Флешка-2GB - Іздрик Юрій Романович (читать книги онлайн бесплатно регистрация .TXT) 📗
Скидається на те, що за якихось сто років зовнішньому спостерігачеві людська цивілізація взагалі може здатися майже нетехнологічною: всі свої потреби ми задовольнятимемо, черпаючи найнеобхідніше з довколишнього світу, практично не використовуючи технічних, у звичному розумінні, засобів. Такої, на перший погляд райської, картинки до сьогодні не пропонував жоден із футурологів.
Ознаки четверта і наступні
Всі згадані тут речі, попри позірну неподібність, мають одну спільну рису: вони свідчать про наближення людини до табуйованих сфер пізнання. Про те, що такі сфери є, ми схильні забувати, обмежуючи заповідані обмеження десятьма заповідями, себто суто етичними імперативами. При цьому ми не беремо до уваги, що моральний закон, власне, і виник як реакція на зірваний і надкушений едемський плід — яблуко пізнання. Саме реакція, а не кара Божа. Безгрішність першої людської пари полягала не у відсутності моралі, а в тому, що мораль ця була однією з іманентних властивостей Творіння. Яблуко ж пізнання виявилося овочем моралі суспільної — святенництва, фальшивої цноти і комплексів провини. Однак це був вільний вибір Адама з Євою, та й не в цьому суть. Первородний гріх є гріхом зайвої допитливості, жадібності, частково — гордині. Але також гріхом дитячої цікавості. «Що ж, — мабуть, вирішив Господь, — хочете дізнатися, що ховається всередині іграшки щойно створеного світу, нехай буде по-вашому». Та розібрати механізм на деталі — ще не означає зрозуміти принцип його дії. А принцип, як і Задум, незбагненні. Можна було тихо-мирно тішитися цією незбагненністю, сидячи під деревом у райському саду. Наші предки вирішили по-іншому. Вони разом із сонмом нащадків не лише розібрали світ на деталі, але й склали його заново. Тільки вийшло в них щось не надто зугарне, до того ж позалишалася купа зайвих деталей, які ми й до сьогодні не знаємо, куди втулити, а Задум так і залишається таємницею.
Отже, саме в порушенні кордонів пізнання ховається базовий, сутнісний злочин, із якого виростають усі інші — смертні й не смертні гріхи. Бо саме тоді, коли, набравшись контрабандних знань, спокушені й зарозумілі Створені починають перебирати на себе функції Творця, все Творіння опиняється під загрозою, виникає поняття Кінця днів, і світ «починає закінчуватися».
Закінчення без кінця
Можна безконечно нагромаджувати приклади людських практик, що вкладаються в отаку схему. Однак сенсу в цьому небагато. Звісно, клонувати живі створіння — аморально. Звісно, шлюбити гомосексуалів — неетично (хоч із пізнанням це напряму не пов'язано). Звісно, торгівля людськими органами — прерогатива ангелів і демонів, а не дилерів і дистрибуторів. Але справа не в тому. Секуляризація, як і булгаковська «розруха», починається в головах. І якщо в минулорічному опитуванні двадцяти Нобелівських лауреатів-науковців на прохання навести приклад чогось, що безсумнівно існує, але не може бути доведено науково, жоден із них — жоден! — не згадав про існування Бога, то що можна закинути посполитому загалу… Нічого. Власне кажучи, це й не входило в мої плани. Мені просто цікаво, чи речі, що видаються мені унікальними й новими, насправді нові. Чи я помиляюся, як помилялися до мене безліч інших дилетантів?
Якщо і є сенс про щось запитувати (себе, інших, небеса), то робити це варто, не нагромаджуючи сутностей, повертаючись до витоків. Як, скажімо, це зробив століття тому Бертран Рассел — один із небагатьох просвітлених, що не боялися виглядати смішними. Я боюся. Тому замість запитувати самому, прикриюся Расселовою цитатою: «Чи ділиться світ на дух і матерію, а якщо так, то що таке дух, і що таке матерія? […] Чи має всесвіт якусь ціль або цілісність? Чи еволюціонує він, наближаючись до якоїсь мети? Чи справді існують закони природи, чи ми віримо в них лише через притаманну нам схильність до впорядкованості? […] Чи існують одухотворений і ниций способи життя, чи всі життєві форми рівноцінні і суть — марнота? Чи потрібно добру бути вічним, аби заслуговувати високої оцінки, чи добра слід прагнути, навіть якщо світ невідворотно рухається до загибелі?»
