Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
– І де ці скарби? – не вгавав імператор.
– Вони тут, у палаці, в підземеллі.
Сп’янілий від вина, імператор примружив очі.
– Кесарю Борисе, – сказав він. – Ти мені покажи ці скарби. Я хочу бачити, що ж має Болгарія?!
– Я виконаю твою волю… – згодився кесар.
Тримаючи в руках великі воскові свічки, вони сходами спустились у глибоке підземелля. Кесар Борис сам одімкнув два важкі замки, що висіли на залізних колодках, і розчинив двері. Удвох вони зайшли до підземелля й зупинились…
Спочатку, поки очі не призвичаїлись до півтемряви, важко було добрати, де вони опинились. Десь близько шуміла вода – напевне, поруч за стіною, а може, й над ними вирувала Камчія, повз свічку імператора раз і вдруге пролетів кажан…
А потім імператор роздивився. Вони стояли в широкому й довгому льоху, кінець якого губився в темряві. Льох цей, видно, був складений в давноминулі віки із великих брил сірого дикого каменю. На брилах скрізь попід стінами у важких залізних скринях і просто на землі лежали скарби болгарських каганів.
Тут було багато зброї – стародавніх болгарських золотом, сріблом і дорогоцінним камінням оздоблених мечів, щитів, шоломів, було тут багато й римської зброї – корони, цепи, гривни імператорів, тих князів і воєвод, з якими колись воювали болгари, в кількох скринях насипом лежали арабські, візантійські, франкські золоті й срібні гроші. Ще одна скриня була наповнена дорогоцінним камінням.
– Яке щастя, – вирвалось у імператора Іоанна, – що князь Святослав не взяв цих скарбів!
– Так, – згодився кесар Борис. – Болгарія стала б нещасною, якби вона втратила ці скарби.
– Зараз вона буде щаслива, – сказав імператор. – Римська імперія визволить Болгарію. Я гнатиму Святослава до самого Дунаю, буде потреба – ми підемо й за Дунай. Ми виконаємо свій обов’язок перед імперією і Болгарією до кінця. Але хтось мусить бути й у Преславі. На заході – Шишмани, на півночі – угри. Треба стерегти Преславу, ці скарби… Я тебе залишаю кесарем імперії і Болгарії в Преславі.
Кесар Болгарії Борис був задоволений. Тільки цього він і бажав від імператора ромеїв.
3
Сидячи в Переяславці, князь Святослав швидко дізнався про бій в Преславі. Гонці, які примчали з Плиски й Данаї, розповідали, що війська імператора, як таті, пройшли гори й стали під Преславою. Руські вої рубались там до загину, попліч з ними на смерть стояли й болгари, але всі вони склали голови, а разом із ними й воєвода Свенелд.
Князь Святослав дуже печалився, дізнавшись про загибель воїв у Преславі й смерть Свенелда. Але гонці говорили, що взявши Преславу, грецькі вої посуваються далі на схід, уже взяли Плиску, доходять до Данаї.
Князь Святослав посилає назустріч ромеям загони, що складаються з руських і болгарських воїв. Болгарські вої знають кожну стежку, кожну ущелину й камінь. Руські вої – сміливі, звитяжні люди, вони нічого не бояться, навіть смерті.
І якщо після Преслави війська ромеїв ідуть якийсь час ніби в пустелі, а імператор Іоанн навіть дивується, де ж поділись болгари, то незабаром він дізнається, де вони й що замислили. Чим далі виходять ромеї з гір і чим ближче до Дунаю, тим важче їм просуватись. Уночі на стоянках ромеїв зчиняється тривога. Якщо вони ночують в ущелинах, на них згори, зі схилів, сиплеться каміння, з нічної темряви летять стріли. Так день за днем, ніч за ніччю. Ромеї не знають, звідки їм ждати нового удару, де на них чатує смерть…
Як же здивувався князь, коли зустрів біля Доростола воєводу Свенелда. Він навіть не повірив своїм очам, але це було так: коли князь Святослав стояв і оглядав рови перед Доростолом, недалеко зупинився загін вершників-болгар, а з коня сповз, важкою ходою рушив до князя воєвода Свенелд.
– Здрав будь, княже! – прохрипів він.
Князь Святослав оглянув воєводу з голови до ніг, переконуючись, чи не помилився він часом, й скупо відповів:
– Здоров будь…
– Княже Святославе, – розпачливо сказав Свенелд. – Преслава впала, вої наші побиті…
– А чому ж ти живий? – запитав Святослав.
