Флешка-2GB - Іздрик Юрій Романович (читать книги онлайн бесплатно регистрация .TXT) 📗
Але є й уцілілі слова, що складаються з цілісних, неушкоджених сенсів — саме цими і лише цими словами доведеться користуватися тобі, доки ще живеться. Ними вітатимеш кожен доторк німого світу — хай навіть на голову крапне ворона, чи сліпота завадить говорити, а чи чужа смерть всотається в твою кров.
Цими словами оминеш кожну річ і промовчиш кожну любов.
Цими словами проклинатимеш і благословлятимеш, адже прокляття і благословення — суть перелік.
Цими словами відмовишся від останнього слова на останньому суді.
Ними взагалі просто відмовлятися, адже вони, як і ми — від мови: «Господи, змилуйся наді мною».
Гра з сірниками
Дні проминають за днями, і нічого не діється, нічого не відбувається. За вікном із подиву гідною методичністю проїжджають раз по раз жовті автобуси. Підозрюю — один і той самий імітує масовість. Дні спливають без номерів, означень, дат. Про дати дізнаюся з програми телепередач. Із самих телепередач нічого дізнатися неможливо. Нещодавно запитав приятельку:
— Який сьогодні березень?
— Місяць, — відповіла вона, знаючи, що слова можуть бути взаємозамінними.
Вчора цей ото березень був уповні, сьогодні його не видно. Закрили хмари. Та на моє безсоння це не впливає. Точніше так: моєму безсонню це не перешкоджає.
Звичайно, якісь дрібні метаморфози стаються. Мій банкомат, для прикладу, звертається до мене щоразу ввічливіше. Але грошей не видає. Певно розуміє, що, за найвищим рахунком, вони мені не потрібні. Все справді потрібне завжди безкоштовне.
Сьогодні бачив жінку, що йшла дуже швидко. Вона курила і на ходу втирала сльози. Вітер? Сонце? Пейзаж? Робила це вправно й майже непомітно, мабуть, не хотіла вразити зустрічних.
— Ти помітив, як багато людей на вулиці розмовляють самі з собою? — запитала мене мама.
— Це мобільні телефони, мамо.
— ?
— Вони говорять у мобільні телефони.
— Не плети дурниць. Ніхто при здоровому глузді не розмовлятиме з телефоном. І, крім того, ти ж бачиш — там немає ніяких дротів.
«Справді, — подумалося, — якби за кожним тяглися дроти, в цьому світі так усе переплуталося би…»
Вчора довго роздивлявся архівне фото вибуху атомної бомби. Ми навіть бомби не можемо сконструювати, не запозичивши в природи форми. Хоча цей рукотворний гриб справді прегарний. Шкода, що він вийшов із моди. Перед ним так щиро схилялися дерева і злітали з поверхні будинки (немов свічки, задмухані п'ятирічною дитиною у свій перший ювілей). Під моїм балконом є ще один рукотворний гриб. Залізний. Він, мабуть, мій ровесник, але зберігся значно гірше за мене: похилився, зіржавів, утратив вторинні статеві ознаки. Втім, я ж ніколи так не опікувався людьми, як він. Пам'ятаю його ще струнким, свіжопомальованим. Дітлахами ми часто вилізали нагору, на грибовий капелюх, адже тільки так можна було побачити всю його красу — жовті цятки на червоному тлі. Гриб — праобраз дому, парасольки і карти зоряного неба. Тепер, щоби побачити зірки, доводиться дивитися вгору: на капелюсі залізного гриба лише іржа — індустріальний еквівалент плісняви.
Сьогодні вперше за довгий час взяв до рук книжку. Першу-ліпшу, що трапилася на полиці. За правилами нового слововжитку вона мала би називатися «Дванадцять березнів». Зграбні імпресіоністичні ілюстрації і під кожною підпис — фраза з основного тексту. Я вже давно помітив: якщо хочеш запам'ятати якийсь образ, потрібно придумати підпис. Це як титри в кіно. Тільки навпаки: слова не пояснюють зображення, а викликають його. Недавній мій сон був такою мірою переускладнений графічно, що довелося вигадати цілу промову:
«Буває, що й сухий асфальт скидається на зоряне небо. Подібна подібність — випадковість, не більше: „палені“ двійники без документів, без ліцензій так просто приходять у світ і живуть десь у латинських кварталах, по чайна-таунах, гуртожитках, природничих музеях… чай на столі, стилет на стіні, відео у вікнах навпроти, все — пластилін у руках… немовлята безмовні, неконтрактні, неконтактні, безумовні, безумні, немов білизна на вітрі, немов ляда в пивницю… нема ладу ані в паперах, ані в новинах. Ані сентаво в кишені, ані жетона Анні передзвонити — лише квиток на вчорашній кіносеанс. От і любиш усі дороги без винятку. От і втискаєшся в кожне шосе, як у жінку, аби ті, хто проїжджає по тобі, не відчули жодного дискомфорту. Найважливіше — надійні ресори… а хто «не в'їхав» — не моя провина».
