Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович (книги онлайн читать бесплатно txt) 📗
А коло Максима стояв п'ятилітній синок Борис і, дрібно–дрібно тремтячи, мовчки тяг його назад у присінки — туди, де було їхнє «сховище». Постоявши, Максим ішов за синком у присінки, й там вони знову сідали на підлогу при стіні, на розстелений кожух. Сідали рядочком і так сиділи, дослухаючись усім єством, як десь гуляла, шукаючи їх, смерть. Власне, дослухавсь маленький синок, Максим же лише вгадував, що з ним робиться, сам же він був байдужий. Нерви його отупіли, і його опанувала безмежна апатія. Від безсилля й безвихідности. Він уже не стинався, й не кипів, і не тремтів, як колись. Він тільки притискав синка до себе (навіть не помічаючи, що синок ще більше намагався притиснути й захистити його) і вгадував — не думкою, лише набряклим серцем, — що переживає це бідолашне дитя, опинившись отак раптом у пеклі.
Матір із немовлям вони зранку відправили геть на околицю міста — там, мовляв, безпечніше… Але то все самоомана, то — щоб не разом умирати, бо на околиці міста було таке саме пекло, як і тут. То був лише відрух відчаю, гра в щастя. Але Максим був тим задоволений, бо думав, що на околиці зовсім добре, зовсім безпечно, що там нічого не загрожує. Хотів, щоб так було, хоч і знав, що воно не так.
А земля тряслася, ніби вирішила розступитися, нарешті здійснюючи пророцтво про кінець світу й Страшний суд. Це, власне, розпочалося справжнє бомбардування, бо все, що було дотепер, то була, здається, іграшка, жарти. От тепер пішло все навсправжки. Дві світові потуги чомусь напосілися разом, і з усієї сили, і з однаковим оскаженінням на це бідолашне, беззахисне місто, мовби виконуючи вищу волю, бо ж це місто було таки грішне: місто злидарів, а через те грабіжників, що грабували з однаковим ентузіязмом склепи й цейхавзи обох потуг, коли ті залишали їх при відступах, і ненавиділи тих і тих страшною, непримиренною зненавистю. Дві світові потуги давали йому реванш, зовсім не в'яжучись тим, що сили зовсім не рівні, — не бавились у якусь там лицарськість. Вони бомбили його нещадно. Спершу звисока й по центру, а тоді взялися бомбити з низького лету, геть од краю до краю, все підряд, щільно й рясно, взялися скородити його вздовж і впоперек вогнем та засівати залізом. Вони скидали на нього — на це глиняно–дерев'яне місто — півтоннові й навіть тоннові бомби. Це — на місто, де було всього з десяток двоповерхових будівель, один будинок триповерховий, а решта — все халупи та одноповерхові дімочки. І от ці дімочки та халупи бомблено так, як у цей час десь бомблено Берлін. З ранку до вечора гули над ним зграї тяжких літаків обох кольорів — під знаком червоної зірки й під знаком чорної свастики. Причому багато літаків було народжених не під цими емблемами, а під іншими — під емблемами свободи, — вироблених на авіазаводах країни Вашингтона й країни Кромвеля, що віддали свої крила до розпорядження країни червоного царя. Ці літаки з зорями й літаки з «павучками» гули над безборонним містом цілісінький день, — одні до обіду, другі після обіду.
Дедалі бомбардування ставало безглуздіше й інтенсивніше. Все те, що ще лишалося живим, не мало вже ніякої надії вибратися цілим із цього пекла, з цього моря гуркотняви, вогню й заліза. Максим теж не мав такої надії, хоч він не мав і бажання тую надію мати, бо для нього бомбардування не було річчю найстрашнішою, — це була всього лише сліпа смерть. Спершу він з дружиною й дітьми тулився щільно до сирої землі. Вони були всі вкупі й трималися одне одного, покладаючись лише на химерну долю. А якщо їм судилося вмерти, бажали вмерти всі вкупі. Якщо їм судилося… Та, не довіряючи долі, підставлені нею під зливу заліза на рівному місці, вони тулилися щільно до сирої землі, до голої землі. Ні, земля та була вкрита снігом, і вони лягали на сніг горілиць і дивились усторч на літаки, що пікірували просто на них і з виттям випускали серії бомб та стріляли з бортової зброї. Бомби рвалися навколо, часом зовсім близько, але треба було точного попадання в розпластану на землі людину, щоб забити її. Так вони протистояли смерті. В їхніх умовах це був єдиний, більш–менш реальний спосіб захисту, бо на низині неможливі були ніякі «щілини» й ніякі інші сховища. Але… Але при такому способі рятування від тоннових бомб треба було мати залізні нерви або ж принаймні таку презирливу апатію до всього, як мав Максим, щоб не збожеволіти, дивлячись, як на тебе летить страхіття, тягнучи за собою жахливий звуковий хвіст.
