ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Очi йому горiли, вуста болiсно розкрилися, i в мiсячному сяйвi бiлiла смужка зубiв. Вiн i зараз був гарний. Дарма що в лахмiттi й нестрижений. Але обличчя — чисто поголене, якось примудрявся, це, знала, — для неї. На мить їй аж стрепенулося колишньою радiстю. серце?за судженого, його вроду й палку вдачу. Але та радiсть щезла, як iскра в печi, й натомiсть вернувся страх. Примарний страх перемiшався з близьким, теперiшнiм, вона аж стенула плечима й. оглянулася. їй здавалося, що хтось причаївся за каменем, слухав їх. її лякав i цей камiнь — велетенський, пласкобокий, вiн, мабуть, колись скотився з гори, пiдiм'явши дерева й кущi. Щось велике, несосвiтенне пiдiм'яло пiд себе i їх з Лаврiном. Вона й сама все частiше занурювалася у себе, у власнi думки, а потiм притьма втiкала. Ловила промiнчики, якi посилало сонце. I тiшилася ними. Тутешнє життя їй не зрозумiле, воно лихе, гiрке, але, почувала, в тiй гiркотi є свої солодинки.
— Не думай про те, — попросила жалiбно. — Я ось… побачила свiт iншими очима. Я в батька наче в раю жила. А бачила той рай? Не бачила, не подякувала. Якби те вернулося… тож усi листочки, всi мальви вицiлувала б на батьковому дворищi. Не вернеться. Й через те треба жити тим, що посилає бог. Свiт i тут гарний. I сонце, i дерева. Забудь про свiй Луг… Ну, не забувай, але прихилися серцем i до тутешнього сонечка.
— Я хотiв би, не можу, — зiзнався вiн. У цю мить вiдчув, що мiж ним i Килiяною немов повисла якась порожнеча. Й що її не подолати з'єднаними руками i навiть вустами. Чому — не мiг одгадати. Дiвчина сидiла поруч, i справдi мiг узяти її за руку, але дiткнутися серцем до її серця не мiг. Йому мовби щось пiдказувало, що тут, у неволi, все мало бути iнакше. Мали б або плакати в обiймах, або класти разом мости на втечу, або збiгатися тiльки на куцу любов. А було щось iнше. А хiба вiн не любить її? Любить…"Люблю". Казав це слово про себе, а воно було, як сухi, хоч i дорогi колись, квiти. Вiн злякався й пробудився вiд думок. Подивився на гострий, рiзьблений проти зiр профiль Килiяни, обняв. Спробував прошепотiти, як колись, коли вони сидiли на зеленому лужковi бiля хати Бруса Дороша:
"Пропекла ти менi серце". Цi слова й вирвалися з серця. I вiн засоромився їх, i виказав ними всю свою любов. А тепер i цi слова не мiг промовити, бодай подумки. Щось стояло за плечима, неначе тiнь, i вiн, утiкаючи од неї, вернувся до попередньої розмови.
— Й сни менi сняться бiлi та бiлi. Снiг скрипить пiд ногами. Ти пам'ятаєш, як скрипить пiд ногами снiг? — Лаврiн пожував стеблинку трави, зiтхнув. — А тут все лiто та лiто… Менi не сходить з думки Сiч. I кошовий. Вiн був менi нiби батько. Й Марко. Хитрiсть його з'їла. Поганий збродень! Вiн повiв орду на Сiч. Невже вони зруйнували її? Невже козаки не перейняли їх?!
Килiяна здивувалася.
— Хiба ти не знаєш, — сказала, — чого прогнали з палацу султана нашого агу? За погром вiйська, що йшло на козакiв. Знайшли в тiм якусь його провину. Яку, достеменно не знаю. А яничари погинули на Сiчi всi!
То була для Лаврiна неймовiрна радiсть. Вiн аж засмiявся, скочив на ноги, схопив чималий уламок гранiту i вдарив по скелi. Блiду запону ночi пропалив снiп iскр. М'яким, барсячим кроком Лаврiн закружляв по галявинi. Вiн давно призвичаївся до темряви, бачив кожен камiнчик, кожен кущ.
— Козацтво не погинуло! Отчий край є! I буде довiку, поки свiтить сонце! Нехай повиздихають вороги, нехай похлинуться власною кров'ю…
Килiяна чомусь злякалася.
— Лаврiне, — покликала.
Лаврiн довго не мiг заспокоїтись. Нарештi лiг бiля її нiг. Вона нахилилася над ним. Дивилися просто в очi. Її груди гостро напинали тонку сорочку, рвалися йому назустрiч.
I вiн знову почав хвилюватися. Як i завжди.
Й розвiялися Килiянин страх i тривога. Подумала: її любов, її чари для Лаврiна бiльшi й дужчi за все на свiтi. Вони мають непереможну силу, й доки вiн у їхньому полонi, доти вона може бути спокiйною. I було їй гарно владарювати, й любила за те Лаврiна.
— Тодi Марко погинув теж, — сказав Лаврiн.
