Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗

І тому нежданий виклик до сільради руйнував у моїй свідомості уже усталений образ потайного доброзичливця… хоч, щоправда, випало мені з пам'яті, що окрім Цимуся чекає на мене Афанасій Пиндилик, дільничний міліціонер Яцина та ще примчався з Рогача на мотоциклі якийсь молодик. Можна було тільки здогадуватись, що не для добра зібрався цей трибунал.

— Вигадали якусь заковику товариші єфрейтори. Чого дивуватися. Вони на те є, — далі підбадьорував мене Ключар, уже стоячи на хвіртці. — Але ви тримайтесь… Документи ваші законні, все оформлено як належиться. Ну, а крім того, ви не одні. Розумієте? — За цих кілька хвилин Павла Ключара гейби підмінили: не було на світі лагідно усміхненого поета, дещо повільного, м'якого, якого я звик бачити кожного дня; стояв на хвіртці високий, зібраний у кулак вартовий Святого Духа, його ключар.

Заледве переступивши поріг сільської канцелярії, я відчув якби запах небезпеки; небезпека, потужні струми ворожості вилунювалися насамперед від молодика, що був низькорослий, щуплий, як горобець, дрібоньке його обличчя з метеликом смішних вусиків було стерте, розмазане, невиразне; молодик був сірий на колір: вбрання, сорочка, краватка, волосся зачесане на правий бік, вусики під носом, що виріс завбільшки в жолудь — увесь він був гейби притрушений попелом, і я, окинувши його поглядом, оцінив його вміння бути сірим, непомітним, розчиненим у масі: на таких в гурті переважно ніхто не звертає уваги, він нібито є і його нема.

Сірий молодик не вдався до гри в «цюці-бабці», а «просто з моста» сказав, що приїхав із районного кадебе з дорученням від керівництва, щоб зустрітися з вами, Василю Васильовичу, не в чотири ока, а в присутності радянської влади й громадськості Черчена, тому, як бачите, й сидить тут голова сільради, секретар парткому колгоспу, а також, так би мовити, для порядку, лейтенант Яцина.

Потреба цієї розмови, Василю Васильовичу, визріла виключно з громадської необхідності, а не від забаганки органів чи райкому партії, це прошу мати на увазі. Ми розуміємо вагу, значення мистецької пам'ятки, яку ви, так би мовити, відкриваєте для світу. Свідченням доброзичливого ставлення районного та й обласного керівництва до церкви Святого Духа є згода передати її під юрисдикцію обласного музею… та навіть призначення відомого вам Ключара, який у минулому допускався політичних помилок, на посаду хранителя Святого Духа, мають переконати вас, професоре, що, по-перше: ми цінуємо і шануємо історичний спадок свого народу, бо ж не є якимись безбатченками. Два: ми, навчені гірким досвідом, не маємо наміру конфліктувати з Черченем, з селом, де є передовий колгосп, де багато маяків праці, в якому переважна більшість жителів — люди чесні, працьовиті, одне слово — трударі… і от ці трударі, серед них є люди заслужені, як от, наприклад, Марія Рибка, доярки Гафія Тулумбас, Параска Семенів та інші, звернулися до нас, до органів, із попереджувальним, якби сказати, проханням: не дати повторитися тому, що п'ять років тому відбувалося навколо церкви Святого Духа.

Молодик у сірому костюмі говорив рівно, спокійно, немов читав передову статтю з районної газети, але чим довше, монотонніше він нанизував слова, тим виразніше, сильніше я відчував небезпеку, що липким павутинням обсотувала мене, лякала непередбаченим рішенням, яке міг прийняти цей нібито на поспіх, а напевно таки продумано скликаний трибунал; зрештою, небезпека снувалася не так довкола моєї особи, як навколо Святого Духа, навколо фрески, і я був готовий її обороняти… і був я водночас розчарований, морально подавлений тим, що в Черчені знайшлися люди, серед них Марія Рибка, історія життя якої мене потрясла, я раз по раз повертався думкою до трагедії цієї вродливої жінки, яка заради фальшивої слави, орденів, сидіння в президіях, премій, солодкого життя, пустилася берега… я, бувало, то винив її, то виправдовував «такими» порядками в суспільстві, або й звалював вину на її чоловіка, своєрідного сутинера, якому було вигідно і зручно мати жінку-передовичку, що приносило матеріальні вигоди; я не знаю, чому я так перейнявся долею Марії Рибки… може, тому, що вона розуміла свій гріх і своє падіння, одначе не збиралася нічого змінювати, було їй добре отак жити, і в цьому був увесь її трагізм; я збирався колись намалювати портрет цієї трагічної душі; сьогодні додався до її психологічного портрета іще один штрих.

