Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (книги бесплатно читать без .txt) 📗
— Чому тільки для дівчаток? — спитав, милуючись нею, Саша.
— Мені їх дужче шкода. Хлопці якось легше виб'ються на стежечку, навіть коли й схибнуть, швидше навчаться працювати, якимось ремеслом оволодіють. А дівчаткам — що? Змалку — затуркані няньки, а старші — трохи оступилася і шлях один: на вулицю, на панель. Ти ж сам це знаєш. І ти будеш боротися за здійснення своїх проектів — поліпшення умов дорослих ув'язнених... Знаєш, найдужче мене жахає кара мовчанням у тюрмах цієї цивілізованої Франції, а от у сільськогосподарчих колоніях для дітей ми, звичайно, можемо дещо запозичити. Але головне — любов до них, людське ставлення. Їй-богу, мені ці діти й підлітки серце крають, і найдужче дівчатка. Ти видужаєш, спочинемо в Італії, у Парижі візьмемо Богдася, повернемося додому й почнемо це діло! Зупинимось по дорозі у Варшаві, і через Вільно — я, між іншим, там не бувала, і ти також. Люблю оглядати нові місця, а про костьол святої Анни мені ще Тарас Григорович розповідав. Подивимося по дорозі й просто на Петербург. А там уже вирішимо, де, та що, та як...
Вона завжди говорила так упевнено, що й він починав вірити й забував про нестерпний кашель вночі, зловісну кров у мокроті і таку слабкість, що опановувала його, що здавалося: коли б поряд не було Машеньки, і дихати несила...
— А що, як Опанас Васильович... — почав він. Той згадувався, згадувався раптово, не міг про нього Саша забути зовсім.
— Навіщо ти його згадуєш? — нетерпляче перебила Марія. — Хіба ти не знаєш, наче я не казала тобі, що в нього вже двійко чи трійко дітей з Меланією Овдіївною — хай собі живуть на здоров'я! Він, певне, тільки тому не заводить про розлуку, що у тої ж чоловік є; кажуть, страшна, люта людина...
— Але ж він пише тобі, й кличе, і хоче бачити й тебе, й Богдася.
— А що ж тут дивного, — спокійно мовила Марія, але ж їй і самій часто здавалось це дивним. — Ми з ним не ворогами розлучились, а Богдась його син, його первісток. Я й так дивуюсь, що Опанас Васильович йому мало уваги приділяє. Знати, що росте десь однокровна його дитина, вже не маленька, потребує освіти, і ніколи не подумати, що й гроші на це потрібно, і, головне, щоб син знав, що батько турбується про нього...
— Машенько, ти не дуже справедлива до нього, — м'яко зауважив Саша, — адже спочатку він дуже сумував за Богдасем.
— Але ніколи не дбав. Я присягаюсь тобі, я написала йому про гроші на Богдасеві витрати, тільки для того, щоб у Богдася викликати почуття подяки до батька; я дуже делікатно про це написала, коли ми стільки років жили без його допомоги, то й надалі проживемо, але я гадала: от повернемося додому, адже Богдась, природно, відвідає батька, а чом ні? Хай же відчуває, що й батько турбується за нього, їм обом було б краще й легше, я більше дбала про моральне значення, хай зовсім невеличкої, допомоги синові. Не та я людина, щоб, розлучившися, якесь шмаття видирати. Та тепер знаю, то була моя помилка. Він відповів на це не мені, а Богдасеві — виклав усі свої розрахунки, куди та чому йдуть його гроші. Богдасеві було і дивно, і образливо, а я себе лаяла. Ти про це не знаєш, ніколи я йому раніше не нагадувала, крім своїх зароблених, звичайно, і не нагадаю. Хіба ж ми з тобою не доведемо Богдасика до пуття самі?
— «Ми», — подумав Саша. Вже скільки він хворіє, знову все лягло на плечі Марусі, усе його лікування, подорож до Ніцци... Невже не вистачить його життя віддячити їй за все, за все? Він злегка потиснув їй руку, підніс до блідих губ, прошепотів:
— Почитай Мюссе. «Tristesse».
— Ну, навіщо таке сумне?
— Прочитай «Tristesse», — повторив він. — Ну, коли не хочеш, не треба. Я й сам добре пам'ятаю, — і він тихо проказав:
J'ai perdu ma force et ma vie,
Et mes amis et ma gaietй.
(Я втратив все, що мав допіру,
І друзів, і веселий спів... )
A кінець? Це ж про мене:
Dieu parle, il faut qu'on lui rйponde.