Килiяна вiдвела його руки, що тягнулися до її колiн. Вона дивувала, що Лаврiна так збурила вiсть про погром туркiв i татар. Вiн говорив i говорив, усе хотiв розгадати той бiй, розпитував її, але вона не знала бiльше нiчого. Та й нащо воно їй! їм треба думати про своє.
Лаврiнiв спомин про Марка нагадав їй iнше.
— Лаврiнку, — пошукала в темрявi його руку. — До мене в'язне Харiлiс, конюх. Отой циган.
— Зажартовує?
— Яке там зажартовує… Тягне в конюшню.
— Тягне в конюшню! — Перехрест став на колiна. — Я йому провалю каменюкою голову!
— Не чiпай його, — злякалася Килiяна. Вже шкодувала на свої слова. Адже хотiла не стiльки поскаржитися, скiльки одкинути Лаврiна од думок про далеку батькiвщину. — Не займеш, Лаврiнку?..
— Ну… не займу. Я, тiльки скажу йому… — Знайшов її губи i вже забув, що скаже Харiлiсу.
Вiн перестрiв Харiлiса у вузькому хiднику мiж дворiв. Сидiв на стiнi, й коли той ступив на стежку, скочив i став перед ним.
Першої митi циган злякався, а тодi на його обличчi закруглiла посмiшка.
— Бiр аллах [19], — вигукнув вiн. — Я думав, на мене стрибає барс. — Салям тобi, володарю персикiв. — I поклав обидвi руки на свою засмальцьовану тюбетейку чи то в жарт, чи вiтаючи справдi.
— Нема тобi салям, — плутаючи турецькi й українськi слова, сказав Лаврiн. — Якщо ти… гелiйор [20]до Килiяни…
— О, Килiяна!.. — заплющив блудливi очi, прицмокнув язиком циган. Його тугi, м'ясистi щоки блищали. — Рахат — лукум. Троянда… — I, побачивши, як нахмурився Перехрест: — Беса [21]. — Й хтиво, хитро та насмiшкувато воднораз: — Хiба троянда зiв'яне, коли я одщипну собi одну пелюсточку?
Лаврiн пружно, аж Харiлiс сахнувся й ударився головою об стiну, пiднiс йому до носа мiцний важкий кулак.
— Ось бачиш, який у мене беса!
Циган, спотикаючись, одбiг кiлька крокiв i зупинився:
— Ти пошкодуєш за цим, кьопек [22]. Знатимеш, як посягати на наложницю правовiрного, та ще й аги.
— Юрю! [23]— похмуро сказав Лаврiн.
— Ти не знаєш, що твоя шия — тонша з волосину. Але це знає кат, — гукнув Харiлiс у спину й побiг до хвiртки.
* * *
Служба в Марка легка, не клопiтна. Накидає який кiнь крем'яхiв, пiдбiжиш, заметеш їх у совок, калюжi розiтреш мiтлою — й знов у свiй куток. За такою службою можна жити. Роботи багато тiльки в днi парадiв. Тодi кiннота валом валить через пiвнiчнi ворота, гарцює на мощеному вапняковими плитами тiсному подвiр'ї й прямує до Пiщаних ворiт. А довкола гасають всiлякi беї, санджакбеги, аги й iншi татарськi старшини. Порозтоптують крем'яхи, доводиться зчищати їх лопатою. Але паради бувають не часто. В буднi днi ж Марко весь день куняє в глухому пiвнiчному кутку двору за кипарисом, хоч як припiкає сонце, а тут — вiльгiсть i прохолода. Правда, якщо виходить хан або приїздить якийсь солтан, за кипарисом сидiти не велено, можуть прийняти за засiдника i коли не порiшать на мiсцi, то вiдрубають голову на мiстку перед ворiтьми, й вона булькне в брудну рiчечку Чурук Су, що стрибає по камiнню попiд стiнами ханського палацу. Тодi треба вийти з тiнi й упасти ниць, i нiхто на тебе навiть не гляне. I не пiдводити голови, поки не стихне гомiн та стукiт копит. В iнший час розглядав подвiр'я, скiльки хотiв. Тут снувало безлiч слуг i проходило немало всiлякого iншого люду. Не всiх Ногаєць вже й боявся, не перед усiма вклякав на колiна. Бiльшiсть з прибулих — нрохачi, позивачi, навiть значнiшi з них не наважувались тут голосно чхнути, а позбиткуватись над ханськими слугами — про таке й гадки не мали.
П'ять разiв на день кричав над Марковою головою муедзин з мiнарета мечетi, котра стояла з лiвого боку двору, скликав правовiрних на молитву. Тодi на якийсь час завмирало все: з облич правовiрних спливав клопiт, утихали пристрастi, правовiрнi падали на колiна в бiк кибли й зводили вгору руки. Й ставали чимось схожi мiж собою — жовтаво — бiле, з довгою пещеною бородою обличчя аги й червоно — мiдне, в зморшках, iз брудною мичкою, схожою на жмут пересохлої осiнньої трави, скотаря.
