Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
– Отже, не підемо, – сказав Святослав.
– Не підемо, княже, станемо на смерть! – відповіли воєводи.
4
Світ, у якому їм тепер судилося жити, був невеликий.
Город Доростол стояв на правому, високому, березі, майже біля самих його стін повільно котив води широкий у цьому місці Дунай. Вдалині було видно низький лівий берег – спокійну на перший погляд, безмежну рівнину, де зрідка жовтіли кучугури, а до самої води підступали низькорослі, густі, як буває на болотах, ліси.
Але то була не спокійна рівнина. Лівий берег завжди загрожував правому. Там, на болотах і в лісах, час від часу збиралися орди, з високих кучугур вони стежили за правим берегом, підкрадались до плеса і зненацька, темної ночі перепливши Дунай, налітали на придунайські городи і села.
Через це город Доростол і будувався як справжня фортеця. Він стояв на високому скелястому березі, звідки видно було плесо й задунайську рівнину. Зі всіх боків город оточували дерев’яні, складені з городниць стіни, що мали троє воріт – двоє від долини й гір, ще одні – від Дунаю. На стінах день і ніч пильнували дозорці, сторожа ходила й понад берегами.
Звичайно в Доростолі жило небагато людей: кметь із своєю дружиною, боляри, купці, які вели торг на Дунаї, ходили до імперії й далі, посилали в море рибалок, та ще ремісники. Кметеві й болярам належали також і плодючі землі на захід від Доростола й понад берегом. Там жили повинники – їхні парики.
Але в грізні часи, коли з-за Дунаю виривалась якась орда, до города збиралася вся дружина кметя, сюди мчали з усіх усюд зі своїми дружинами боляри, сюди тікали повинники – селяни, різні ремісники, що звичайно жили в хижах і землянках за стінами города, – усі вони знаходили притулок за високими стінами города, брали в руки зброю, опускали мости, замикали ворота, приймали бій.
Тепер сталося, як і в давноминулі часи. Город над Дунаєм, де кожен камінь покроплений був кров’ю, де піски й земля навкруг засіяні були стрілами й людськими кістьми, мусив ще раз рятувати людей від смерті, рятувати й воїв князя Святослава.
Все своє недовге життя князь Святослав діяв як богатир. Коли він бачив, що на Русь насувала чорна хмара, а людям її загрожує небезпека, то кликав дружину свою, попереджав ворога: «Іду на ви!» – і рушав на нього.
Зараз Святослав не міг сказати свого грізного «Іду на ви!» – не він ішов проти ворогів Русі, супроти нього самого підступно виповз з військом своїм із гір імператор ромеїв Іоанн. Він ішов проти Святослава, на воїв його, на Русь.
Князь Святослав знав, що боротьба з Іоанном буде довга й жорстока. Римські імператори вже давно збирали сили й воювали з Руссю, чужою, правда, кров’ю, це вони з давніх часів підбурювали проти Русі хозарів і будували їм фортеці, це вони простягали до Русі свої пазурі з Кліматів, це вони підбивали проти Болгарії Русь, а Болгарію проти Русі, це вони в спину русам насилали печенігів…
Тепер імператор Іоанн сам вів легіони проти Русі. О, як добре відчував Святослав свою помилку під Адріанополем. Тоді, стикнувшись з руськими воями, імператор Іоанн говорив про любов і мир… Ні, не про любов і мир з русами думав тоді він, захоплений зненацька русами. Він зрозумів, що не може їх перемогти, злякався й запропонував Святославу почесний мир…
Почесний мир! Тепер київський князь Святослав бачив, чого вартий мир з імператорами, чого варте їхнє імператорське слово, але зараз вже пізно було про це думати… Зараз йому треба було замикатись у Доростолі й стояти тут на смерть.
Правда, не всі тут, у Болгарії, шукали для себе рятунку в Доростолі. Ще тоді, коли князь Святослав вирушав з воями своїми з Переяславця до Доростола і коли скрізь покотилася чутка, що саме в Доростолі руський князь зійдеться на життя і смерть з імператором ромеїв, темної ночі втік із Доростола в гори на захід разом із дружиною своєю кметь Банко, слідом за ним, навантаживши на човни коштовності, подалися вниз по Дунаю купці і деякі боляри.
