Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗

Це вже було щось нове. Майор пильно стежив за мною; збоку далі стріляв окулярами Сергеев. А мені було смішно. Я хотів заперечити, обуритися, бо добре знав, що нічого з моїх писань, навіть окремі вірші в чужі руки не потрапляли, ніхто отже не міг зняти з них копії. Майор із кадебе просто брав мене на мушку. Мені раптом відкрилося, що і його, майорів візит посеред білого дня на очах цілого села, і ордер на обшук, і вчорашня Афонина провокація — це ланки продуманої кимсь акції, направленої на те, щоб мене скомпрометувати, щоб я не був «таким мудрим». Очевидно, не одному парторгу не сподобалися мої несміливі спроби «українізувати історію», як якось на педраді висловився наш надобережний директор Якимак, який завжди дує на холодне, дарма, що ніколи не обпікався. Маленький цей чоловічок з випнутим черевцем, добродушний з вигляду, з вузенькими щілинками замість очей на круглому рожевому лиці, годинами, бувало, висиджував на моїх уроках, а потім кликав мене до свого кабінету й, зітхаючи, запитував: «Чи вам, Павле Дмитровичу, того… того треба! Маєте програму… маєте підручники — живіть собі спокійно. Наша школа, прецінь, на доброму рахунку в районі… думайте, прошу вас, про честь школи». — «Я думаю про учнів, про їх знання, про те, ким вони виростуть», — відповідав я запальне. «І даремно… і даремно сушите собі голову, колего. Вони шмаркачі, того не варті. Повірте старому педагогові. Ви думаєте, що вони вас люблять, ви задля них зі шкіри пнетеся, а вони… — директор запнувся, вагаючись, чи договорити йому до кінця, — а вони, ну, не всі, звичайно, окремі зі старших класів сигналізують батькам чи ще комусь…» — «Про що сигналізують?» — остовпів я. «Ну… ваші бесіди… ваша ініціатива, щоб кожен учень спробував дослідити свій родовід: хто був, як називався, що робили діди й прадіди, де вони поховані. Комусь, може, не хочеться згадувати про діда, котрий був, скажімо, в бандерівцях, а хтось із юнаків навпаки — тими бандерівцями зацікавиться й буде дідом-бандерівцем гордитися. Розумієте? А ваші мандри по полях, оті черепки предковічні, що їх збираєте. З одного боку черепок — це історія, а з другого — романтизація минулого, занурення в коріння, а стебло, прошу вас, сучасне… і в сучасного стебла учень повинен зібрати плоди. Чи не так? А читання власних віршів… Анастасія Степанівна скаржиться, що математику у своїх розмовах принижуєте, затуманюєте юнацтву голови чимсь ідилічним, патріархальним, а отже й ворожим, бо відриваєте молодь від реальної радянської дійсності». — «Ворожого, антирадянського у моїх віршах нема ні краплі», — боронився я перед директором. «Так, — зітхав Якимак, — але Анастасія Степанівна каже, що й радянського у них нічого нема». «То відколи Анастасія Степанівна виступає в нашій школі знавцем красного письменства, зокрема поезії? — спитав я директора. — Та вона в житті жодної книжки не прочитала». Директор замахав руками: «Ну-ну, перестаньте лити помиї на свою тещу. Книжок вона, може, й не читає… нема в жінки часу на книжки… зате рецензію на рукопис вашої збірки, прислану з видавництва, вона знає напам'ять. Я раджу вам жити з тещею в мирі… мирно співіснуйте. Це у ваших інтересах». «Уявіть, що вдома ми ніколи не сваримось» — я щиро дивувався, що Хмура Настя веде у школі якісь розмови про мене; ми вдома начебто й не помічали одне одного. «Я роблю висновок, молодий колего, що річ не в одній тещі, — туркотів у ніс директор. — Між нами: вами цікавляться в райкомі, кілька разів розпитували про вас у районо. Зрештою, еамі бачите, інспектори районе надто вчащають на ваші уроки. Це щось та значить…» — і директор перестерігаючи підняв палець.

