Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
І раптом хтось ніби розірвав ніч навпіл. Там, де стояли метальні машини, почулися крики, хтось важко падав на землю, бряжчала зброя. Дуже швидко все й стихло. Тільки якусь хвилю чути було, як кресало б’є кремінь, а тоді у темряві жаринкою засвітився вогник. Одразу ж він забуяв, розпалився. Ось вогник став вогнем, вогнищем, пожежею, недалеко від стін Доростола загорілись, запалали машини. Вони нагадували серед нічної пітьми велетенські кулаки, цілі руки. Але кулаки й руки палали, руйнувались, кришились, осипались на дно рову під стіною…
У стані ромеїв зчинилась тривога. Тоскно дзвонили й обривались на мотузках дзвоники, в полі кричали вігли, чулась важка хода багатьох людей. Жахаючись темряви, спотикаючись на вибоях і падаючи в свої ж костоломки, на вогонь пожежі йшли і поспішали на конях вої імператора Іоанна.
Але було пізно. Коли вони опинились біля метальних машин, їх всіх уже поглинув вогонь. Прибулі кликали Іоанна Куркуаса й воїв сторожі, та ніхто не озивався. А з стін Доростола в цей час почали летіти стріли й каміння – руським воям зручно було цілитись на ромеїв, яких освітлювала пожежа. Руських же воїв за заборолами ніхто не бачив.
Коли зійшло сонце, з стану імператора стало видно: на вежі над ворітьми Доростола на дуже високому кілку, щоб бачили всі, стирчала й дивилась мертвими очима на поле голова Іоанна Куркуаса.
6
В одну з цих ночей побачив Микула сон. Раніше такого не траплялось – спав завжди як убитий. А тут сон привидівся, ніби все це було насправді.
Приснилось Микулі, що він іде понад Дніпром і дуже хоче пити. Дивним було уві сні те, що він бачив кручі, верби, за ними чисту воду. Простягни, здавалося б, руку і пий до ситі. А він ішов понад Дніпром, вибігав на кручі, продирався крізь зарості верб, а дістатись до води і напитись не міг.
Аж раптом бачить Микула, що стоїть під однією з верб батько Ант. Такий самий, яким був і за життя, тільки одягнутий не так, як його поховали, а ніби зібрався на рать: у кільчатій броні, з щитом, мечем, на голові шолом з одкинутою полицею, а крізь скважні в ній, як дві жарини, світяться очі.
І чує Микула голос, – такий, як був і в житті. Говорить Ант:
– Чого ти шукаєш, Микуло?
– Пити хочу, – відповів Микула.
– То й пий! – дозволив Ант.
Микула одразу ж схилився до води, п’є не нап’ється, ще, думає, вип’ю трохи, ще трохи. Але, п’ючи, увесь час бачить перед собою очі батька Анта – дві жарини в скважнях шолома горіли й горіли.
– А тепер скажи, – звернувся батько Ант, – чи знаєш, де той скарб, про який я тобі говорив? Кажи, Микуло, тільки швидше, бо скоро й світатиме.
І Микула побачив, що за Дніпром справді дніє, хтось, як багряну ряднину, підіймає там край неба, із-за обрію блискучими стрілами виривається сяйво.
Але що це? Десь почувся велій шум, крики людей, брязкіт зброї. Микула дивиться і бачить, що стоїть він, як і допреже того, з батьком Антом, але не на березі Дніпра, а над Дунаєм. Ошую в них Доростол, одесну – поле, а з поля виходять ромеї – їх багато, тьма, пісок на березі.
– Говори швидше, Микуло, – чує він голос батька Анта, – бо, бачиш, вороги затьмарили денницю, вони ідуть на сонце.
І Микула хоче відповісти, що не знає, де скарб, бо ж, помираючи, батько Ант не встиг йому про це сказати. Але вимовити слова не може, бо навкруг уже засвистіли стріли, забряжчали мечі й щити, а з доростольських воріт вилилось руське військо. Стільки ж, як ромеїв, а може, й більше, та й напевне більше, бо ромеї, либонь, перелякались, закричали щосили. А все навкруг стало чорним, як ніч, тільки блискавиці били в землю то тут, то там і освітлювали то стан ромеїв, то стан русів.
– Ой сину, сину! – почув ще батьків голос Микула і раптом бачить, що Ант вихопив меч із піхов, кличе його за собою, і йдуть вони попліч проти ромеїв.
Микула чув колись, але не бачив, як рубався батько Ант. Тепер він це побачив.
