Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
– Проклятий тавроскіф! – крикнув імператор. – Він дорого заплатить за свої слова… Запитай у нього – скільки війська лишилось у князя Святослава?
Бранець відповів:
– У ромеїв багато війська, але у князя Святослава вдвоє більше…
– Нехай скаже, скільки саме?
– Стільки, як зір на небі…
Імператор лютував – бранець нічого не говорив, нічого не боявся.
– Запитайте у нього, чи великий голод у Доростолі, чи є в русів хліб, м’ясо, вино?..
Бранцеві втлумачили, що саме цікавить імператора.
– Знаю, знаю, – сказав той і дуже повільно, язиком зволоживши спраглі уста, відповів: – Ого, в нас у Доростолі є всього доста – і хліба, і м’яса, й молока, і вина… є всього доста, доста, бодай луснув оцей ваш імператор!
Це були останні слова бранця з Доростола. Серце його не витримало. Підігнувши ноги, він повалився на землю…
А біля стін Доростола вже лунав шум і крик – руські вої виходили на поле, починаючи нову битву… Вони йшли вперед, до стану ромеїв, наробили великої шкоди, захопили чимало харчів – борошна й м’яса. Прикрившись щитами, стали одходити. Борошно й м’ясо! Хіба у цих страхітливих битвах вони не наближали перемоги?
І раптом трапилось те, про що люди, які тільки що проливали свою кров, віддавали життя на полі перед Доростолом, не могли навіть подумати. Коли вони, почепивши на спини щити й одбиваючись списами, стали відступати і вже доходили до широко розчинених воріт города, ці ворота несподівано зачинились.
На полі зчинився неймовірний крик. Вої стали грюкати й бити у ворота, але ніхто не відповідав. Вони пробували кричати лучникам і пращникам, які стояли на стінах, але ті, здавалося, боролись з кимсь на стінах. Пробиватись до південних чи північних воріт Доростола також нічого було думати – опліти ромеїв і безсмертні обступили військо князя Святослава. Смерть? Страшна смерть під самими стінами Доростола.
На щастя, це тривало недовго. Вої під стінами бачили, як здригаються, гримлять ворота, ніби хтось зсередини намагається їх відчинити. Зовсім несподівано ворота розчинились навстіж, і вої густим потоком, все стримуючи й рубаючи навалу позад себе, стали входити у город.
Тоді всі почули про страшну зраду, яка готувалась тут.
У Доростолі в той час, коли за городом, на полі, точилась люта січа, хтось замкнув зсередини ворота фортеці, щоб одрізати шлях війську князя Святослава і щоб воно загинуло під стінами.
Добре, що вої, які стояли на стінах, одразу побачили й зрозуміли, що сталось. Вони миттю кинулись вниз, стикнулись біля воріт із зрадниками, деяких порубали, деяких зв’язали. Це були болгарські боляри, а вів їх за собою великий болярин Мануш.
Коли сутінки обгорнули Дунай і стіни Доростола, князь Святослав велів привести із порубу до будинку кметя зрадників-боляр. Вої княжі відчинили важкі ворота порубу, провели боляр вулицями Доростола.
Провести їх, як виявилось, було нелегко. У вузьких вулицях Доростола й на площі, коли вої, оточивши боляр, вели їх, було вже темно, і, здавалося, ніхто не знав і не міг бачити, кого ведуть серед ночі руські вої. Але скрізь, де вони проходили, чути було руські й болгарські слова погрози болярам, а кілька разів на боляр сипалося каміння. Тому й важко було живими довести боляр до будинку, в якому звичайно чинив суд кметь.
Цієї ночі суд тут чинив не кметь – із дружиною своєю він був там, де темнів на рівнині за Доростолом стан імператора Візантії. Коли боляри стовпились попід стінами світлиці, а деякі стали просто серед неї, із дверей, що вели до покоїв кметя, вийшов князь київський Святослав.
Переступивши поріг, князь зупинився й обвів поглядом світлицю. Він пізнав декого – великого болярина Мануша, доростольських і навколишніх придунайських боляр Горана, Радула, Струмена.
Князь Святослав не примушував нікого з них служити йому. Навпаки, усі вони самі, один за одним, приходили до нього й клялися в приязні й любові. А великий болярин Мануш прибув до князя по загаду нібито самого кесаря Бориса.