Бідолашна дружина губилася з жаху, б'ючись, мов чайка, об сиру землю. Рятуючи її від божевілля, Максим і спровадив її з немовлям на околицю міста. При ньому лишився синок, що не бажав відходити від батька. Шанси на рятунок і там, і тут були однакові. На околиці була менша загроза від бомб, але більша від людей — отих одягнутих у мундири людей, що могли з'явитися кожну мить з того чи того боку й що зустрічі з ними кожен боявся, як вогню. Людина стала найбільшим страхіттям з усіх страхіть. Проте людина ж таки все мала надію на порозуміння з собі подібними. І саме тому Максим не став затримувати дружину в її одчайдушному шуканні рятунку. Сам же він не робив різниці між людьми й бомбами і волів залишатися на місці та й потопати разом із кораблем, разом зі своєю хатиною…
Часом Максим виходив із кімнати на ґанок подивитися, що діється в світі.
Над містом стояв дим від пожарищ. Повітря було насичене їдким запахом піроксиліну і — борошна… Так, борошна. То кілька тяжких бомб влучило в державний млин та в склепи з борошном біля нього, і те борошно піднялося в небо та й стало хмарою над містом. Видовище було вражаюче. Те видовище паралізувало навіть страх людський. Голодні мешканці халуп, розсипавшись ген по левадах і городах, щоб там ховатися від смерти в снігу, немов куріпки, схоплювались від того видовища на ноги й простягали руки в небо, до сизої хмари, що трагічно клубочилася над розбомбленим млином. Вони, далебі, щось кричали. Максим уявляв, як у них горять голодною заздрістю очі, як вони несамовито плямкають губами — ті голодні, вимучені, виснажені люди, що багато вже місяців не бачили простого–простісінького хліба, бо їли тільки лузгу, буряки та різну погань. Вони навіть часом бігли до тієї борошняної хмари, аж поки смерть їх не збивала геть назад у сніг, у багно, в болото. Та біле видиво впливало сильніше, ніж страх, люди тяглися до нього всім єством. Тяглися, либонь, так, як колись жиди до Мойсея, що стояв на горі Синаї за хмарами, готуючи скрижалі спасіння…
Млин стояв у центрі міста на узвишші, як на долоні, і все було добре видно. Вирвавшись кількома вулканами зі склепінь, разом із вогнем, борошно шугонуло в простір і велетенськими хмарами затьмарило сонце, зависло в повітрі і так, нависаючи, довго стояло над містом, а потім почало спадати помалу рідким дрібним туманом.
Там же, на тім же млині, крім борошна, були й цілі кар'єри трупів розстріляних, засипаних гречаною й просяною лузгою з крупорушки, — то німці цілу зиму розстрілювали там людей. Звичайних, мирних людей: жінок, чоловіків і навіть дітей! Правда, здалеку того не було видно, навіть коли б туди потрапляли бомби. Та про це добре знали всі ті, що ген по левадах стовбичили, лежали або й стояли навколішки в снігу, по глибоких межах та по канавах. Одначе жах перед кар'єрами трупів, засипаних лузгою, блід перед видовищем, як борошно застеляє сонце… І тільки нові серії оглушливих вибухів, від яких лопалися перетинки у вухах, клали людей знову в сніг.
З усього було видно, що залізні стерв'ятники полювали навіть за поодинокими людьми. З будівель же вони бомбили не тільки великі об'єкти (якщо млин і ливарний завод вважати за великі об'єкти), а й солом'яні халупи, і то не помилково, а зумисне. Вони спеціяльно викладали серії бомб уздовж вулиць і перевалків, пильнуючи, щоб саме ті халупки поруйнувати. Так робили літаки з чорними «павучками» до обіду, так робили й літаки з червоними зірками після обіду, а серед них — так робили й літаки, зроблені на заводах країни Вашингтона й на заводах країни Кромвеля. Всі вони літали низько, мов вороння, знаючи, що ніщо їм не загрожує, і впивалися насолодою знищення беззахисних.
