Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗
Ключар тужно дивився на вулицю, про себе щось розмірковуючи: брови його біляві, кудлаті, як волоття, то супилися хмарно, то повзли вгору на чоло, а вуста кріпко тримали слова за зубами. Вулиця, що починалася з Ключаревих воріт, піщаною білою крайкою стелилася й бігла неквапом уздовж фарбованих на синьо парканів і воріт, на котрих несподівано для себе я зобачив де чоловіків, де — жіноцтво, а де й двоє — троє дітлахів, що осідлали ворота як коней; оця вулиця біла, оті діди на воротях, оте жіноцтво й дітлашня споглядали на нас із Ключарем і на молодичку з сільради допитливо, очікуючи; я зрозумів, що лютувалася змова між Ключарем і вулицею… змова, мабуть, як вогонь в осінніх сухих травах, нишком покотилася по інших вулицях, по цілому селу. Але не чути було скрипу, нагальної тривоги — ґазди вдавано байдуже покурювали цигарки, посхилявшись на ворота, жінки вишіптували вранішні молитви, а дітлахи і'хали на воротях у світи, які їм снилися. Дими над череп'яними, над шиферними й подекуди солом'яними дахами пнулися у високості голубими колонами — на тлі чистого неба поставав колонадний храм, у якому панувала тиша й гармонія.
Ключар посміхнувся.
— Це ти, Меланко, людей розтривожила й повикликала з хат до воріт? — спитав він молодичку з сільради, підморгнувши ій по-змовницькому. Вона звела плечима. Боса, в старій камізельці, що колись була чорною та вишиваною, у білій домотканій сорочці, що виглядала з-під рясної чорної спідниці, молодиця була схожа на ластівку.
— Боже борони, — перехрестилася, немовби мух відганяла від обличчя. — Нікого я не страшила. Шо я дурна? При уряді нині прецінь. — В очах стрибали бісики. — Ну, по дорозі, хто був цікавий, розповіла-м, що нині мені снилося вороння понад Святим Духом… сон, мабуть, сповняється, бо ось кличуть до канцелярії того професора зі Львова, котрий шукає в стінах Святого Духа замурованих скарбів. — І молодичка оглянувшись, засміялася з своєї маленької хитрості.
— Ну й добре, — похвалив її Ключар. — Ше по дорозі забіжи до Вербена, розкажи старому що й до чого. А в уряді сільському замельдуй, що львівський професор зараз буде. Біжи, Меланко, — і він злегка підштовхнув молодицю за лікоть. — Цілий трибунал зібрали в сільраді, — сказав, — але й нас немало, правда, Меланко?
Вона нічого не відповіла; ніяких роз'яснень не дав мені також Ключар, я сам чейже не віднині знаю, що в Черчені існує мовчазна, ніким не організована, стихійна змова супроти тутешньої влади в обороні Святого Духа; я не один раз спостерігав, удаючи, що це мене не обходить, як кожного ранку, коли погода, як золото, і коли дощ, поблизу Святого Духа кружляв хтось із сільських людей — добровільних вартових, котрі пильнували тієї хвилини, коли ми з Ключарем відчиняли церковні двері… пильнували, щоб ворожа сила не спробувала заволодіти ключем; очевидно, протистояння з владою не було безпечним, це люди в Черчені знали з власного досвіду, а все ж Святого Духа вони не відцуралися. Сидячи або ж колінкуючи перед стіною й визволяючи з-під тиньку по сантиметру творіння стародавнього майстра, я думкою блукав навколо церкви поміж хрестами або ж занурювався в гущаки кукурудзи, тиченої квасолі й у праліси соняшників на довколишніх городах і пробував розмовляти з вартовими, цікавився, чому вони дорожать своїм Святим Духом, і чи їм не страшно, що котрогось судного дня ворожа сила з Рогача або й з самих обласних Бистричан обступлять Святий Дух танками, обсотають його линвами й розтрощать церковцю на чотири сторони світу… розтрощать, рознесуть, потоптом пройдуть, а ви й не встигнете церковцю оборонити, це станеться вночі або ж коли запіють кури й сни запанують глибокі; вони із силою руїнною набули практики, досвіду, таким же способом, чув я, розвалили церкви у Бойківських горах, у Яворі, у місті Долині, і ще десь… і ще… і ще… А там церкву підпалили… і там… і там.
