ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
— …Хлопцi, виходьте, — гукав Ждан, запах цвiлi бив йому в носа. Нiхто не виходив, i вiн покликав удруге i втретє. Нарештi там щось заворушилося, зачовгали на схiдцях ноги, i з льоху вийшли двi, пропахлi кислими огiрками та капустою, постатi. Вони озиралися, розгублено витрiщилися на Ждана.
— Трохиме, Василю, сердюк спить, — шепотiв Ждан. — Втiкайте.
В'язнi озиралися, злякано косували на дубову хвiртку в парканi.
— Куди ми втечемо…
— Зi мною, на Сiч, — i аж стрепенувся, бо хоч цю думку носив у собi вiддавна, але була вона десь далеко, мовби про запас, а тепер спалахнула, як порох. I з цього вогню, неначе з вибуху порохової гранати, вигулькнуло чорновусе обличчя Митрофана й поманило себе збадьорливою усмiшкою.
— Нiкуди нам втiкати.
Не стiльки з слiв, скiльки з Трохимового вигляду Ждан зрозумiв, що вони не втiкатимуть. Й не осудив їх. Подумав: у них жiнки, дiти (в Гулька — четверо), батьки… В цю мить вартовий сердюк голосно вiдригнув i лупнув очима. В тих очах стояла хмiльна каламуть, думка довго не могла пробитися крiзь неї. Врештi пробилася, козак утямив усе й спочатку щось забелькотiв, а далi тоненько заверещав. Ждан стрепенувся, оглянувся по двору, в його головi знявся рiй думок, але вiн не мiг вхопити жодної. Утямкував одне: склалося на лихо, йому треба рятуватися.
— Допоможiть вкинути його в погрiб, — гукнув до Гулька й Лещенка.
Тi монялися, переступали з ноги на ногу, одверталися. А тодi один за одним шаснули в погрiб. А сердюка, — Ждан не пам'ятав, як те сталося, — деменув в обличчя, а сам згинцi попiд вiкнами свiтлицi побiг до ворiт, якi вели з господарчого двору на греблю й далi на дорогу за село.
* * *
Митрофан шукав собi срiбнi пiдкови, щоб були по каблуковi, в мiру тонкi i щоб посерединi в них була чирвочка. Вона дуже гарно вiдкарбовується на снiгу та вологiй землi. Й зовсiм не думав про те, що саме йому не випадало залишати за собою слiду. Таких пiдкiв не було. Обiйшов усi ятки на Костянтинiвськiй вулицi, де торгували залiзом i залiзяччям, а пiдiбрати собi пiдкови не змiг. Ось i остання ятка. Над самими дверима висiла в'язка кiнських пiдкiв, бiля неї — набiр кiнських залiзних пут, у кутку — шкворнi, а далi попiд стiнами залiзо для возiв (ободи, ступки, отеси, пiдгейстери), а також ухналi, скребки, ножi для скобления, бляшки для наритникiв, кiльця й дзвiночки для дуг, вудила всiх розмiрiв.
Чубатий лiтнiй крамар у круглiй, татарськiй ярмулцi та замицьканому чужоземному каптанцi намагався збагнути з вигляду запiзнi — лого покупця, що йому треба, заяснiв виробленою посмiшкою, та враз стенувся, неначе з холоду, спохмурнiв i пiшов зачиняти дверi.
— Щасливо добувся? — запитав, шкиргонувши важким засувом.
— Мовби щасливо. Нашi запорозькi кугути мандрувати не люблять, радi випхнути за сiчовi ворота будь — кого й на дорогу припасiв не шкодують. Так що не схуд.
— Ще схуднеш, — похмуро пообiцяв крамар. — Прив'язали ви мене до свого воза. Ще й брата мого в Батуринi. А в нього шестеро… Як пуцьвiрки.
— А що б вони їли, тi шестеро, якби не гетьман? — буркнув Митрофан. — I чим би торгував ти?
— Я оце стою тут i мовби душу свою продаю, — зiзнався крамар. — Вiдпустiть ви її на покаяння.
— З тiлом чи без тiла? — Й бачив, як тiпнувся крамар, як вiн злякався, та й у самого душа зiщулилася й затремтiла, сполохана чорною думкою: "А хто вiдпустить мою?"
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Пан Казимир iз своїм гостем, двоюрiдним братом Владиславом, сидiли в садку в збудованiй у схiдному стилi альтанцi, пили густий i холодний — просто з льоху — грушевий узвар, розмовляли. Пан Владислав приїхав третього дня. Це був пухкий, м'який, череватенький панок рокiв сорока, з сивуватим чубом, який вився на скронях, чималим, у червоних прожилках носом, тонким голосом i вишуканими манерами. Любив поговорити про речi високi, про римських цезарiв, походи Александра Македонського, хоч сам був людиною цiлковито цивiльною i посiдав уряд скарбника Луцького магiстрату.
— Лиха це рiч… старiсть, — мовив пан Владислав, у очах якого чаїлася сумна думка, i вiдсьорбнув з великого пузатого кухля. — Дуже лиха.
— Ти начебто не такий вже й старий, — заперечив пан Казимир.
— Маю на мислi не кволiсть i хвороби тiла — iнше.
— Що ж саме? — запитав Казимир i посмiхнувся. — Чим вона тебе лякає?
