Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗
На цьому наша мирна бесіда скінчилася, почалося нудне випитування, коли, як, за яких обставин я таки передав Дарці Галинській свій рукопис; сукався довгий курмей про те, хто мене з нею познайомив, скільки доларів Галинська дала завдатку. І ще чим вона цікавилася, про що розпитувала. На всі майорові питання я зводив плечима. Сергеев мовчки вів протокол. Це була гра, нікому той протокол не був потрібний, вигадана історія з передачею якійсь Галинській мого рукопису була маскувальною сіткою, під якою сховали звичайну компрометацію. Їм, кадебе, було вигідно, щоб на вчителя історії Павла Ключаря впала тінь підозри; хай того вчителя всі сахаються; хай у районо подумають, чи йому, тому підозрілому типові, взагалі місце у школі; хай у редакціях дізнаються, що Ключарем і його віршами цікавиться кадебе; хай сам Ключар, викинутий на обочину, подумає, що таки… ну, якщо й не руйнувати стрілецьку могилку, то бодай варто написати патріотичний віршик про свинарку Парасю; хай не буде дуже мудрий, ми й мудрих скручуємо у вужевку.
«Ну, то підпишіть протокол… підпишіть і розійдемося по-доброму», — сказав напослідок майор Василенко й подав мені шкільний зошит, списаний Сергеєвим. У протоколі майже точно була зафіксована наша з Василенком розмова і я наготовився вже було його підписати… наготовився і відклав ручку. Наприкінці Сергеев каліграфічне вивів пересторогу, що наша розмова з майором Василенком, а також учорашня моя бесіда з секретарем парткому колгоспу Пиндиликом Афанасієм Тимофійовичем не буде ніде розголошуватися і дебатуватися. «Слухайте, а причім тут Пиндилик? — спитав я кадебістів. — Те, що відбулося між мною і парторгом — моя особиста справа і я добровільно не збираюся вішати на губу колодку». «Ні, Ключар, то партійна справа. Йдеться про авторитет партії, — відповів сухо Василенко. — Ми, кадебе, солдати партії, і це ви, Ключар, сподіваюся, розумієте?» «Але лихо ваше і моє, як кандидата в члени партії, якщо авторитет партії таким способом обома руками підтримує Пиндилик», — відповів я майже глузливо. Я зовсім не думав, що станеться зі мною завтра чи й через годину, цілком можливо, що я уже не переступлю поріг школи, вони, всі оці василенки, сергеєви могли що хоч мені приписати, могли б навіть довести, що це я стріляв у Пиндилика, одначе запанувала в мені затята впертість… більше було впертості, ніж сміливості: годі вити з мене курмей. «То не підпишете? — востаннє спитав мене Василенко. Уже не посміхався. — Ми ще здибаємося, Ключар. І глядіть, щоб не пожаліли. Я тут з вами по-батьківському…»
Коли чорна «Волга» пофуркотіла від воріт і я проводив її поглядом, до мене підійшла мама. «Ти смієшся? — спитали здивовано. В мене, мабуть, застигла на лиці маска саркастичного сміху. — Як я розумію, люди, які сюди приїжджали, не з веселої кумпанії. Чого тут тішитися?» Мама були не на жарт стурбовані; я знав, що вони вміли тримати себе в руках, і вміли мене підбадьорити, але поки кадебісти мене допитували, поки вони, мама мої, нипали по садку, не можучи знайти собі місця, тривога за сина краяла серце, і мама стояли тепер переді мною похилені, зів'ялі й дуже старі; були вони неначе аж потойбічні, зіткані з білої прозорості, лише руки, що мене обіймали, були зчорнілі від праці й від землі. «Я тішуся від того, мамо, що виявляється, Афоня — мій рідний тато, майор Василенко з кадебе доводиться мені нанашком. Про любу тещу й говорити нічого. Всі дуже мене люблять, всі мене стережуть… Як тут не засмієшся на кутні», — відповів я сердито.
Накрапав дощ, і мої гарячі слова, здавалося, пирскали під дощем і парували, як вийняті з горнила кавалки заліза.
Сірий день закрадався в село, як голодний звір.
Пізно ввечері прийшла до мене Ольга.
