Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗
У Черчені він появився десь наприкінці п'ятдесятих років після закінчення у Бистричанах дворічної школи голів колгоспів, але господарювання на полі й на фермах давалося йому, як циганові мулярка, і «район» переорієнтував свою «кадру» на партійну роботу.
Зрідка наїжджали до нього дорослі діти від усіх трьох жінок, які однак довго в батька не гостювали: давалися взнаки, певно, постійне батькове політикування, запущеність житла (він жив у спорожнілій хаті, господарів якої вислали в Сибір), а найбільше Пиндиликових нащадків мучила відчуженість, а то й ворожість цілого села до їхнього непогамовного батечка.
— Що в тебе нема? — перепитав Пиндилик, не зрозумівши моєї репліки. — Зерна неправди, так? — засміявся. Він сміявся зубами, зуби мав білі, рівні, красиві — нікотин їх не брав. — Та ви всі тут, понімаєш, на Западной одним миром мазані і одним духом, бандерівщиною дихаєте. Теж мені ангел-херувим знайшовся.
— До ангелів себе не причисляю, Афанасію Тимофійовичу, але й до ворогів радянської влади прошу мене не зараховувати: у білих арміях не служив, в інших партіях не перебував, за кордоном не був і родичів там не маю, — відбився я анкетними даними. — Старший брат загинув на фронті за радянську владу. Батько теж був поранений на Дуклі. Про який бандерівський дух говорите… та й чому раптом про це говорите?
— Бо я, понімаєш, зобов'язаний… бо я партєйний секретар, бо надходить термін приймати тебе в члени партії. А єсть, так, єсть сигнали, що тебе до партії на гарматний вистріл не можна підпускати. Понял? — сказав він із притиском.
— Сигнали можуть бути й фальшивими, — відповів я і мислено озирнувся назад на свої можливі й неможливі гріхи… Хтось-щось довідався про Зіновія? Боротьба його і його смерть були тайною моєю і маминою та ще тієї жінки з Братишан, яка поховала його в німецькому шанці. Став йому відомий зміст рецензії на рукопис моєї поетичної збірки? Трапилися якісь ідеологічні «проколи» в школі? Чи Хмура Настя вдома підслухала мої необережні репліки?
— Ми січас перевіримо сигнальчики, понімаєш… якби на слідстві. Й побачимо, який ти чистий перед партією. — Він сів до стола навпроти мене і з папки, що лежала на столі, висмикнув кілька папірців. — Ну от перший вопрос, товаришу Ключар. Стало в районі відомо, що ти хрестив свою доньку в греко-католицькому обряді. — Афоня поглядав на мене холодно, презирливо. В продовжних глибоких зморщках його довгобразного обличчя чорно сиділа злість. Великі руки лежали на паперах, як дві розпластані жаби, що готові до стрибка. Ленін за його плечима на стіні, наставивши вухо на нашу розмову, косо позирав на іконостас, своїх послідовників.
Гріх мій був справді великий; хрещення Настусі теж належало до тайни, яку знали мама, я і Ольга. Однорічна дитина, очевидно, не могла вилепетати тайну бабі Настуні. Хтось… Зрештою, що було дивуватися? За отцем Назаруком, який не прийняв православ'я, й після таборів продовжував таємно відправляти по хатах і в лісах Службу Божу, хрестити дітей й відспівувати ночами померлих, напевно стежили явні і тайні гебісти, котрийсь з них вислідив, що священик відвідав мою матір, не було великих труднощів й вичислити хрещення нашої малої.
— Що правда, то правда, — не став я відпиратися. — Це сталося без мого й Ольжиного дозволу. Я прецінь знаю, чим хрестини для мене пахнуть. Чого б я ризикував? Але мої мама, скориставшись, що Анастасія Степанівна з Головою поїхали на курорт, а нам з Ольгою забаглося послухати капелу бандуристів із Струсова, що давала концерт у Рогачі, і ми залишили дитину на неї, перехрестила онуку. Якийсь мандрівний піп, як на зло, прибився до хати… — В моєму поясненні майже все було правдиве, майже… бо ми з Ольгою навмисне вибралися на концерт. — Самі розумієте, Афанасію Тимофійовичу, Ольга, моя дружина, яка вихована в атеїстичному дусі, не дозволила б, щоб на її родину впала пляма. Вона в мене має свій погляд на релігію взагалі й на католицизм зокрема. Та що зробиш тепер… не повернеш… сталося. Не буду ж битися з старою матір'ю. Чи не так?
— Твоя мама тоже штучка. Мені доносили: дуже національне свідома. До війни, за Польщі, в читальні крутилася: вистави, понімаєш, концерти, фестивалі. Дивно, що вона не замазала руки в бандерівському підпіллі. Або й замазала, Та тільки не доказано. Ні, не дурно якраз до неї заблукав уніатський піп.