Але це було не більше, як краплина в морі. За кметем і його дружиною, купцями й болярами в Доростолі ніхто не шкодував. Крім тих, що повтікали, у Доростолі залишилось ще чимало і купців, і боляр. Їхали вони сюди й з інших придунайських городів. Одним із перших прибув до Доростола великий болярин Мануш, за ним прискакали боляри Горан, Радул, Струмен.
Сюди ішли, полк за полком, під знаменами своїми вої князя Святослава. Частина з них заходила просто до города, деякі ставали таборами на рівнині, під стінами Доростола.
Разом із ними, а часто слідом, також під знаменами своїми, ішли вої болгарські, – і вони шукали притулку в городі Доростолі, ставили табори на рівнині.
На всіх шляхах, що ведуть до Доростола, чувся тупіт, скрип коліс, їхали верхи, йшли пішки, біля возів з високими колесами, з яких визирали перелякані жінки й чорноока дітвора, крокували мовчазні, замислені повинники й смерди, від самих Залізних Воріт до Доростола пливли човни.
Так у Доростолі поволі зібралось все військо князя Святослава, сюди повтікало багато людей з-над Дунаю, сюди ж, у Доростол, саме перед тим, як мали зачинити ворота, на кількох колісницях і просто на конях прибув чималий гурт людей: у чорних довгих рясах, довгобородих.
Їх впустили до міста, і найстаріший із них – древній, висхлий, надзвичайно блідий чоловік – одразу попросив одвести його до Святослава.
Князь Святослав говорив із ним у будинку кметя, де тепер він, здається, розташувався надовго.
– Я прийшов до тебе, княже, щоб ти захистив мене і паству мою… – почав, ставши перед Святославом, старик.
– Хто ти єсть, отче? – запитав Святослав. – І яка твоя паства? Бачу я, що ти й дуже стомився. Сядь, спочинь тут, отче!..
– Я патріарх Даміан, а паства моя – усі християни Болгарії… – відповів старик і важко зітхнув.
– Святий патріарше, – посміхнувся Святослав і сів напроти нього, – як же я можу захищати тебе, коли сам єсм язичник? Не Христу, а Перуну і іншим богам молюсь з воями моїми.
– Княже Святославе, ліпше вже прийти мені до тебе – язичника, аніж піду я до імператора й патріарха константинопольських, які ненавидять, проклинають і знищують нас, християн болгарських…
– Не відав я, – посміхнувся Святослав, – що християни християн ненавидять і знищують. Говорили мені, що християни проповідують: не убий!
– Княже Святославе! Ромеї – від імператора з патріархом до останнього патрикія і священика – тільки кажуть: не убий. Справді ж вони розбійники, грабіжники і просто злодії…
Князь Святослав мовчав.
– Я скажу правду, княже Святославе, – мовив патріарх. – Ти сказав, що я – християнин, а ти – язичник, і це так. Ми люди різної віри… Є різна віра і в нас у Болгарії. Знаю я, що є різна віра й на Русі. Але знаю й те, що ми в Болгарії терпимо різні віри, а ти, княже, терпиш різні віри на Русі. Так і повинно бути, кожен молиться по-своєму, сам Христос сказав, що для бога – немає ні елліна, ні юдея.
Патріарх Болгарії дуже стомився після важкої дороги в горах, зараз він, крім того, розхвилювався, і якийсь час помовчав.
– Уже давно константинопольські імператори й патріархи ненавидять нас, болгар, бо ми віримо во Христа, але не віримо в сатану, якого вони замкнули в храмі Софії. Наші люди не хотять патріарха константинопольського, бо знають, що за ним стоїть імператор. І скільки крові вже пролили за це болгари. Каган Симеон за це, княже, все своє життя віддав… Але кагана Симеона немає, а наступники його продались Константинополю, огречились, привели сюди ромеїв. Я, княже, зараз був у Преславі. Вони вбивають болгар, вони пограбували всі храми, вони глузують з нас – християн…
– А кесар Борис? – запитав Святослав.
– Що кесар Борис?! – звів д’горі очі патріарх. – Його мати – грекиня, вона з молоком напоїла його лютою ненавистю до всіх болгар-християн… Я проклинаю Бориса!
– Дивно мені чути, – промовив Святослав, – що патріарх Болгарії проклинає свого кесаря. Бідна Болгарія, коли таке робиться в ній, і чим я можу допомогти тобі, отче?