Батько Ант ішов дуже тихим, рівним кроком, як ходять на ловах. Та коли б він і хотів іти швидше, то не зміг би, бо перед ним була стіна ромеїв. Піднявши щити, вони махали мечами, наставляли гострі свої списи, нестямно кричали.
Та чого варті щити й мечі, коли проти них ішов Ант – старійшина роду Воїків? Тепер він справді був старійшиною, бо Микула бачив, що попліч, рядом і взап’ять йому іде стіна родовичів – тих, що були ще живі, і тих, що давно померли. Микулі здалося, що між цими воями, пробираючись до Анта, поспішають дід Уліб, прадід Воїк, бо срібні ж мечі й золоті шоломи носили тільки вони… А Микула був радий, бо на чолі йшов поруч із батьком – одесну, і коли Ант раз по раз підносив меч, замахувався так, що аж свистіло, бив мечем по щитах, мечах, черепах ромеїв, так само бив їх і Микула.
І, дивна річ, Микула ще побачив, що з-під меча батька Анта ллється зовсім не кров, а сиплються динарії, гривні, каміння і просто пасма сліпучого барвистого проміння.
– Так це ж і є скарб! – крикнув Микула.
– Є скарб! Є скарб! – чув він голос батька Анта. – Іди за мною, Микуло!..
І раптом він прокинувся.
Микулі було моторошно й боязко, що привидівся йому такий страхітливий сон. Разом з тим він відчув і полегкість, бо думка про батька Анта і про смертну його годину ніколи не покидала Микулу. Він думав і думав про заповіт батька, намагався зрозуміти, про який скарб говорив Ант, але не міг.
Сон, як це думав Микула, привидівся йому недаремно. Після довгих років він побачився з батьком, поговорив. Отже, душа його, виявилось, літає десь близько, вона тут, із ними.
Що ж примусило душу Анта бути тут? Адже, як це достеменно знав Микула, душі пращурів завжди живуть там, де їхній очаг, де поховане тіло. А тут – Болгарія, далека земля, скільки треба летіти від Дніпра, щоб дістатись до Дунаю?
Отже, є якась сила, що примусила душу Анта летіти до Болгарії, отже, він хотів і полетів за своїми родовичами, отже, зараз, коли так важко руським людям, він – не там, над спокійним Дніпром, а тут, на полі брані.
«Добрий наш батько Ант, – подумав Микула. – Він і мертвий не залишає нас…» І, як блискавиці в недавньому сні, його враз осяяла ще одна думка: то, може, той скарб, про який говорив Ант, – меч і щит, з-під яких сиплються скарби? «Меч і щит, – думав він, – меч – для ворогів, щит – для Русі… Може, це і є скарб, про який говорив мені батько Ант?»
Тепер уже Микула не боявся смерті, в душі його з’явилась певність, що він не може померти, не загине на полі брані. Адже вони, руські вої, не самі борються з ромеями. Разом з ними, а може, й попереду їх, незримо линуть, допомагають їм пращури – сміливі, звитяжні, що в цю важку для Русі годину не могли лежати в гробовищах, а встали і йдуть. Іде батько Ант, іде дід Воїк, ідуть всі ті, на чиїх могилах над Дніпром червоніє ягіддя калини, і ті, на могилах яких стоять кам’яні постаті в шоломах. Іде незборна, незчисленна рать. І коли б судилося, що упав би Микула порубаний на полі бою, то на місці залишилось би тільки його тіло, але дух – нескорений і несхитний – однаково ішов би за тими, що лишились в живих. І якщо за життя він не встиг всього зробити, то докінчував би свою справу після смерті. От про що думав уночі Микула.
7
Просто на землі попід стіною, куди не могли залітати стріли й каміння, лежали поранені. Місячне сяйво заливало цей куточок, і поранених було видно; одні з них лежали витягнувшись і дивились у темне бездонне небо над собою, інші, поклавши голови на сідла, на кулаки чи каміння, дрімали.
Ніхто не міг їм допомогти, та й не знав чим. Рани ятрились, наривали, руки й ноги багатьох почорніли, деякі з поранених важко стогнали, а один – ще молодий, чорнявий, у якого одрубали в бою праву руку, – увесь час поривався схопитись на ноги, але не міг і тільки кричав: «Руку… руку віддайте!..»
Поруч із живими лежали мертві. Тільки перед світанком сюди приходили вої, клали на дерев’яні ноші трупи і через східні ворота виносили, опускали в хвилі Дунаю. Зараз трупам цим ще не прийшов свій час. Кілька болгарських жон закрили їм обличчя. Жінки допомагали й живим: подавали воду, годували, а коли кому з поранених було особливо важко, сідали поруч, щось тихо говорили.
