Шлях Абая - Ауэзов Мухтар (читаем книги txt) 📗

По обіді приїхав Дармен. Оспан зрадів йому, посадив поряд себе, почастував густим зимовим кумисом, а потім подав домбру.

— От добре, що ти приїхав! Мене тут зовсім замучили. Твердять: «Витрати, збір!» А самі дбають тільки про свої ненажерливі пельки. Геть-чисто мій аул об’їли! Благаю, пригадай, чи нема в Абая або в тебе таких пісень, які б з них живцем здерли шкуру? Заспівай хоч однієї, помстись цим шакалам за мої обіди і чай! — сказав він, розсмішивши таким проханням своїх гостей.

Дармен одразу почав довгу пісню, не знайому слухачам. Це була нова пісня Абая. Сповнена гніву і ущипливої насмішки, вона таврувала степових верховодів, хитромудрих управителів, хабарників-біїв, невгамовних сутяг.

Дармен співав дедалі голосніше і сміливіше, дедалі більш визивно. Шумні веселощі привернули увагу степових аткамінерів, які сиділи в суміжній кімнаті. Двоє з них підійшли до дверей і, прислухавшись до слів пісні, покликали інших. Дармен далеко не дійшов ще до кінця, коли з’явилися Уразбай, Жиренше, Бейсембі й Абрали — старійшини родів, відомі на всю волость сутяги й хижаки.

Нещадні вірші Абая вразили їх. Пісня, висміюючи здирщиків, хитрунів, клятвопорушників, викриваючи їх потаємні змови і темні справи, наче називала поіменно і їх самих, і тих, хто був з ними. Вони слухали Дармена похмуро, ні разу не посміхнувшись.

Дармен закінчив пісню, сповнену гніву і гіркоти. Купка аткамінерів сиділа нерухомо, в холодній мовчанці. Оспан, посміхаючись, повернувся до Уразбая:

— Ну, бай, що ти морщишся? Не подобається, що Абай нападає на тебе? А й справді — просто по тім’ю б’є!

Уразбай заговорив, стримуючи лють, що кипіла в ньому.

— Видно, нічого доброго вже не чекати нам від нашого часу. Скоро зовсім загниє. А зіпсуєте його ви, сини хаджі,— сказав він суворо, дивлячись не на Оспана, а поверх його голови, неначе бачачи за ним ще когось.

Аткамінери, що звикли добре розуміти всякий натяк, схвально кивнули. Уразбай продовжував з наростаючою злобою:

— Чого вчать? Збери до свого аулу людей, шанований народом, і лупцюй їх отак по тім’ю! Сором, плямуй усіх, зривай одяг! Подавай приклад молоді і всякому злидарському наброду! — Він роздратовано махнув рукою.

— Е, Уразбай, а чого тобі ображатися? — відповів Ос-пан, хитро поглядаючи на нього.— Якщо ти й справді поважна й хороша людина, пісня ця не про тебе! А якщо ти пізнав у ній самого себе, то злися не на пісню, а на бога, що він тебе таким зробив…

Дармен посміхнувся, оцінивши хльостку відповідь. Аткамінери, не удостоївши Оспана жодним словом, тільки зневажливо глянули на нього, як на юродивого, і повернулися до своєї кімнати.

Вже вечоріло. Вийшовши з дому подихати свіжим повітрям, Оспан раптом помітив, що біля зимовища, на тому пасовиську, яке він беріг для худоби, що годувалася ще торішнім сіном, пасеться близько сопші осідланих коней. Цього Оспан не стерпів.

Він гнівно обернувся і, побачивши одного з своїх жигітів, високого на ріст Сейткана, наказав:

— Бери курук і мерщій до тих коней! Жени всіх у загони! Мало ненажерам того, що на скатерках, ще й коням їхнім, віддати луку на спаш? Заганяй мерщій, бий куруком, який заноровиться.

Сейткан схопив курук — довгу березову палицю з зашморгом на кінці, щоб ловити коней,— скочив на коня, що стояв біля дому, і помчав щодуху. Забіяка від природи, Сейткан до того ж відзначався сміливістю і зухвальством слуги сильного, знатного господаря.

З гиканням підскочивши до коней, що паслися на луці, він почав їх бити куруком, викрикуючи на всю горлянку імена тих родів, чиє тавро було випалено на крупах:

— Сактогалак! Жигитек! Котибак! Тоцай! Карабатир! Торгай!..

Злякані вигуками і ударами, коні шарахалися то в один, то в другий бік, стукаючись сідлами, наскакуючи один на одного, і нарешті кинулись до зимовища, ніби їх гнала степова пожежа, незграбно підскакуючи на спутаних передніх ногах. Біля воріт загону вони збиралися в купу, тиснучись, ставали дибки і опускали копита на спини передніх. І тут сталося те, чого ні Оспан, ні Сейткан не передбачили: бантина воріт була дуже низька і спутані коні, проскакуючи в загін вистрибом, з силою бились об неї сідлами, з тріском розколюючи і навіть розбиваючи на дрізки передні луки…

Тим часом розподіл «чорного збору» нарешті завершився. Спільна згода, з якою аткамінери обговорювали, скільки тепер можна взяти у народу, одразу ж зникла, коли зайшла мова про частку кожного з них у майбутній здобичі. Шубар, як волосний, і підтримувані ним інші кунанбаївці виявили таку зажерливість, що решта виходили ображеними, затаївши злобу. Більше за всіх образились Уразбай, Жиренше і Бейсембі.

