Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗
Це так красиво говориться: стерегти вогонь. В буднях я стою перед дітьми, перед їхніми допитливими очима й вишукую спосіб, як би непомітно засіяти в їхні душі зеренце з того поля, на якому загубилася твоя могилка, мій брате. Очевидно, це дуже складно, це дуже небезпечно, це дуже пинява робота, але іншої ради нема. Автоматом потопт не зупиниш, по потопту, по облозі треба знову й знову ходити з плугом… і я хочу ходити з плугом, і байдуже мені, що напишуть на моєму хресті.
Мамі навкучила мовчанка, вони тоненько, впівголосу, немов повісняну нитку прядучи, заколядували, що Бог предвічний народився прийшов днесь із небес; коляда пливла одним руслом, а другим руслом перекочувалися мамині думки; мама не спускали з мене пильного погляду, і знову їхнє обличчя набрало пташиного виразу, а мені здавалося, що вони слово в слово читають мою розмову із Зеником.
— Поставте свічку в церкві за упомин його душі, — попросив я маму. — Від себе й від мене. Ми з ним у згоді… ми з ним в одній сотні, мамо. Я навіть думаю — це, певно, єретична думка, — що коли б не було Зеника і його друзів, коли б не було їхніх смертей та їхнього терпіння, то такі, як я, були б інакшими, гіршими. Ми часом лише вдаємо, що їх, лісових хлопців, забуто, що ніхто не пам'ятає їхніх могил, дехто, може, має на повстанців жаль або й гнів, бо війна-війною і різне отже траплялося, їхній чин живе поміж нас… чин — це стремління, ядро, а що зверху… а який значок… а яка книжечка червона в твоїй кишені… а яка печатка — це лише маска, маска вкрай потрібна, інакше не виживеш, нічого путнього без неї не зробиш. Тисячі тисяч ходять нині в масках. Уявляєте плугатарів, що орють потоптане поле, в масках… жахливе, щоправда, видовище, прокляття ціле. Та іншої ради нема.
Свічка встромлена в хліб, який до Йордану буде називатися Василем, а хлібина під ним — Меланкою, майже догоряла; в хаті пахло сіном, духом прив'ялого вівсяного снопа, свіжим хлібом і ярим воском.
Ой у полі-полі там плужок оре,
А за тим плугом сам Господь ходить… — знову ми з мамою колядували. Котроїсь миті я заплющив повіки і мимохіть побачив поле… і побачив себе у полі за плугом.
Боже, поможи.
Висить моя полотняна торба на клинку, наповнена не покаянним камінням чи жебрацьким напрошенням, милостинею, а повна вона моїх роздумів, розмов, сумнівів, і хоч історія з «Пиндиликовою партією» минулася, набуте в торбі, як кажуть, придасться на кожен день.
Історія з «Пиндиликовою партією» почала минатися з того дня, коли партійний секретар Афанасій Пиндилик перестрів мене, коли я повертався додому після уроків, навпроти колгоспної контори й запросив до себе в кабінет. На диво, не був під хмелем, як це звичайно траплялося. Вибілена сонцем гімнастьорка на ньому була чисто випрана, білий комірець підшитий, а пряжка офіцерського паска старого зразка із зіркою була надраєна до сліпучого блиску. Туго підперезаний, з цілим іконостасом орденських планок, у чоботях, що поскрипували, Пиндилик виглядав так, немов зібрався на чергове здибання з однополчанами своєї дивізії. Я рідко його бачив зібраним; він гасав по селу й по полях на своєму «газику» завжди розчервонілий, добре напідпитку, безпардонний, не знаючи стриму в лайці… і, щоправда, не знаючи стриму в роботі. Він був добрим помічником Чобота, бо, власне, офіційно називався його першим заступником, і доручені завдання сповняв ретельно, «аби там кров із носа», як любив повторяти. Мій тесть хвалив його як міг і казав, що Пиндилик має «добрий» характер, але надто вже запальний, нетерплячий, часом навіть готовий до бійки. І надто ідейний, такий, що його в районі бояться секретарі; голомозий, «під Котовського», з кінським обличчям, із випуклим «адамовим яблуком» на довгій шиї він справді не викликав симпатії. Коли ж упадав у гнів, білів, як полотно, а руки в нього тряслися, і слиною бризкав — тоді виглядав на людину, яка себе не контролює, на шизофреніка.
Переповідали, що Пиндилик на фронті був контужений і на всяк випадок, «якщо вийде з себе», носив у гімнастьорці посвідку, що стоїть на обліку в обласному психодиспансер!. Чи так воно було насправді — не можу твердити, зате мушу визнати, що за рік, поки я відбував у партії кандидатський стаж, не мав із ним ніяких суперечок, ставився він до мене коректно, а я своєю чергою ретельно сповнював прості кандидатські обов'язки: випускав загальношкільну стінну газету, один раз на тиждень проводив у «червоному кутку» на фермі політінформацію з доярками і телятницями.