Блідий, без кровинки в обличчі, із темними западинами під очима, гострими вилицями, Свенелд дивився на князя.
– Краще б мені не стояти тут, коли загинула моя дружина. Але вони поранили мене, – він показав на груди, – біля гридниці, і я не бачив кінця Преслави. Уночі ж болгарські вої винесли мене з города, поклали на коня, повезли, і так я опинився тут, княже…
Князь Святослав подивився на болгарських воїв, що стояли оддалік, суворі зморшки розійшлись на його обличчі, іншими вже очима глянув він на Свенелда.
– І глибока в тебе рана?
– Що рана? – застогнав Свенелд. – Болить серце. Адже в той час, коли ми сукупно з болгарами рубались у Преславі на стінах, хтось відчинив ворота в городі…
– Хто ж то?
– Про це знає кесар Борис з болярами.
– Пси! – крикнув князь Святослав. – Отже, все лжа, все всує. Ми їм вірили, допомагали, рятували, а вони поставили нам списи в спину. Проклятий кесар, прокляті його боляри!..
– Чому ти не вбив їх раніше, княже?
Князь Святослав торкнувся рукою шиї, ніби щось заважало йому дихати.
– Убити?! – сказав він. – Так, Свенелде, і кесар, і боляри заслужили на те, щоб їх убити. Але що тоді сказали б у Візантії і тут, у Болгарії? Адже вони й так кричать, що ми язичники, варвари, вбивці… Ні, – помовчавши якусь хвилину, вів далі Святослав, – тому, хто вбиває не лева, а пса, честі мало. Прийде час, і коли скажені пси перегризуть один одному горлянки, буде видно, хто зробив по правді – ми чи кесарі Болгарії. Шкода болгар. Бачу, що Візантія проллє тут велику кров, важкі жажелі одягне на виї їхні… Горе, горе Болгарії з кесарями такими…
– Але, княже Святославе, що маємо робити ми?.. – запитав Свенелд. – Імператор Іоанн іде з великою силою, кесар Борис з болярами своїми йому допоможуть…
– Так, – згодився князь Святослав, – тепер кесар імператору допоможе… А нам треба подумати, що робити.
Пізно вночі Святослав стояв на березі Дунаю, дивився на небо, де висів срібний серп молодого місяця, на тихі береги, лодії, що вимальовувались на плесі.
Зараз за одну ніч він міг посадити воїв своїх на лодії, спуститись до гирла Дунаю, вийти в море.
Зараз, і також за одну ніч, князь Святослав міг ще з воями своїми переправитись на лодіях через Дунай, вийти на лівий берег і, потопивши лодії, пішо йти до Києва.
Обидва ці шляхи були небезпечні й важкі – у гирлі Дунаю на них вже могли чатувати кораблі ромеїв, по той бік Дунаю в полі їх могли зустріти печеніги. Але хіба вперше боротись руським воям? Головне в тому, що ці шляхи були, ними можна було потрапити на Русь.
Мине короткий час, і цих шляхів не буде. У гирлі Дунаю з’являться кораблі ромеїв, вони підіймуться вище й одріжуть шлях до лівого берега. З гір у долину спустяться легіони імператора Іоанна.
«Так що ж робити?» – думав князь Святослав. І раптом він здригнувся й круто обернувся, бо почув за собою кроки й звуки…
Позад нього стояв воєвода Свенелд, поруч із ним воєводи київські, мужі новгородські, тисяцькі з Переяслава й Родні, воєводи чернігівські й деревські.
– Чому не спите? – запитав князь.
– Не спиться, княже, дивимось навкруг, чуємо Русь.
– Що ви чуєте?
– Кличе Русь, – промовив Свенелд і показав рукою на лівий берег Дунаю.
– Так що ж, піти морем?
– Ні, княже!
– Тоді, може, перейти Дунай і рушити в поле?
– Ні, княже!
– Але в Іоанна війська багато…
– Знаємо…
– А підійдуть кораблі ромеїв – і Дунаю не перейдем.
– Знаємо.
– Так що ж робити? – запитав князь.
– Стояти на місці і берегти честь, княже.
І князь Святослав зрозумів, що в цю ніч думає не тільки він, а вся його дружина. Важко йому, але важко і їм. Вони знають, що сьогодні в них ще є шлях до Русі. Але це не їхній шлях. Бо Русь вміє стояти тільки чолом до ворога, не спиною.