Le seul bien qui me reste au monde
Est d'avoir quelquefois pleurй.
(За все відповідати треба.
Єдиний дар я мав від неба:
Це те. що плакати я міг.
(З франц. переклала Н. Забіла).
Тільки я плакав колись від любові до тебе, від щастя, що побачив тебе...
* * *
Він заснув. Марія дивилася з балкона на місто, на Ніццу. Боже мій, наче для неї писав Тютчев:
О, этот юг, о эта Ницца!
О, как их блеск меня тревожит! Жизнь, как подстреленная птица,
Подняться хочет и не может.
Кажуть, сюди він привозив свою останню любов, з якою прожив 14 років, не беручи розлуки з «законною» дружиною. І з цією, молодою, у них було троє дітей. Вона молодою вмирала тут від туберкульозу, його остання любов, якій присвятив він найніжніші, найтонші й найкращі вірші, які тільки могли з'явитися в ураженому людському серці.
...Ні, ні, я не віддам тебе смерті, мій коханий... Там, удалині, праворуч — гора, і на горі кладовище. Там похована дружина Олександра Івановича Герцена — Наталі, перша Наталі.
Він розповідав, як уночі за італійським звичаєм ховали її. Італійські жінки, а серед них і родичі Гарібальді, вкрили її всю трояндами і помагали нести труну.
Він розповідав, як потім, уже іншим часом, він і бойові однодумці й соратники з різних країн, котрі випадково опинилися в Ніцці, усі на своїх руках несли на це ж кладовище труну матері Гарібальді, а самого Гарібальді не було, вони виконували його обов'язок...
І ще раз бідному Олександру Івановичу довелося породичатися з роковою горою. Він був тоді недовгий час у Парижі. Марія вже збиралася побачитись із ним, як у нього захворіли наймолодші діти, двоє близняток, хлопчик і дівчинка, їх не бачила Марія, про них розповідали, які це були чарівні дітки, та які б не були! — вони захворіли на дифтерит і за кілька днів обоє померли. Він привіз їх, дітей Наталі другої, поховати коло своєї першої Наталі.
Досить про смерть! Я не хочу дивитися у той бік! Страшна ця Ніцца. Навіщо на сонячному годиннику такі страшні слова поіталійськи?
Іо vado е vengo
Ogni matina,
Ma tu ondrai
Senza ritorno '.
(Я іду й повертаюсь щоранку, а ти підеш у якийсь день і не повернешся(з італ.).
Увечері вона попросила зайти лікаря. Температура була вище сорока. Але Саша спав. Звичайно, він просто задрімав, а не був непритомним. Марія сказала:
— Він задрімав тільки-но, може, не треба будити? Лікар узяв безсилу руку, помацав шию:
— У нього не може бути така висока температура, як ви казали, торкніться самі.
Справді, і шия, і руки були зовсім не такі гарячі...
— Але ж я тільки-но міряла, — якось винувато мовила Марія, наче виправдуючись, їй здалося, що лікар незадоволений тим, що його потурбували. Він сам поставив термометр. Саша не чув. Він спав. Тільки в грудях і в горлі в нього щось клекотіло.
— Справді, температура дуже висока, — сказав лікар, глянувши на термометр і якось дивно на неї. — Вранці обов'язково викличте сестру і мені сповістіть. Давайте пити й частіше повертайте з боку на бік, щоб не було набряку легенів.
Ні, він не сердився на неї, що вона його потурбувала, і вона сказала кілька разів:
— Дякую, дуже, дуже вам дякую.
А він дивився з жалем і співчуттям і знову наказав:
— Вранці покличте сестру.
Вона вже не лягала, весь час сиділа коло Саші. Він не прокидався. Тільки чула, як весь час клекоче в грудях. Повертала його, приговорюючи ніжні, ласкаві слова. Оцей клекіт у грудях лякав більше, ніж температура. Така температура траплялась уже не раз, а потім раптово наставало полегшення. Вона заспокоювала сама себе й нетерпляче чекала ранку. Тільки почало розвиднюватися, вона тут же коло нього стала готувати йому цитриновий сік. Поставила знову термометр. Температура трохи впала, вже було не сорок, а тридцять дев'ять, їй здалося, він трохи розплющив очі, зовсім-зовсім трохи. Звичним рухом вона трохи підняла йому голову й дала сік. Останнім часом йому навіть ковтати було важко. Але зараз ковтнув майже без зусилля.
