не числились, возвела їх на стіну й, намалювавши навколо голів золоті німби, ніби промовляла до людей: «Молітеся за них, братове мої і сестри, смерть їх була страшна… вмерли вони за друзів своїх, за землю отчу й за віру».

Я думав, що цьогорічне літо в Черчені стало етапом у моєму житті; етап цей, певно, незримий для людського ока, його не можна унаочнити художницькими моїми успіхами, не про картини тут річ, річ тут про мою душу: дарма, що минула мені п'ятдесятка, що ім'я моє не є порожнім звуком у мистецькому світі, що вивів у люди сина й доньку, й тому маю право сказати, що увійшов у зрілий життєвий і творчий вік, а проте, цього літа в Черчені світ і люди в ньому явилися мені в новому вимірі, не в четвертому, не в п'ятому навіть вимірі, а в чародійному; мені здавалося, що можу увійти в людські душі, осягнути їх, зрозуміти, натішитися їхньою радістю або ж — страждати їхніми болями; мені навіть здавалося, що, дивлячись людині у вічі, знаю, коли вона вмре… і це нелюдське, ворожбитне знання мучило мене, я відкидав його, не хотів у нього вірити. Дотепер, бувало, на пленері у Космачі, понад Дністром чи в Криму ловив себе на замилуванні красою… я не стільки малював, більше любувався пейзажами. В Черчені ж, у полях і лісах, я відкрив, що для своїх пейзажів не вишукую красивих місць, усе, що траплялося мені на дорозі, викликала в мені… я не буду називати це почуття любов'ю, захопленням чи милуванням, бо з естетичної точки зору не можна, очевидно, любити трухлявий пень на узліссі, почорнілу, залишену ще з минулої косовиці копичку шувару над річкою чи підперту дрючками облуплену, сліпу від бруду, з розчухраною солом'яною стріхою хатину старої Максимчихи, що доживала свої дні разом із ґаздинею. А проте, і копичка, і хата Максимчишина, і вежа з випаленим дуплом, і каміння під ногами, і шпориш на Ключаревому подвір'ї, і ходіння вітру по вершечках дерев, і писк миші в саду, і хлібний дух пшениць, і високі груди черченських молодиць, що зустрічалися на дорозі, і запах силосних ям, що котився з-поза городів, де були колгоспні ферми, і радісний дівочий сміх, що спалахував у вечірній пітьмі, і пилікання коників у мураві, і зблиск коси поміж зіллям, і маленьке біле око стокротки — ціла земля, люди на ній, не були для мене байдужими, кожне стебельце, птаха, камінь, голос, зітхання були мені дорогими й рідними, увесь цей земний огром вміщувався в мені і в мені розчинявся.

Хтось би скептично посміхнувся, скрививши губи, що, мовляв, напало на чоловіка розчулення; хтось би покрутив біля скроні пальцем; хтось назвав би це дивацтвом; хтось би взагалі не повірив, що мене здатна схвилювати квітка невеличкого багаття, розкладеного пастухами, дим, що стелиться низько на стернища, зломаний вітром дубчак на узліссі або ж кований заденок старого воза, що тлів у бур'янах обіч стежки, якою я правцював в поле…

Усім невірним хомам я відповів би: наслано на мене ворожбу. Я напився цього літа чарів, які зробили мене… ні, не зробили мене іншим, не таким, як був учора, вони зробили мене зачарованим і щасливим; зрештою, я повинен був таким стати, зачарованим і щасливим, бо хіба збайдужілий, прісний чоловік мав би право день при дні йти до церкви Святого Духа й відкривати тайну, якій триста років? Я готував себе не просто споглядати фреску, яка поступово росла знизу вгору, звільнюючись від тиньку й розкриваючи задум старого ізографа; я готував себе сприймати муку святих мучеників, які явилися мені на стіні, як муку власну.