— Не лякає, а смутить. Молодiсть — вона щира й безбережна. Може пожертвувати життям задля якоїсь мети або заради когось iншого. А старiсть — зроду — вiку. Та й не в самiй жертовностi суть.
— А в чому? — знову посмiхнувся Казимир, якого тiшила ця розмова, як, буває, тiшить людину гарна оповiдка.
— В тому, що вона не вiрить у щось таке, заради чого можна принести жертву.
— А для чого її приносити, — сказав Казимир. — Викинь всi цi дурницi з голови й живи. Живи, поки можеш. Поки можеш випити й з'їсти. Кохати дiвчат…
— А що ти називаєш коханням? Отих своїх…
— Бiлогрудих лебiдок…
— Так вони ж, мабуть, бридують тобою?
— Нехай спробують, — ощирив у посмiшцi зуби Казимир. — Та й чого їм бридувати? Я ще того… при здоров'ї. I живуть вони лiпше од iнших хлопок. В полi не працюють.
— Якщо це життя, — промимрив Владислав i пухкою бiлою рукою роздушив комара, тiльки червона пляма лишилася на щоцi. — До речi, а де твої Ядвiга i Адам?
Казимир поморщився на Владиславову нетактовнiсть.
— У Краковi. Де ж iще? Адам у колегiумi…
— А Ядвiга?
— Я їй не забороняю жити, як вона хоче. Тiльки сюди їй потикатися зась. — Казимир пiдвiвся. — Ходiмо звiдси, поки нас не з'їли комарi. Отаке кляте мiсце, гарне й кляте: все лiто тнуть.
Брати пiдвелися й дорiжкою пiшли до палацу. По дорозi зустрiли дiвчат, якi йшли з шиттям, їм дозволялося вишивати в саду, в дальнiм його кутку, там була вкопана для них широка лава. Дiвчата вiдступили в траву, пропускаючи панiв.
— Що то за дiвчина, чорнява i кругловида? — запитав Владислав. — Позаду всiх стояла.
— Сподобалася? — реготнув Казимир. — Можу поступитися на нiч.
— Та нi. Я про те: надто вона змарнiла, i повно суму в її очах. Навiть не суму, а туги. Такої… ну, безпросвiтної.
— Все ти щось вигадуєш, — невдоволено мовив Казимир. — Дiвка як дiвка. Звичайна хлопка, як усi iншi.
Вони пiднялися по сходах на ганок. При дверях, обiпершись плечем на одвiрок, схрестивши на грудях руки, стояв Ян. Його чорнi очi були непроникливi, здавалося, вони не пропускають свiтла, воно од них вiдбивається. Але коли ковзнув поглядом по братах, Владиславу здалося, що перед його очима провели лезом бритви.
— Дивний якийсь цей хлопець, — сказав Владислав, коли вони почали пiднiматися сходами на другий поверх. — Менi здається, вiн може людину вбити.
Казимир засмiявся хрипкуватим смiхом. В тому смiховi вiдчувалися i досада, й радiсть, i нiби аж величання.
— Все тобi щось здається. Але цього разу ти вгадав. Уб'є й не здригнеться. Варто менi тiльки кивнути пальцем. Владислав знизав плечима:
— Дивна вiдданiсть.
Сухорляве, довгасте обличчя Казимира ожило, очi засвiтилися.
— О, то незвичайна iсторiя. Хочеш — розкажу. Нiкому не розповiдав, а тобi розкажу. Може, ти тодi… Ну, перемiниш свою скептичну фiлософiю на iншу, оптимiстичнiшу. Сiдай у фотель. А я ось сюди. Не люблю м'яких стiльцiв. Так от, слухай. Цей хлопець, Ян, дiстався менi в спадок вiд тата. Проте я також трошки причетний до тiєї iсторiї. Менi вже було шiстнадцять лiт, i батько брав мене на тi лови. Як ти знаєш, є у нас два маєточки на Брацлавщинi: Пiски i Кчине. Так от, чверть вiку тому в тих мiсцях гасав чи, як кажуть холопи, гуляв бандит Чапля з ватагою. Часом не чув? О, треба сказати правду, зацний бойчак, хоч i хлоп, ще й невловимий. Якi тiльки засiдки не робили на нього, якi тенета не розкидали — проривав i вислизав. Не було од нього спасу не тiльки моєму татусевi, а всiм довколишнiм панам. I тодi татусь дiзнався, що в Чаплi є син. Син, якому рiк. Ага, я забув тобi сказати, що жiнка Чаплшiа теж ховалася в лiсi, а синка вiддали далеким родичам. Тато й влаштував там засiдку. Сказав так: колись хтось iз них двох та прийде. Два мiсяцi сильце стояло порожнє. А тодi впiймалася пташка. Знадлива була, я вже її пам'ятаю. Ну — от… Привiз татусь її в замок разом з дитиною i почав торгуватися. Торгувалися i торгувалися. Довго торгувалися. Любила його, того розбiйника, стерва, дуже. Та врештi виказала Чаплин сховок. Схопили Чаплю, але половина його ватаги вирвалася й подалася в iнше мiсце. Залишилася в тому ж лiсi, й не могли її знайти. Заздалегiдь приготувала собi той другий сховок. Почали тепер торгуватися з Чаплею. Торгувалися — торгувалися й виторгували всiх до одного.
