Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (книги бесплатно читать без .txt) 📗
— Дяка богові, хоч у цьому я не підвів вас, — добродушно засміявся Тургенев. — Ви проспівали такі дифірамби мадам Маркович, що я відчув — ви простили мене!
— Ви знаєте, що й незалежно від знайомства з «La belle slave» я все мушу вам простити за вашу неперевершену майстерність. А хіба ви не бачитесь з мадам Маркович? Ви ж, здається, були великі друзі!
— Так склалися обставини. Але якось на вокзалі, поспіхом, я зустрів її з мсьє Пассеком. Я жахнувся. Не від неї, звичайно, вона навіть розквітла за цей час, правда, поповнішала й трохи втратила юної чарівності, але ж такий сповнений здоров'я вигляд, і поряд — майже кістяк! Я навіть не насмілився спитати про його здоров'я. Він, певне, дуже, серйозно хворий.
— На жаль, це так, — підтвердив сумно Етцель. — Вона в розпачі. Днями ми підраховували з нею всі її гонорари у нас, щоб вона могла повезти його до Ніцци лікувати. Мені шкода її безмірно.
— Так вразливо бачити їх разом, вона — сповнена життя, бадьорості, — повторив Іван Сергійович
— Працьовитості, — вставив Етцель з шанобою і якоюсь особливою м'якістю.
— І поряд — напівжива людина. Його мати, кажуть, дорікає, звичайно, Марії Олександрівни, що вона своїм неймовірним темпераментом довела його до цього. Яка дурниця!
— Абсолютна дурниця, — обурився і Етцель, — така врівноважена розумна особа. Мені здається, весь її темперамент у роботі.
— І я в цьому певний, — підтвердив Тургенев і додав тоном лікаря, — але ж ви знаєте, хворі на туберкульоз самі дуже темпераментні й шкодять собі. Що б там не було, мені стало шкода, шкода її.
— Вони й досі закохані одне в одного, —зітхнув Етцель. — Але мадам Марі коло нього як найкраща, найдбайливіша сестражалібниця.
— Так. Вона завжди була дуже доброю, — роздумливо мовив Тургенев. — Колись ми доручали їй доглядати хворого Боткіна...
Як давно це було для нього, Тургенева. Для нього вона вже «була», «колись», і він так спокійно, розсудливо може констатувати про зміни в ній і в Пассеку... Вони стрічаються випадково, вряди-годи, от і на вокзалі, в метушні, перекинулися кількома словами, обоє поспішали... Сумно було дивитись на неї. Сумніше, ніж на Пассека. Чому вона,така здорова, бадьора, з напівмерцем?..
«Вони й досі закохані одне в одного...»
* * *
О, этот юг, о эта Ницца!
Ф. Тютчев
— От бачиш, тобі сьогодні краще. А температура? Хіба в тебе не траплялось, що так довго трималася температура? Пам'ятаєш, у Неаполі? Тобі там було далеко гірше, а потім — немов нічого й не було.
— Було.
— Що було?
— Венеція, Флоренція, Мілан.
— І тепер буде. Неодмінно буде. Тобі трохи краще стане, і ми знову поїдемо до Венеції, до Флоренції. Усюди, куди нам тільки заманеться. Може, тобі почитати щось?
— Так, так, почитай Мюссе. Як добре, що Олександра Миколаївна подарувала тобі Мюссе, саме вона. Коли вони поїхали з Парижа, здалося, наче рідні нас покинули. Спочатку мама твоя, а потім вони...
— Ми й до них поїдемо, до нашої Шурочки й Валерія Івановича у Рим. Ти про Рим не згадав!
— Ну, Рим. Усі шляхи ведуть до Рима — пам'ятаєш, з Єшевським?
Та про Єшевського краще тепер не говорити. Це ще незагоєна рана в них обох. Професор Єшевський, їхній милий щирий друг помер. Саша бачився з ним, коли їздив у шістдесят четвертому році до Петербурга зі своїм проектом до Валуєва і з її «Дячком». І проект там валяється у міністерстві, і на «Дячка» ще й досі духовна цензура не дала дозволу... Єшевський встиг прочитати, дивувався, як вона опанувала стилем семінарсько-попівської мови, але інші її твори він любив більше. Взагалі різні були відгуки про «Дячка». От Лесков, який дуже критично ставився до її оповідань, про «Дячка» відгукнувся дуже схвально. Шурочка сказала, що багато вірно й тонко підмічених картин і характерів, але коли Марія читала — сама бачила — Шурочка нудиться. Валерія Івановича деякі сцени, навпаки, зацікавили, він навіть сказав, що надихають на сюжет оригінальної картини, над якою він обов'язково подумає. По-різному сприймають люди... Це цілком зрозуміло. Все-таки добре, що Єшевський встиг прочитати, і як зле, що не встигли вони побачитись... Він тоді в Аахені був, лікувався. Так близько, а все не виходило — то грошей не було, то часу. А як хотілося знову в Аахені опинитися, заїхати до милого Гейдельберга, який тепер згадується таким чарівним. Адже там почалася їхня любов із Сашею! Дружба з Єшевським... Бідна сердечна Юленька лишилася сама з дітьми. Не треба, не треба тепер ані про Єшевських, ані про Гейдельберг... Вони знову поїдуть до Італії!