Зараз боляри мовчали, спідлоба позираючи на князя Святослава. В їхніх очах світилася одверта неприязнь, руки були стиснуті в кулаки.
Тільки тоді, коли князь Святослав ступив ще кілька кроків уперед і сів у кріслі за столом, де звичайно сидів кметь, боляри ворухнулися, зачовгали ногами, зацокотіли посохами, але однаково мовчали.
– Я зібрав вас, боляри, – у тиші, що настала, почав князь Святослав, – щоб почути, чому і як вчинили зраду проти мого війська, і щоб судити вас…
Тоді великий болярин Мануш – немолодий уже, але ще здоровий чоловік, який стояв попереду у темному довгому платні з цятавою кесарською гривною на шиї, – ступив і голосно промовив:
– По якому закону і чому саме ти хочеш судити нас, княже? Адже ми болгарські боляри, і судити нас може тільки кесар та ще бог.
Князь Святослав довгим поглядом подивився на великого болярина і на його гривну, обвів поглядом усіх боляр і сказав:
– Не заради однієї тільки Русі прийшов я, боляри, з військом своїм до Болгарії, а заради життя і Русі, і Болгарії.
– Твоїми молитвами помер наш кесар Петро! – роздратовано крикнув болярин Мануш.
– Кесар Петро, – спокійно відповів йому князь Святослав, – справді помер, коли побачив силу Русі. Але я власними руками віддав корону болгарських каганів і всі їх скарби сину Петра – новому кесареві Борису.
– Так нехай тоді нас слухає і судить кесар Борис! – вигукнув болярин Мануш.
– Нехай судить нас кесар Борис. Тільки кесареві Борису служимо! – покотилось під склепінням світлиці.
Князь Святослав ждав, поки накричаться боляри, і так само спокійно сказав:
– Той, хто нині в Доростолі, – не підвладний кесареві Борису, бо він зрадив мене і служить імператору ромеїв.
– Так від кого ж судиш ти нас? – вже задихаючись, крикнув Мануш.
– Буду я судити вас від імені руських людей і тих болгар, що не хочуть, як ви і ваш кесар, служити Візантії. Хочете, я покличу сюди цих болгар – немало їх уже полягло над Дунаєм, а ще більше є тут, у Доростолі, і скрізь по Болгарії. Чуєте, ось їхній голос…
У світлиці настала велика тиша. Чути було, як плеще хвиля на Дунаї, як потріскують ґноти в світильниках перед столом кметя, як важко дихають боляри. І раптом стало чути, як вирує під вікнами будинку кметя багатоголосий натовп – загрозливо, неспокійно, тривожно:
– Да проклинай! Позор! Смерт!
– Чуєте? – запитав ще раз князь Святослав.
Великий болярин Мануш нічого не відповів. Мовчали всі доростольські й придунайські боляри – вони тільки-но проходили вулицями Доростола, бачили болгар, про яких говорив князь Святослав. Їм нічого було відповісти на питання князя – не він судить їх, а Болгарія і Русь.
Князь Святослав взяв у праву руку булаву, на золотому яблуку її заграв відблиск світильників.
– Суд мій буде короткий, – почав він, – бо і мені, і руським воям, і всім болгарам, аже потягли за мною, відомо суть, як ви двоєручили, як говорили за Русь: ми з вами – і йшли супроти нас, як говорили болгарам: ми за вас – і продавали їх Візантії. І коли б Дунай не линув до моря, а стояв на місці, то вода в ньому була б червоною від крові руських і болгарських людей, яку ви, боляри, пролили разом з кесарями вашими й візантійськими імператорами. За цю велику провину вашу тільки одного ви достойні – смерті.
Коли Святослав промовив це слово й опустив булаву, боляри зрозуміли, що князь київський звершив свій суд. Деякі з них, либонь, завагались, деякі, може, готові були просити пощади. Тільки великий болярин Мануш так само стояв попереду всіх, спираючись на свій посох, і зухвало дивився в очі князю Святославу.
Тоді більшість боляр, що були боягузами все своє життя і зараз злякались заслуженої смерті, заволали:
– Помилуй, княже!
– Це – Мануш… Це Мануш і Горан звели нас! – аж надривались інші.
Один тільки Мануш крикнув, розриваючи платно на грудях:
– Не вірю я! Я з кесарем Борисом! Нехай смерть!