Афоня припросив мене сідати у крісло за полірованим столом, а сам розмашисте, порипуючи чобітьми, походжав по кабінеті, обкурюючи «біломорканалом» членів політбюро на чоловій стіні. Я теж запалив цигарку, зацікавлений: а про що власне збирається зі мною нині говорити товариш Пиндилик.
— В мене сьогодні празник, ти й не помічаєш, — сказав він дружелюбно, зупинившись перед столом, і тицьнув пальцем у новісінький орден на грудях. — Сьогодні у військкоматі, понімаєш, вручили орден Отечественной войни третьої ступені. Не забувають старого вояку, — засміявся сам до себе. — Ну, конєшно, орден небольшой, але обмить полагается. А я замість того, щоб скоромним дєлом заняться, мушу з тобою отут…
— Хіба щось сталося? — спитав я.
— Нічого не сталося, — відповів Пиндилик. — Просто настала пора всерйоз побалакати з тобою. Ти вже збираєш рекомендації… невдовзі, понімаєш, переведемо тебе з кандидатів у члени партії. Ото ж, хотів би я почути: чи ти вже почуваєш себе комуністом.
— Як усі, — відповів я надто бадьоро. — Статут знаю. Партвнески сплачую справно. Партійні доручення виконую. Що більше? — Я розмовляв із ним вільно, навіть весело; в мені не закралося й здогаду, що стою перед нелегкими випробуваннями.
— Я питаю, чи почуваєш себе комуністом? — повторив парторг. У його пальцях хруснула цигарка й він запалив другу. — Дуже легко тобі, понімаєш… статут… бабам на фермі газетку читаєш. Партія розпростерла тобі навстречу руки… по блату, завдяки тестю, розпростерла: вступай, мол, у мої ряди, товаришу Ключар. Чи не так? — Афоня був спокійним, принаймні стримував себе.
— Ну, допустимо, що так, — відповів я безпечно. — Я до партії не просився. Ви запропонували торік, я, подумавши і все зваживши, подав заяву. Хіба я недостойний цієї честі?
— Легка тобі доріжка в партію простелилася, понімаєш. Надто легка, да. — Стояв навпроти стола, попасав мене очима, а пальцями вибивав якийсь марш. — Я у партію на фронті вступив напровесні сорок четвертого года, коли підбив третього фашистського танка. Тоді аж змилосердилися наді мною, а до того двері для мене були замкнені наглухо. Ти понімаєш? Я не один раз стукав, а мені від ворот — поворот: поповских синков не принімаємо. Ти про цей рядок із моєї біографії знаєш, ні? А ще історик. Я, брат, із Дніпропетровщини, откуда всі лучшії люди, як от товариш Щербицький і другіє єсть іще кадри у Києві та у Львові — люди надійні. Тільки вони робочого проісхожденія, а я — попівського роду. Їм було легше. Щоб у комсомол мене прийняли ще в тридцять шостому я зрікся свого старого й водночас усієї родини — матері й двох сестер. Я їх, понімаєш, зненавидів, отродьє буржуазне, і дотепер не знаю: живі вони чи видохли. Папаня, чув я, відкинув копита аж у Перемишлі у сорок четвертому. Втікав із фашистами й усяким збродом перед совєцькою властю, бо за окупації молився, мать його, щоб згинув товариш Сталін і все наше воїнство. Тому партія і посматрівала на меня кривим оком, що, до речі, було цілком справедливо. Я на фронті, понімаєш, кров'ю доказав, що назавжди відчахнувся від попівського пня й іскупіл гріхи… я дивлюся партії в очі, як младенец непорочний. Як сказав поет: нема зерна неправди за мною.
— У мене теж нема, — сказав я не заради принципу, не задля того, щоб себе із ним зрівняти, я й не думав із ним рівнятись, а лише для того, щоб швидше спрямувати його вогонь на себе; я здогадувався, що він кружляє навколо, як лис навколо курника, не випадково, бо й не випадково перестрів біля контори; він уже тримав мене на прицілі; Пиндилик не міг жити без вичитування моралі, без запідозри в шкідництві, копирсання під час перевірки різних скарг, заяв і особливо — «сигналів», це була його стихія. Він не мав від своєї, сказати б, громадської діяльності ніякої побічної вигоди, у Черчені переконалися у його непідкупності, навіть горілкою, якою він заливався, не можна було його купити; горілку товариш пив, але партійної совісті, як сам любив говорити, не пропивав. Його ідейності й партійності не могли витерпіти ні перша, ні друга, ні навіть третя дружина. Так принаймні говорили всезнаючі сільські куми.