— Я візьму Мюссе! — Марія схопилася з низенького балконного ослінчика, на якому завжди сиділа коло Саші, коли він напівлежав тут, на балконі, в лонгшезі. Вона побігла в кімнату, раптом відчула, як їй хотілося б порухатися, походити швидкими, енергійними кроками. Вона так любила сама ходити, але ж вона відразу одігнала цю злочинну думку.
Думки не про Сашу були всі «злочинні». За кожну з них вона дорікала собі, картала себе. Усе, усе, кожна хвилька її життя, кожна думка, усе мусить належати йому. Адже й так вона віддавала надто багато «собі» всі ці роки в Парижі. Собі? Звичайно, собі — коли сиділа за столом і писала, коли була з Богдасем, коли стрічалася з Етцелем, Жюлем Верном, усіма письменниками й художниками — співробітниками Етцелевого журналу, коли позувала для портрета Карпу Гуну, коли гуляла й читала з Шурочкою або базікала в салоні графині Саліас, коли розмовляла з Карлом Бенні, Сахновським, Тедзиком, писала листівки з Бакуніним і Фрічем, співала два тижні підряд українські пісні композитору Мертке... Це ж усе було її життям, її особистим життям! Вона відривала час від нього, єдиного, коханого Саші, і вона, вона пропустила щось важливе в його здоров'ї, в догляді за ним...
Та ні ж бо, Володя, його брат, був же в захопленні, як раює Бритя в гніздечку Маші та її матері, а втім, певне, щось пропустили, і щось не так діяли, і, може, треба було щороку виїздити сюди, або на південь Італії. Але ж вони жили в Нельї, передмісті Парижа — Сена, ліс, чудове повітря... Скільки разів перераховувала вона це! У чому ж, у чому вона винна? — картала вона себе. І хотілося вночі головою об стінку битися — тепер вона зрозуміла, що це не просто «художній образ», саме битися' головою об стінку, бити себе в груди, кричати, голосити... Але вона підходила до нього й сміялася, розповідала різні веселі історії, бадьоро ділилася своїми планами майбутніх творів, мріяла про спільні подорожі, майбутню спільну роботу, і він, здавалося, вірив, що це тимчасова звичайна простуда...
От і зараз у тій іншій кімнаті, де лежала книга, вона раптом зупинилася і схопила голову руками. Боже мій, що мені робити? Що мені зробити, щоб він одужав? І враз провела руками по обличчю, немов мусила зняти слід жахливого розпачу, і, вийшовши з книгою, сіла в тій же позі коло ніг, і сказала так, немов вела далі незакінчену розмову, треба було говорити, щось говорити, не зупиняючись, щоб він нічого не помітив, тільки б вистачило сили в неї, щоб він нічого ніколи не помітив...
— Знаєш, коли ми повернемось додому, не в Париж, а додому, до Росії, я таки справді відкрию школу для дівчаток, яких звуть малолітніми злочинницями. Я горджуся, що саме ти порушив це питання, надрукував у «Современнике» цікаву статтю про такі установи тут, у Франції.
Вона обминала те, що статтю вона добре відредагувала, підказувала, на що треба звернути увагу, бо й вона відвідувала ці установи.
— Звичайно, зараз писанням не проживеш, — казала вона діловито: вона знала, такий діловитий тон його найдужче завжди підбадьорював, — от-от і «Современник», і «Русское слово», можливо, закриють зовсім. Про український журнал після Валуєвського циркуляра і гадати нема чого!
— І ти кинеш писати?
— Що ти, дурненький, звичайно, ні. Та поки що, тимчасово це не буде основним. Основне — буде наша школа. І не просто для сільських дітей, як влаштував граф Толстой у Ясній Поляні. Я, звичайно, захоплена його діяльністю, ти ж знаєш, я написала йому про це й пропонувала свої послуги для його журналу, але сама я хотіла б улаштувати школу-дім для дівчаток-сиріт, що тиняються по базарах, по нічліжках, які вже скуштували гріха і зазнали багато кривди, забули, а може, ніколи й не знали материнської ласки...