Я думав, що Святий Дух потрібно обороняти не лише від районних єфрейторів, а й також від тутешніх «трударів», які своїм гострим суперрадянським нюхом нібито уловили загрозу, що віяла від Святого Духа. Ох, краяни ви мої, краяни… А втім, «тутешні» — це тільки ширма, за ширмою ось цей сірий молодик, приблуда Пиндилик, районні, обласні, московські єфрейтори.

Хотів би я тільки знати, краяни ви мої, в чому полягає загроза від Святого Духа, попереджувати яку ви поквапилися? Мене розбирала злість; мені надокучило відчувати себе в ролі підсудного й дивитися, слухати, як до Страдчої долини скрадливо підкочують клубища павутиння чи й колючого дроту, щоб обгородити його, обсотати зусібіч, щоб не було до нього доступу, щоб заіржавіла по ньому пам'ять. Не можу тільки собі пояснити (а може, пояснення давно живе в моїй душі?), чому власне Святий Дух ізнову привернув до себе увагу єфрейторів? Чи річ у фресці, над розчищенням якої я працюю, чи… Але ж іще ніхто точно не знає, що на тій стіні намальовано, іще попереду багато роботи.

Я так і спитав їх, кожного зокрема, по черзі; спершу спитав молодика з кадебе, потім міліціонера — вродливого парубійка з великими, як сливи, очима, а наостанку — Афанасія Пиндилика, який притулився на стільці збоку (гейби зачаївся у засідці) й смалив цигарку за цигаркою. Про Пиндилика, тобто про Афоню, як його називали по-вуличному, котилася слава як про чоловіка «нервного», але сьогодні він сидів сумирно. Голена «під Котовського» продовгувата голова, видовжене обличчя — огірок на довгій шиї. Був одягнутий у військову, чисто випрану гімнастьорку, на грудях висіла планка колодок орденів і медалей, що мали свідчити про його бойове воєнне минуле; окремо коло колодок Пиндилик пришпилив медаль «За відвагу»; очевидно, ця деталь мала говорити про риси його характеру.

Мої запитання стосувалися усіх і кожного зокрема, але відповів мені тільки молодик у сірому; дрібненьке, мале, як кулачок, його обличчя при цьому незадоволено морщилося, мовляв, нам зрозуміло, Василю Васильовичу, ваше прагнення відкрити, подарувати українській радянській культурі ще одну цікаву пам'ятку, якщо вам вірити, з XVII століття… нам потрібні такі відкриття, скарбниця стародавнього українського живопису не так уже й багата внаслідок воєн, лихоліття, національних утисків, часом невиважених дій уже в наш час… ми це визнаємо… ми, прецінь, теж кінчали університети й дещо розуміємо. Ми з вами, Василю Васильовичу, ми віримо, що… завтра-післязавтра, я маю на увазі близьке майбутнє, фреска у Святому Дусі буде на часі… явиться вона людям в усій красі. Але повторяю: завтра! (Молодик при цьому підняв палець). І прошу не дивуватися, що це станеться, кажучи образно, лише післязавтра. Ви, Василю Васильовичу, дивитеся на речі з точки зору художника, реставратора, мистецтвознавця, але не з точки зору політика, члена партії, який знає тутешні умови, настрої людей. Ваша фреска іще до кінця не відкрита, про неї тільки й чули, що на стіні намальоване страшне, повне крику око якогось мученика, а вже сьогодні фрескою зацікавилися… пішов поголос, ажіотаж. А що буде завтра? Завтра сюди посунуть орди не просто шанувальників стародавнього живопису… посунуть орди, якби то легше означити, національних романтиків, любителів патріархальщини, десидентів, усякої, вибачайте, наволочі. Вам напевно розповідали, що в довоєнні польські часи до Страдчої долини, до Святого Духа, до цвинтаря Січових стрільців і Козацької могили на Зелені свята й також у кожну річницю так званого Листопадового зриву 1918 року, коли постала ЗУНРа, прителеплювалися сюди не сотні, а цілі тисячі…; тут туманіли: молитви, співи, прапори, промови, просто розмови… націоналістичний чад. Тому нині мусимо визнати, що Страдча долина стала якби колискою бандерівщини… навколишні ліси кишіли бандерівськими бандами. Думаєте, випадково п'ять років тому спричинився скандал, коли спробували зняти з Святого Духа хрести? Збіглося несвідоме жіноцтво, так… але ми переконані, що за жінками стояли ті, які повернулися з Сибіру, з таборів… вони не перекувалися, вони — притаїлися.