Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович (книги онлайн читать бесплатно txt) 📗
Ні, цей герой — це звичайна собі, сіренька, в лахміття вдягнена, заштовхана, стероризована, отака собі мізерна людина XX століття. Слабенька й змучена, непоказна й нічим не опанцерована, поставлена, одначе, долею проти найбільших страхіть і почвар, які будь–коли існували під сонцем. Що проти них змії–гориничі! А серед них і найбільші страхіття — страхіття ницости, масової підлоти, масової жорстокости й злоби, що стали разом гідрою мільйонноголовою, ще й опанцерованою в залізо. І от він протистоїть їм… Сірий, і буденний, і негероїчний на вигляд, немовби зацькована тваринка. Лише з гарячим, буремним серцем… З уперто зціпленими зубами… З очима, запаленими вогнем великої, нездійсненної мрії…
Герой нашого часу!.. Це, може, навіть ви. Це, може, ваш брат. Або ваш побратим, друг, якщо ви мали щастя носити в собі вогонь дружби й побратимства та мали взаємність. І от ми з ним балянсуємо над безоднею й будемо бігти впарі над нею — шляхом, що його приділила доля. Може, й ви тим шляхом бігли? Може, це буде мова про вас! Може, іскорка й вашого серця спалахує в тім розпачливім змаганні людської істоти, приреченої на смерть, але бунтуючої — проти всього: проти неминучости, проти світу, проти логіки, проти стихії, проти долі самотньої, киненої напризволяще, зведеної до ролі земної піщинки, істотки, обдуреної заповідженим їй божеським покликанням. Обдуреної й поставленої перед фактом цілковитої нікчемности й безсилля, над проваллям всеподавляючої ницости, над сліпим клекотом всеруйнуючого зла, над космічною прірвою ніщоти, ганьби й глуму, як пилинка в холодному й жорстокому змаганні космічних чисел, складених із відносних величин злоби й брутальної волі якихось неспівмірно малих одиниць і тупої, самостійно діючої черствої матерії.
2. Спеціяльна заувага, яка мала б заступити окремий розділ.
Це буде звичайна довідка.
В нетерплячого читача, зокрема ж — у читача, що звик до простоти й граничної ясности клясичного роману, може виникнути питання — де ж, нарешті, відбувається дія? Не взагалі, а точно, — де саме?
На це можна б відповісти, що це не має ніякого значення. Така дія, як ця, що відбувається тут, могла відбуватися й відбувалася скрізь, на будь–якій точці земної кулі року Божого 1943–го, але…
І тут приходить знамените «але» — «але», як виняток з правила.
Але в дійсності, в усій своїй трагічній повноті й специфічності така дія могла відбуватися й відбувалася лише на певній території й лише на тлі надзвичайної епопеї певного народу (може, навіть як вивершення тієї епопеї). Тому місце й час мусять бути визначені якнайточніше.
Отже — дія відбувається на Слобожанщині, цебто на тій частині нашої Батьківщини, що зветься Слобідською Україною та чия доля є чи не найяскравішим зарисом долі цілого народу, що заселяє трагічну землю, Україною іменовану. На тій Слобожанщині, що пройшла найтяжчий шлях, який тільки можна уявити. Спершу склала на жертовник великої революції безліч жертв в ім’я братерства, рівности й свободи — в святому пориві до прекрасного міту, до «вселюдського щастя»… А потім перша пішла масово по тюрмах і каторгах, брутально стероризована, цинічно обдурена, ошукана… Потім великими масами вимерла від голоду року Божого 1933–го, складаючи гекатомби жертв знову ж таки в ім’я тієї свободи, братерства й вселюдського щастя, поставивши пасивний, але відчайдушний опір найчорнішій, найгидшій ницості й тупій звірячій жорстокості, піднесеній до ступня новітнього «вірую»… Пізніше, як частина Европи, найдальше висунена на схід, стала найулюбленішим пляцдармом смерти в апокаліптичному побоєвищі двох жорстоких систем із таким «вірую», двох велетенських, ворожих одна одній і спільно в однаковій мірі ворожих цій землі, сил — червоної й брунатної, під знаком п’ятикутної зорі й під знаком чорної свастики. Ця земля стала пляцдармом їхнього герцю, уособлюючи в своїй трагедії трагедію цілої доби. Сплюндрована й розтоптана під чобітьми незчисленних орд, опанцерованих в залізо й зненависть, вона все ж не хоче здаватись, не хоче зникати з лиця землі.