Горять свічі аж попід небеса…
Мої уявні вартові лише зітхали, їх не обходило, що в інших околицях сатанинська сила взяла верх, у Черчені, будьте певні, професоре, цього не станеться, ми не допустимо, ми вже один раз перемогли владу, отого Афоню Пиндилика з медальками на гімнастьорці, тепер теж не дамося. І я повертався з уявної мандрівки на своє риштування в церкві духовно наснаженим; я почувався злютованим з невидимими вартовими Святого Духа, вони, дарма, що були поміж ними кволі старці або й підлітки, додавали мені сили й відваги: за нами муром стояло село.
Проте, відвага таки конче була потрібна: я здавав собі справу, з яким монстром затіяв небезпечну гру; покищо ворог зачаївся чи вражений моєю хоробрістю, чи розгублений сільською згуртованістю, чи навчений попереднім досвідом, що черченців солими руками не візьмеш, але треба було сподіватися: рано чи пізно, а він покаже свої зуби; я думав про його зуби, про кігті, про копита, про його жорна, на яких він зжорновував людські долі, мистецькі таланти перемелював у лантухи розжованого дешевого плазування, і думки ці остерігаючі чомусь закрадалися в мої сни… і сни розліталися навсібіч, залишаючи мене самого на постелі, охопленого й окропленого тривогою; удень, щоправда, тривога під сонцем присихала, залишаючи в душі жовтий сморід, зате вночі підповзала до мене на череві, немов знесилений голодний вовк; вовк клацав зубами.
— До чогось хочуть причепитися… знайшли якусь причину, — промовив в унісон моїм думкам Павло Ключар. — Щось їм стрілило до голови. Видно, ваша робота у Святому Дусі не припала до вподоби. Ви ж самі кажете. Майстре: Єфрейтори не сплять
Щоб єфрейторам не «стріляло до голови», ще до того, поки почати дослідження стіни в Святому Дусі, ми з Ключарем, якого люди в Черчені назвали поміж собою Хранителем Святого Духа (офіційно він числився в обласному краєзнавчому музеї молодшиим науковим працівником), побували в сільраді, де я відрекомендувався, що я, такий-то й такий, маю право досліджувати, вивчати, реставрувати пам'ятки історії та культури, й власне прибув у Черчен до Святого Духа на прохання обласного музею… ось офіційний лист із підписом директора музею товаришки Журавель… до речі, вона три дні тому побувала з компетентною комісією у Святому Дусі: мистецтвознавці очікують, що Святий Дух здивує світ.
Дмитро Цимусь, сільрадівський голова, високий і, хоч іще молодий роками, зовсім сивий, уважно вивчав мої папери… так уважно, що аж ворушив губами, немовби вивчав написане в паперах напам'ять; але це, як мені здалося, робилось для «людського ока», назагал Цимусь був чоловіком добродушним, усміхненим, але мусив удавати з себе запопадливого урядника, тим більше, що справа стосувалася Святого Духа, хоч «уряду над церквою», як він казав, сільрада не мала. Після відомих подій, коли районні керівники від культури, агітації та пропаганди вирішили збити з церкви хрест та обладнати в ній примітивний, зрозуміла річ, атеїстичний музей, (встигли уже поруйнувати бічні вівтарі), Черчен — тихе, покірливе начебто село не то що проігнорувало районне рішення, а й таки відкрито збунтувалося, не порахувалось навіть з міліцією, що примчалася «на алярм» із Рогача; вчинилася сутичка, були крики, полетіло каміння, стався скандал на цілу область, бо ж вибухнув стихійний колгоспний страйк. Після цього ключ від церкви Святого Духа не зберігається в сейфі сільскої канцелярії, він узагалі пропав, щез, загубився, упав у криницю…
Шукай вітра в полі…
Цимусеві самому вистачило глузду й стримував інших запопадливих «борців із релігією», а найперше колгоспного парторга Афоню, тобто Афанасія Пиндилика, того ключа не шукати, не ятрити зарубцьовані рани, до того ж Святий Дух передали у відання Бистричанського музею. Про порядність Дмитра Цимуся свідчило й те, що якраз він рекомендував хранителем Святого Духа Павла Ключара. Котрогось дня, коли я уже працював над розчищенням фрески, Цимусь «службове», як він висловився, навідавсь до Святого Духа; деякий час тупцював коло стіни, тулив до неї долоні, немов би долонями хотів просвітити й наперед дізнатися, що власне під нашаруванням фарби й вапна приховано; потім обома долонями торкнувся моїх плечей, і я подумав, що цей усміхнений потайний чоловік теж напевне числиться серед тих, кому дорогий Святий Дух.