Вечір був дощовий, холодний — на дворі минався жовтень. З Ольжиного плаща стікали дощові краплі й на підлозі довкола неї чорніло мокре коло. Простоволоса, із зарошеним, посинілим від студені обличчям, в гумаках, вона топталася біля порога… топталася й не мала сміливості підняти на мене вид. Мама зняли з неї, мов із сонної, плащ, визули з гумаків і на канапі обтулили, як дитину, кожухом; мама хукали їй у долоні, розтирали їх і приговорювали: «Ти що, дівко, застудитися хочеш? У тебе ж дитя». А щоб «середину розігріти», як вони казали, дали Ользі напитися настояної на горілці калини. І хоч Ольга розчервонілася, хоч минуло, може, з півгодини після того, коли вона цоркнула несміливо клямкою, до цього часу не вимовила й слова; лише пасла мене своїми очиськами благальне й сумно, й час від часу зітхала. Аж поки я, перестрашений, що сталося щось з малою Насткою, не вхопив за плечі. «Ну, кажи, — тормосив її. — Щось з малою..?»
Вона крутила головою й ворушила беззвучно губами, аж поки зважилася сказати, що її прислала мама. «Прислала мене мама й просила, щоб ти був мудрим і упокорився… щоб покаявся і все зостанеться по-старому й по-доброму». Кожне її слово падало на мене, вдаряло з лету, як гострий камінь. Ольга каменувала мене; Ольга зусібіч обмуровувала мене камінням і я задихався; вона бачила мою муку, одначе це її чомусь не обходило; вона бачила, що я був готовий затулити їй рот долонею або і вдарити її… або й вдарити люто, а все ж таки далі споглядала благальне, і цим поглядом обеззброювала мене; і цим поглядом нагадувала, що вона лише велика біла риба в ріці… й пливе собі риба, куди течія її несе. «А як ти… як ти думаєш, Ольго? Чим я завинив? Перед ким маю каятися, що я такий, а не інакший!» — кричав я і тормосив її за плечі. Мама стали між мною і нею. «Дай собі, чоловіче, спокій», — гамували мій гнів і мій біль. «Я тебе люблю, Павле, ти це знаєш», — відповіла Ольга й більше нічого не сказала. — «То забирайся… іди до своєї мами!» — кричав я. Вона покірливо зсунулася з канапи, взулася і накинула на плечі плащ. Я поспішив відчияити їй двері… я себе стримував, щоб її не облаяти, щоб не промовити якесь ласкаве слово, щоб і моя любов жалібно не кричала в темряві; я виправдовував себе тим, що є на світі щось більше, ніж любов, я тільки того вечора не знав, як воно те «більше» називається. Честь? Принципи? Самоповага?
Я випровадив Ольгу аж на дорогу. «То що я маю відповісти мамі?» — скигліла вона в густій мокрій пітьмі. «Іди геть, Ольго», — штовхнув її в плече, й вона послушно почалапала по грязюці, схлипуючи. Я стояв на хвіртці під дощем і слухав, як вона місила грязюку, аж поки кроки її не згасли серед ночі… аж поки — це буде точніше — не згасла в мені надія, що вона повернеться… повернеться і скаже: «Я люблю тебе, Павле».
Я стояв і в думці роздирав пітьму криком: «Я люблю тебе, Ольго!» А серце моє краялося…
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
Ріка зміліла, висохла й літо, уткнувшись носом човна в поруділі ситняки, даремно хлюпало веслами на мілководді — човен не пропхнувся вперед ні на крок. Попереду починався твердий берег, і літо, звівшись в човні на ноги, з цікавістю його розглядало; спершу здавалось, що цей твердий чужий берег нічим не відрізнявся від його, літа, берегів, бо так само густо й темно зеленіли полчища дерев, і так само плавало в небі й щедро розсівало тепло сонце, і так само в хмарах, немов у перинах, клубочилися і зрідка, як собаки спросоння, погаркували громи; і так само ранками сріблилися росою отави; і так само польові дороги яро, запаморочливо пахли соломою і коров'ячими кізяками. А проте… а проте, літо уже сумувало; уже на придорожних липах та в гущавинах кукурудзяних полів кваплива осінь, ще, правда, несміливо, крадькома ночами, коли літо, як розкохана жінка, безпечно спало в скирдах соломи, розвішувала свої невидимі дзвіночки, які тоненько, мов писклята в гніздах, розсівали над землею щемливу мелодію; іще мелодія була ледве чутна й схожа на сріблясте павутиння; іще її, може, почули тільки лелеки; іще стернями розлого, навальне й жарко котився літній поїзд, і били в поїзді золоті литаври й іржали весільні коні й хмільний дух молодого вина й молодого хліба розливався навколо і п'янив світ, а безжурні співи летіли попереду поїзда й устеляли собою дороги, й цілому світові ще здавалося, що цього року не буде ні осені, ні тим більше — зими; надвечір'ями однак, коли улягався хмільний вітер і пригасало в рожевому попелі сонце, а довгі тіні накривали собою денну метушню, літо чуло в собі, як чує у собі музику скрипка, до якої ще не доторкнувся смичок, ще несміливе, далеке, але вже сумовите ячання осінніх дзвіночків.
