ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Пiп пiдняв хреста й запитав молоду, чи шлюбує вона своєму майбутньому мужевi, i Лукина прошепотiла сухими, як торiшнє листя, губами: "Шлюбую". Далi вiн запитав те саме у Фiлона, той довго мовчав, i затiпався пiп, i напружилися старости — гайдуки, дужче вперли в спину молодому дула пiстолiв, i тодi Фiлон проказав голосно: "Шлюбую". Щоправда, перед цим пошепки мовив боговi, собi та панотцевi" не". Панотець удав, що не почув того "не", й дав цiлувати хреста. По тому молодих одвезли на їхнє обiйстя. Стояла глуха нiч, далеко за лiсом моргала блискавиця, глухо цокотiли колеса, й цокали пiдкови коней пiд верховими гайдуками. I глухо, порожньо було в Фiлонових грудях, вiн чомусь дослухався, чи не чути грому, але i небо, i обрiй нiмували. Їх завели до великої, на двi половини, рубленої комори й замкнули там. В першiй коморi горiли двi свiчки, стояв стiл, i на ньому — весiльна вечеря. В другiй коморi бiлiла шлюбна постiль. Фiлон побачив її й здригнувся. Лава в коморi стояла тiльки одна, при столi, вони посiдали на неї, кожне з свого кiнця. У Фiлоновiм серцi все вже перегорiло, не було там нi злостi, нi гризьби, вiн сидiв, схиливши голову на жупан з весiльною квiткою, й дихав важко, наче йому щось горiло в грудях. I всi думки покинули його, всi мислi й замрiї, знав тiльки одне: це несправжнє весiлля й несправжня жона сидить у тому кiнцi столу.
А несправжня жона, Лукина, зiщулилася, наче покалiчена пташка, й боялася ворухнутися. Фiлон мовби й не мав на неї зла, й не мiг пробачити чогось. Змайнув йому в головi спомин про криницю, про дiвчину з вiдрами на плечi, й вiн скрипнув зубами. Було жаль себе, й почував страшну оскаргу на долю, а ще почував люту злiсть на пана. Так сидiли довго. I хоч Фiлоновi здавалося, що свiт для нього померк, але вiн iснував i нагадував про себе звуками, кольорами, запахами. Тепер вже десь там, далеко, погримував грiм, i миготiли свiчки, якi вже згорiли бiльше нiж до половини, й дратували Фiлона запахи виставлених на столi страв. У нього в ротi за два днi не побувало й рiски. I спрага мучила. Пекло пiд серцем. Губ потрiскалися й були сухi, аж гарячi. Перед ним стояв куманець з горiлкою, вiн повiльно, щось спогадуючи, налкв у чималий глиняний кухлик. Почав пити i враз подумав, що йому лишається тiльки одне — впитися. Випив один кухлик горiлки, i другий, i третiй, i четвертий. А до страви так i не доторкнувся. И коли зашумувало в головi, коли свiчки й тарiлки попливли кудись убiк, вiн устав i, похитуючись, пiшов на другу половину комори. Стягнув з лiжка лiжник, узяв подушку й кинув у куток. Повалився на неї, але, хоч який був п'яний, заснути не мiг. У головi стояла дзвiнка порожнеча, в якiй важко, зi скрипом, оберталося якесь колесо. А потiм хтось бiлий опустився бiля нього на колiна, заломив руки й бився головою об мостини, молячись до нього, наче до бога.
— Не винувата я, Фiлоне, не винувата. Ти повiр. Просила я його, щоб не неволив тебе до шлюбу, у ноги падала. Горечко нам, горечко, загинули ми обоє, але я не винувата. Не вiриш? Бий мене, убий, тiльки не дивися на мене таким звiром, не муч мене своїми страшними очима. Убий — i поховаєш зi мною ганьбу мою, й покохаєш якусь iншу дiвчину. Ти молодий, смiливий, гарний. Бий мене, катуй… — I тягнулася до нього бiлими руками, й обiймала за шию, й притискалася тугими грудьми, й росила його обличчя сльозами, й вицiловувала тi сльози, й Фiлон незчувся, як… узяв її. Раз, i вдруге, i втретє. А вранцi прокинувся, й бив її тиранське, й знову пив, i знову спав з нею. Лукина проклинала свою долю й, звикла до любощiв та ласк розбещеного милосника, гаряче обiймала придбаного пiд пiстолями мужа. Тими обiймами не стiльки притягувала, скiльки вiдштовхувала, бо Фiлон повсякчас пам'ятав, хто її навчив тих ласк. Так тривало три днi й три ночi.
А вранцi четвертого дня Фiлон постукав у дверi.
— Чого тобi? — запитав гайдук, що вiдчинив їх.
— Не вiк же менi сидiти в коморi, — понуро мовив Фiлон, дивлячись у землю. — Треба щось i робити. Он тин похилився…
— Давно б так, — сказав гайдук i показав, де стоять заступ, граблi та вила.
Фiлон пiдвiв голову. Сонце свiтило, як i колись, як i колись, їхали з поля вози, везли до фiльварку раннiй, скошений на горбах, ячмiнь, i чорними скиртами стояли панськi клунi та обори, до них було зовсiм недалеко.