Словом, дія відбувається на частині території нації, яка ще не жила, все лише збираючись жити, але яку всі геть спихають у могилу. Спихають і, здається, ось–ось, ось–ось зіпхнуть безповоротно. А вона збирає по краплі рештки вже решток своїх сил та й хоче знову звести голову…
Образом і символом цілости та разом і вихідною точкою зображення цієї дії може бути кадр, що потряс душу героєві в дальшому розвитку подій і що його варто перенести звідти й поставити тут, на початку…
…Велика колона приречених на смерть разом із героєм біжить підтюпцем попід парканами, гнана чисельним, до зубів озброєним ворожим конвоєм. Біжить, гнана десь за місто… Вгорі кружляють сталеві стерв'ятники другого ворога, поливаючи землю вогнем і залізом. Приречені в нудьзі передсмертній витягають голови під залізну зливу, бажаючи вмерти відразу, але перелякана варта притискає колону до парканів і жене її вчвал все туди ж і туди ж, за місто, де має бути суд і розправа над цією колоною сірих умовних знаків, що були колись людьми. Але їх пильнують і женуть так тому, що серед них заплуталася десь ще й жива душа, заплуталась чиясь остання надія, віра в порятунок і воскресіння. Через те колону так і женуть вчвал — щоб разом з умовними знаками зіпхнути геть і живу душу, й ту надію останню в безодню а чи розіп'ясти її.
А по шляху, посеред вулиці, загрузаючи по коліна в грязюці, біжить боса й простоволоса стара жінка. Вона біжить боком, а в руках тримає дві почорнілі дошки–ікони Спасителя й Марії. Вона тими іконами, біжучи, хрестить колону. Хрестить розпачливо… Очі її широко відкриті, волосся розвівається на вітрі, груди розхристані — груди Матері, що вигодувала ціле покоління дітей… Вона біжить боком, і хрестить, і хрестить… Вона мовчить, але очі її кричать… І вчувається, що вона кричить уся, кричить тим криком, яким кричали колись і її предки, прагнучи врятувати свого земного бога, повергнутого в безодню, символ своєї віри й своєї надії: «Видибай!!. Видибай, Боже!!.»
Колона зникла в тумані. А жінка лишилась. Під наглим розривом бомби вона зломано впала ницьма в грязюку, зі страшним прокльоном… і дошки Спасителя з Марією полетіли геть…
Цей кадр — це і є той образ, який треба розгорнути до краю. І тоді він стане достатньою відповіддю на запитання — «ДЕ?..».
Розділ четвертий
В домі вилітали шиби разом із рямами, стіни гойдалися, даючи розколини, зі стін падали образи й речі, зриваючись із цвяхів і з полиць, зі стелі сипалися шпаруни, — а на веранді в цей час окотилася коза Білявка. Вона вродила трьох козенят — і всі кізочки, — та нікому було радіти з того. Ачей і самій козі не було з того радости.
Веранда деренчала, осипаючись дрібним склом і вапном від страшного тиску повітря. Те скло, й вапно, й бите череп'я засипали рясно підлогу й усе навколо, а в тому склі й череп'ї, посеред веранди стояла злякана коза Білявка і, хитаючись на тремтливих ногах, жалібно лизала трійко щойно народжених своїх діток. Тіль–тіль з'явившись на світ, козенята інстинктивно тислися одне до одного і всі разом до матері — і так стояли, а струм повітря від наглих вибухів десь близько валяв ту купку живих істот із ніг. Та вони зводилися й стояли знову…
На все це дивився Максим. Він теж, як і ті козенята, хитався на ногах і намагався не дати звалити себе з ніг наглому тискові повітря. Він стояв посеред кімнати в домі, що ось–ось міг розсипатися на скалки, стояв, як моряк на чардаку розгойданого корабля, широко розставивши ноги, і тупо дивився у вікно на веранду. Корабель ось–ось мав піти на дно, геть пірнути в безодню. Разом із ним. Разом із усім. Разом із кізкою й малими козенятами.
Але корабель не йшов на дно, — жодна з безлічі скинених навколо нього бомб не могла влучити в нього точно, і тому він уперто гойдався на поверхні.