І — додам від себе — чи варто вишуковувати есхатологічні ознаки в житті людства, якщо твоє особисте життя однозначно закінчиться, а час твоєї смерті уже більш-менш відомий (можлива похибка — плюс-мінус десять років)? Мабуть, таки не варто. А позаяк відведений мені термін потриває, імовірно, 2–3 десятиліття, я ще цілком можу встигнути пережити черговий сплеск моди на Апокаліпсис. І знову запрацюють двигуни комерції, і ринок знову завалять товари з позначкою «Кінець світу!» «Тепер — у новій, революційній упаковці!» «Від сьогодні — неперевершений фіксатор у подарунок!» «Кожному сто вісімнадцятому покупцеві — приз!» «Замовляйте по телефону!» А якщо ви задзвоните просто зараз…
Свобода дада
Кієву, матері городов руських, посвящаєм
Свобода, да, да, шото я таке, рибочка, вже чюв і всьо на етом подлом язикє, іше там були какіє-то равен(ство) і брат(ство), но об цьому лучче не вспомінать.
А так вопше-то, мені про свободу навіть встидно балакать.
її ж бо в мене — скіки хо'ш.
Ото лиш', рибочка, ніяк не освобожусь от нєобходімості писать. І просять, і просять, напиши їм, і напиши, бо вони считають, шо я писатєль, а мені їх жалко розубєждать, і отсюда моя необходімость.
І наче й необходімость тая обсознана, а Ільїч казав, шо така необходімость, она оп'ять таки свобода і єсть{1}, а всьо равно якось воно не по собі.
А кроме того, свобода і необходімость, вони вродє как одна маєта.
От я, рибочка, читав одну умну кнігу, і там дядько такий, хвілософ по-ненашинському, сидів ото на березі річки, і так йому, видать, бридко було на душі, так мулко, шо він на тую річку глядів-глядів, а потім возьми, та й ляпни: «Матінко, — каже, — моя, диви, оно вода собі тече, не іначе, як желає, кудою схоче, тудою й потече, а так діствітєльно, куда ж вона, бідака, потече інак, як не по руслу, хотя вона теє русло сама й проложила»{2}. Сказав оце й заплакав, сіромаха. Бо то він так про свободу свою тяжко задумався, жонку свою, ма'ть згадав, яку він сам і вибирав, та вона його потому под каблук і узяла.
Тіко я так скажу, шо коли ти вже хвілософом назвався, то жонку свою неча й поминать, а прийди та глянь весною, як ріка береги розруша' і свободу свою доказує. Ілі греблю построй, шоби Дніпро зробить, і побачиш, шо тоди буде.
А другий мудрагель, так той вопше животних наблюдав, і такі вони йому совєршенні показалися, шо він рішив, шо не можуть животні бути свободні, коли вони такі совершенні, не іначє, як волю чиюсь ісполняють, а своєй волі у них катма{3}. А я так думаю, шо цей дядька просто сильно вєрующий був і всьо восхіщався совершенством світу, но нічо' дальше мухи не бачив, а якби він хотя би кози пас, то пойняв би, шо даже коза свою волю ма' і то ше й яку, такій свободі можна тіко позавидовать, а совершенства у кози нема, єсть тіко норов уредний, ше хуже, чєм у жони.
Ну, і ти понімаєш, рибочка, шо колі вначалі один на ріку глядів, а потом другий животними заінтересовався, то довжен був і третій буть, которий сам себе би начав ізнутрі ізучать. І появився такий, тіко він уже совсєм припадошний був і всьо тіко бігав із топором і питався: «Тварь лі я дрожащая, — питався, — ілі право імєю?»{4}. Забув, лишега, шо всьо позволено, но не всьо полєзно{5}. Ну, і добігався, понятно, до того, шо всяких прав його лишили і в дурку упекли, тіко історія болєзні його щас на кажном углу продаєцця і в інстітутах ізучаєцця.
І з того ізученія велика смута по всьому світу пішла, і начали хвілософи один поперед одного вискакувать і свою точку зренія на свободу висказувать. І всякі вони учьоні слова употрібляли і разні способи приміняли, тіко балакали об одном і том же, шо з одной сторони вони вроді би свободні, а з другої, шо несвободні, і шо з якої сторони не глядіть, всьо равно життя у них тяжоле, потому шо, поки жонка їм гайки не прикрутить, то вони роблять, шо хотять, а як тіко прикрутить, то вони про смисл жизні задумуюцця і грустять із большого ума.