Увесь ранок вiн порався бiля тину. А опiвднi приїхав верхи Ян i забрав з хутора гайдукiв. Вiн Подивився на Фiлона, й погляд той видався Фiлоновi трохи дивним.
Не було в ньому погрози, чорної злостi, навпаки, в глибинi темних криничок причаївся сум.
* * *
Увечерi загорiлися одразу двi стодоли i клуня. Одна стодола — цiла, в нiй був складений ячмiнь, друга, у якiй лежав овес, не викiнчена до верху. Клуня ж була напiвпорожня, в засторонку лежали трохи торiшньої соломи, ось у нiй найдужче й розгулялося полум'я. Воно гоготiло й вило, пiдхопленi вiтром палаючi кулi злiтали високо в небо, їх вiдносило в поле, в сторону лiсу. Пощастило пановi, казали люди, якi спостерiгали пожежу з села, що вiтер з поля.
На пожежi металися дворовi, гайдуки, накривали мокрими ряднами зверненi до пожежi дахи конюшнi та iде одної клунi. Спробували гасити й стодоли — нiчого не вийшло. Там було справжнє пекло. Здавалося, полум'я лиже темнi важкi хмари, його вiдсвiти лтiгли на рiчку, й вода в нiй набралася червоної барви.
Пан Казимир спочатку гасав верхи, а потiм оддав коня, став бiля огорожi саду й звiдти погукував на двiрню. Одначе вiн тiльки заважав, справжнiй лад усьому давав Лизько, йому допомагав економ. Вони розташували людей ланцюжком, тi подавали вiдрами воду од криницi, якою поливали стайнi та комори, iншi ловили розжаренi пiхтi соломи й затоптували їх, ще iншi баграми вiдтягували вбiк палаюче колоддя з клунi, верх якої незабаром упав, пiднявши високо полум'я, вiд чого всi поточилися назад, а пан затулив обличчя долонею. Але не тiльки пожежу гасили гайдуки. Вони гасали по чорному дворищу та в парку, шукаючи палiя. Бо один гайдук на самому початку сказав, що бачив, як хтось побiг од стодол до саду. Не в поле, звiдки мiг перебiгти в лiс, а до саду. Тепер кiлька гайдукiв стерегли дорогу в поле, iншi металися по садку. Вони перегукувался, присвiчували смолоскипами пiд кущi, заглядали з кожне дупло, обдивлялися кожне дерево.
Фiлон лежаз пiд кущем жостеру, зiщулившись у грудочку, пiдiбгавши ноги. Серце гупало йому в грудях, губи здерев'янiли, вiн молив бога, щоб його не помiтили. Стодоли i клунi пiдпалив вiн. I побiг до саду, якась невiдома, всевладна сила вела його туди, вiн хотiв побачити пожежу зблизька, побачити пана, його переляк, його лють i безсилля. Вiн розумiв, на яку небезпеку наражає себе, але не мiг нiчого з собою вдiяти. Вiн не продумав шляхiв утечi, можливо, сподiваючись на оте "якось воно буде", його мозок, все його єство заполонили гнiв i почуття помсти. Вiн був страшний, коли пiдпалював стодоли i коли вилами розносив у всi кiнцi вогонь. Тодi вiн увесь був тiльки з помсти. А тепер — ще й зi страху. Неначе пострiли, ляскали голоси гайдукiв, хисткi вогнi блукали по саду, розшукуючи ного. I зараз Фiлон думав тiльки про те, як йому врятуватися. Можна було пробратися до рiчки й залiзти в очерет, але ж вiн заклякне, та й знайдуть там його. А плисти через рiчку не можна, вона вся свiтиться, неначе в нiй тече не вода, а живе срiбло. I тодi подумав, що єдиний шлях до втечi — бiля самого палацу, де найменше сподiваються його здибати. Й коли кiлька смолоскипiв вiддаленiли до рiчки, вiн увесь напружився й метнувся до палацу. Пролазив попiд кущами, прикипав до дерев, майже вростаючи в шорстку кору дубiв та кленiв. В одному мiсцi його хитнула спокуса — залiзти у велетенське дупло в стовбурi липи, переборов її, присiв у куточку мiж будинком та ганковими сходами. Дихав важко, в грудях йому клекотiло, в горлi булькало. Ловив кожен шелест, кожен шурхiт, кожен шепiт. Тихо! Тiльки там, за будинком, лунають голоси й потрiскує могутнє кострище. На мить у серцi спалахнула радiсть — вiн таки помстився, налякав пана. Шкода, що вiтер перемiнився. Знову прислухався, вiдiпхнувся спиною од стiни, легким скоком помчав далi. Обминув клумбу, переступив низенький, до колiн, штахетник, завернув за рiг i ледве не наштовхнувся на постать, що стояла спиною до нього. Вона була освiтлена тiльки спереду й мовби вирiзьблювалася на тлi заграви. Вiн скорше збагнув серцем, анiж впiзнав, хто це. Все єство його затремтiло, щось страшне знялося в ньому гарячою хвилею й заплеснуло. В цю мить пан Казимир оглянувся. Те, що вiн побачив, вжахнуло його. Освiтлене загравою, Фiлонова постать в саду була непомiрне велика й страшна. Вона була мов гора. Пан Казимир закляк, рот йому перекосило, й останнє, що вiн побачив, були зубцi вил — трiйчакiв, якi зметнулися звiдкiлясь знизу.