— До неї смерть добирається, товаришу Пиндилик, — спалахнув я. — Стара вона… не боїться ніяких погроз.
— Но-но, — цвиркнув Пиндилик зневажливо крізь зуби. — Ти, понімаєш, только не кип'ятися. Твоя теща правильно тебе зхарактеризувала: яблуко від яблуні далеко не відкотилося.
— Моя теща, шановна наша Анастасія Степанівна, любить висловлюватися афоризмами.
— А ти — зубатий… ти тихий, непомітний, сірий зубатик, так? — Афоня начебто вперше мене побачив. — Хто б подумав, що є у тебе зуби… дуже вже ти з вигляду благий та божий. — Він добув з кишені гімнастьорки дротяні окуляри, якими рідко користувався, протер скло й крізь них поглянув на мене… поглянув на мене якось по-новому, інакше, ніж дотепер; я зрозумів: дотепер я був для нього лише зятем товариша Голови й Хмурої Насті, приймаком, ласим на красиву молодицю й придбані Головою статки, а від цієї хвилини він немовби відсік мене від Голови, від Хмурої Насті й навіть від Ольги, я побачив ув його очах злорадісний блиск; Афоня наперед святкував якщо не перемогу, то принаймні був готовий битися й перемагати. — А якщо, Павлушо, — мовив він фамільярно, весело, — ми виб'ємо ті зубки?
Я різко скочив з стільця.
— Мені відомо й усі люди в Черчені знають, що ви, товаришу Пиндилик, любите інколи грубіянити. Я просив би не розмовляти зі мною таким тоном. — Ольга потім мене сповідала, що не треба було викликати вовка з лісу. Одначе, коли б я і промовчав, нічого не допомогло б: вовк уже був тут.
— О, — Афоня картинно розвів руками, — ізвінітє, я зовсім забув, що маю справу з всраною інтелігенцією. Пардон.
Я був готовий хряснути дверима. Він ухопив мене за рамено.
— Сідай і слухай, партєйний секретар з тобою, понімаєш, говорить! — крикнув і вдарив кулаком об стіл. — Я до тебе по-пролетарському — понімать нада. Кирпу не гни, бо обісраний ти увесь… і я хочу знати, чи дуже ти смердиш ворожим духом.
— Якби смердів, то на те є кадебе, — відповів я коротко.
— Кадебе шукає вчинків, дій, а не запаху… бо нібито за душок у нашій країні не судять. Шкода. Мене ж якраз цікавить цей душок, понімаєш. — Афоня відкинувся на кріслі й простягнув під столом ноги. — Ну ось, наприклад, донесено мені й напевне ще декому, хто повинен про це знати, що ти, випросивши в тестя автобуса, повіз восьмикласників на екскурсію до Скита Манявського…
— Що ж у тому було ворожого? — перепитав я. — Екскурсія школярів запахла антирадянським димком? Скит Манявський — відома місцина в історії України і я, як учитель історії, почувався до обов'язку повезти туди дітей. І вам би порадив поїхати туди котроїсь неділі. Це недалеко… Дуже мальовниче місце: ліс, смереки, гори, чистий, як сльоза, потік. І повітря…
— Не за повітрям ти возив туди дітей, що ні? Нашпиговуєш їх історією, заражаєш, понімаєш, національною романтикою.
— Я педагог, це мій обов'язок, — я намагався тримати себе в руках.
— В обов'язки вчителя історії не входить організація екскурсій… і шкільною програмою, понімаєш, це не передбачено. Ти їздив також у Галич, де була столиця Галицького князівства, товкмачив школярам про князів, про бояр, про могутність Галицької держави.
— Це написано, до вашого відома, в підручнику, — стиснув я плечима.
Парторг хитнув головою.
— Справді, там написано, я перевіряв. Бачиш, як я ретельно готувався до розмови з тобою. Мусив, понімаєш, підкуватися. Образованіє, сам знаєш, сельськохозяйственноє та й то скороспіле. — До речі, Пиндилик любив підкреслювати свою неосвіченість, він начебто цим гордився. Мовляв, дивіться, я, що скінчив два класи й один коридор, маю над вами владу. — Тільки, дорогий мій Павлушо, у підручнику не написано, що суздальські князі випрошували в Галичі майстрів, котрі будували їм храми. Нібито Суздаль, счітай современная Росія, не спроможна була без Галича й путящу церкву збудувати, так? Це знаєш чим пахне? — Афоня ліг грудьми на стіл й, перехиливши голову, знизу уверх свердлив мене усміхненим переможним поглядом.