Коли, завершивши справи, аткамінери юрмою посунули з дому Оспана, щоб сідати на коней, вони побачили наслідки бешкетництва Сейткана. Майже всі сідла були поламані, неначе хтось навмисне розбивав їх, вирішивши познущатися з гостей. Були понівечені сідла й тих, хто вважав себе цвітом племені Тобикти: Жиренше, Уразбая, Кунту, Бейсембі, Абрали, Байгулака, Байдільди. Гонористі, самолюбиві, зарозумілі, вони були вкрай ображені тим, що на очах в аткамінерів всієї волості опинилися в такому кумедному й ганебному стані. Не вимагаючи пояснень у господаря аулу, Оспана, не вшанувавши поглядом навіть Шубара, який проводив гостей, вони мовчки виїхали, не попрощавшись.

І тільки коли зиковище Осіїана сховалося з очей, Жиренше, Кунту, Уразбай і Бейсембі, які їхали поряд, заговорили про це.

— Що ми їм зробили, крім добра? — похмуро почав Жиренше.— На перший поклик Шубара примчали, щоб допомогти йому добитись нечуваного «чорного збору»… Озолотили і його самого, і всю його рідню, і того ж Оспана. А чим вони нам віддячили? Оцим, чи що? — І він ударив держаком канчука по розбитому сідлу Кунту.

— Ми самі розпустили кунанбаївських щенят! — злобно відповів Уразбай.— Зовсім знахабніли, бога забули… Навіть сам Кунанбай так не знущався з нас! Та нехай покарають нас предки, якщо ми стерпимо й на цей раз! Собаками ми будемо, якщо й тепер проковтнемо їхнє бешкетництво. Треба діяти!

Бейсембі, обачний, спокійний і владний глава роду Жигитек, завжди говорив повільно, зважуючи кожне слово. Добре зрозумівши настрій обох і прочитавши на похмурому обличчі Кунту цілковите співчуття їм, він сказав, дивлячись у вічі то Жиренше, то Уразбаю:

— Не галасуй так. Навіщо це слухати іншим? І зайвого не балакай. Якщо ти справді обурений, кажи про діло. І кажи відверто, голубе мій…

В його зовнішньому спокої обидва старійшини відчули лють, що от-от мала прорватися.

— Клянусь всевишнім, буду мститися! — відповів Уразбай.

— Клянусь кораном і духами предків, помру, але буду з тобою, скажи тільки, що робити! — поклявся і Жиренше.

Бейсембі, неначе переконавшись в їх рішучості, заговорив швидше, ніж звичайно, навіть схвильовано:

— Якщо ви обидва кажете, що думаєте, нехай гнів ваш не тоне в словах. Говорити багато нічого, це й так ясно. Нема у нас більших ворогів, ніж ті, хто сьогодні кричить голосніше за всіх, проклинаючи синків хаджі, а завтра сам біжить до них розповідати, хто що говорив. Не час правити теревені. Ось нас четверо. Візьмемо ще трьох — більше нам і не потрібно. Поїдемо до могили Кенгірбая, дамо урочисту клятву і візьмемось за діло.

— Нехай буде так. Їдьмо! — відгукнулись Кунту й Уразбай.

Жиренше додав:

— О боже, пошли нам успіх! Я першим поклянусь у помсті, піднявши над головою камінь з могили Кенгірбая… Називайте імена!

Вони притримали коней, щоб домовитися, кого ще взяти з собою. Жиренше покликав Байгулака, Абрали, Байдільду, і всі семеро непомітно відділилися від юрми і повернули до могили Кенгірбая, що була на відстані бігу стригунця.

Зимовий присмерк повільно лягав на степ. Вкритий снігом, він не темнішав, а поступово синів, дедалі густіше й густіше. Моторошним холодом віяло від нього. В каламутно-блакитному просторі незабаром стало видно висо-кий похмурий мазар [9]. Сто років уже височить над усією округою його могутній загострений конус, нема в ньому тріщин, жоден камінь не випав. І так само, як владарює над темними нащадками Кенгірбая його похмурий дух, так і могила його панує над степом, застигши у віковій непорушності, глуха до всього світу. У вузьких дверях стоїть густий могильний морок, сповнюючи мазар. Там німа тиша вічної ночі, стійка темрява, відгороджена товстими стінами від сонячного світла, від живих голосів життя. Здається, й сам час застиг, і закони степу — суворі, косні, жорстокі,— так само вічні й незмінні, як непорушний морок могили.