Я згадував про ці «попереджувальні» розмови з директором школи тепер, коли майор Василенко читав неквапно сторінка за сторінкою мої вірші, виписуючи щось для себе. Велика їх папка, як й інші папери, лежала на столі. Сергеев нипав по хаті, слинив пальці й гортав мої студентські конспекти й підручники, що лишилися з інституту. «Нам відомо, — пискляво обізвався Сергеев, — що у вашій особистій бібліотеці є заборонена „Історія України-Руси“ Михайла Грушевського». Він часто кліпав білими віями, немов лякався, що хтось у цю хвилину вдарить його по очах. «Є», — відповів я. Одне відповідав, яро друге думав… думав, що цей кадебістський молодик має зморшкувате, поросле мохом маленьке, як кулачок, лице. Я зловив себе на відстороненій думці і… і похвалив себе: я таки «стаю чоловіком», як кажуть мама. Хай собі товариші в кадебе шукають, нипають, підозрюють, вигадують якусь американську журналістку — це їхня робота, за це їм держава гроші платить. Але їхнє кружляння навколо мене означає, що вони мене бояться, що я для них небезпечний. Вони замислили взяти мене на короткий повідок і запропонували збезчестити себе руйнуванням стрілецької могили. Ніякий це не жарт парторга, все було продумано. Я тоді був би чемний, боязливий, дисциплінований член партії… іншого ж Ключаря, свавільного і такого, який сумнівається, їм у партії не треба. І не потрібний я буду в школі. Вони вже постараються. «Так, є у мене Грушевський, — повторив я. — Щоправда, неповний. Вісім томів, купив при нагоді. Тільки хто вам сказав, що Грушевський заборонений?.. та і як можна заборонити Грушевського. З ним можна полемізувати, не сприймати навіть, але не забороняти. В Росії були буржуазні історики, як от Соловйов і Ключевський, вони висвітлювали історію Росії з свого буржуазно-монархічного боку, а вже наша справа, що ми, радянські вчителі, вчені, просто освічені люди, можемо у них почерпнути». Обидва кадебісти слухали мене уважно. Сергеев записував мої слова, як я зрозумів, до протоколу. Врешті він знову закліпав своїми поросячими білими віями. «Я щось не бачу тут ні Грушевського, ні взагалі вашої бібліотеки?» — спитав він і пустив свої окуляри по хаті. Він, певно, запідозрив, що я за ніч устиг свою бібліотеку переховати. «Я пізно вночі лише з валізкою перебрався сюди, до мами. Ви уже знаєте… ну, звичайно, знаєте, що товариш Чобіт і товаришка Чоботова вигнали мене з хати. Я узяв лише необхідне й папку з віршами. Бібліотека й усе інше залишилося покищо у них. Поїдьте туди. Потрусіть», — і я мимохіть розсміявся, уявляючи кисло-гнівну міну Хмурої Насті. Оце був би удар: кадебе ревізує помешкання безсмертного колгоспного голови. «Чого б то я радів, — утрутився в розмову Василенко. — Ми не маємо права турбувати цю сім'ю. Це було б протизаконне. Ви й без нас завдали Чоботам немало прикрощів». — «Зате „дуже законні“ ваші дії супроти мене, — я не став приховувати гніву. — Вигадали якусь американську журналістку, якусь мою поетичну збірку, передану для закордонного видання. До речі, я хотів би побачити ту збірку… Я буду, знаєте, скаржитись», — я несміливо вирушив у наступ. «У нас все можна побачити, — навіть не нахмурився Василенко. — І у нас дозволено скаржитися, чому б ні. Лише не розумію, як можна хворій людині скаржитися на лікарів». «Це я хворий? Що ж, я чув, що існують спеціальні психіатричні заклади, куди й мене можна запроторити. Я здаю собі справу, що кадебе — всемогутня організація». — «Ви мене не зрозуміли… ніхто психушкою вам не погрожує, — поправився Василенко. — Я мав на увазі наші відвідини, які можна означити медичним терміном — профілактика. Ми хочемо вам допомогти. Звичайно… ситуація з парторгом не дуже приємна. Але, гадаю, якось уладнаємо. З вас ще буде заповзятий комуніст. І славний талановитий поет. Я ось читав ваші вірші, Ключар… ну, розуміється, я не знавець поезії, але вони промовляють до серця й розуму. Їх можна видати… ми допоможемо видати. А що?» Майор, здавалося, говорив захоплено й щиро, навіть спробував щось там із мого вірша процитувати. На якусь мить я втратив пильність… я на мить розгубився… я розгубився від щирості, від його зволоженого голосу, від солодких його слів. І може, я повірив би, наївний чоловік, у його доброзичливість, забувши, що він майор із кадебе, якби не запримітив, що Сергеев збоку стріляє в мене насмішкуватим поглядом і губи його кривляться в іронії, й увесь він схожий на мисливця, який призачаївся у засідці збоку й тому не потрібує грати іншу роль, ніж ту, яку йому визначено: він розуміє, що майор Василенко уподобнюється котові, що тримає під лапою мишу… тримає і, забавляючись, муркотить. «Так, ми їх видамо, принаймні будемо їх рекомендувати до друку, а наші рекомендації, як ви, молодий чоловіче, здогадуєтесь, щось та вартують у літературному світі, — провадив своє далі Василенко. — Ось тільки допишіть два-три віршики… щось там про партію, про Леоніда Ілліча, чи, скажімо, про Героїню Соціалістичної праці Параску Василівну Чмир. Зрештою, не мені підказувати вам теми. Але ж треба чимсь ідейним, радянським відкрити вашу збірочку. Так роблять всі… Й усе буде окей, містер Ключар». Василенко весело поклепав мене по плечу. «А як я не напишу… не тому не напишу, що маю щось проти Параски Чмир, — відповів я спроквола, обережно вибираючи слова, — а тому, що для того, щоб поезія на задану тему вилилась на папір, теж потрібне натхнення». Василенко підморгнув сивою бровою. «Хіба поетичне натхнення не подібне на сп'яніння від горілки… чи на любовний хміль? Я так розумію: натхнення не від Бога, його можна викликати, сказати б, штучним способом для політичної потреби». «Те про що ви говорите, називається не натхненням, а анонізмом», — відповів я надто хоробро. Пан або пропав. «Тепер я розумію, — спалахнув Василенко, — чому Пиндилик ухопився за револьвер».