Довгі титри — найненадійніші. Що ховалося за цими словами? Не згадаю. Може, саме ці дванадцять березнів? Серед них одинадцять братів і одна сестра, не позбавлена шкідливих звичок. Любить курити на ходу. Скільки не переконували її, що це шкідливо — не слухає. Ходить і курить. Швидко ходить і швидко курить. І плаче, бо дим залітає в очі. «Сестро-березню, довго так витримаєш?» — питаються хором усі одинадцять братів. Їм добре. В них у всіх психотерапевтична освіта і повна відсутність шкідливих звичок. І вони завжди готові обговорити будь-яку проблему. «Хочеш про це поговорити?» — питаються й мене при оказії. Я не відповідаю. Мама ще в дитинстві заборонила мені розмовляти з незнайомцями. Тому я спілкуюся лише з телефоном. Він справжній друг. Він вміє слухати. І вміє мовчати. Що, зрештою, одне й те ж. А ще він пам'ятає всі номери і дати, всі дні народження, усі важливі справи. Але ніколи про них не нагадує. Може, з делікатності, може, тому, що я вже давно не купував йому батарейок. Він ніколи не ображається, просто замикається в собі, та й по всьому. Це мені зрозуміло. Іноді я й сам потребую самотності. Тоді згадую титри до забутих снів. Або зачиняюся на кухні й палю один за одним сірники — ще одна шкідлива звичка.
Дивно, на позір вони всі, як один — такі однакові, такі подібні, а згорає кожен по-своєму… В цьому є щось дуже людське, правда ж?
А гулі…
Вона з'являється щоранку. Дуже педантично, завжди о тій самій порі. Поводиться чемно і стримано, цілком логічно вважаючи, що вже самої її появи, навіть мовчазної, достатньо, аби я зрозумів, про що йдеться. А йдеться завжди про одне і те ж: я повинен нагодувати її. Готувати їй сніданки взагалі-то не мій обов'язок. Ні особисто їй, ані кому іншому я не давав жодних обіцянок. Але вже якось так повелося, не пам'ятаю, відколи, здається, з позаминулого літа.
Врешті-решт, це зовсім не обтяжливо для мене. За час нашого знайомства це вже навіть перетворилося на частину моїх ранкових ритуалів — як холодний душ, кава з молоком, сигарети. Тепер ще й сніданок для неї. Для невротика ритуали — справа не лише звична, але й помічна. Особливо ранкові, коли розум відмовляється вірити, що знову повернулася так звана реальність, коли психіка бойкотує будь-які спроби налаштуватися на активне, креативне — яке там іще? — суспільне буття, коли пам'ять вкотре намагається виінсталюватися з групової історії в якусь приватну соліпсичну директорію.
Механістичність ритуальної поведінки немов продовжує інтимність нічного усамітнення, створює ілюзію продовження сну. Тобто — створює ілюзію ілюзорності. Пом'якшує повернення в шенгенську зону дня.
Тож готувати сніданок іще й для неї — справа достатньо комфортна. Тим більше, що вона не вимагає різноманітності, просячи щоразу одне й те ж: кукурудзяні пластівці з родзинками. Я мав би бути вдячний за мінімалістичну скромність її бажань, однак певні естетичні нюанси рецептури таки дратують мене. Я майже впевнений, що снідати пластівцями вона почала, надивившись американських серіалів. У кожному разі, ще донедавна ніхто зі співвітчизниць навіть гадки не мав, що цей прародич попкорну може складати повноцінний сніданок. Утім, варто віддати їй належне: пластівці вона їсть сухими, не заливаючи їх ні молоком, ні соком, ні йогуртом. Із погляду здорового харчування, навряд чи це добре, але така поведінка свідчить усе ж про власне вольове рішення, про індивідуальний вибір, зрештою — про індивідуальність як таку. А кожну індивідуальність я навчений шанувати. Звичайно, з американського кіна вона набралася ще й інших дурнуватих звичок. Наприклад, аби показати, як уважно ставиться до моїх слів, вона схиляє голову набік і скеровує погляд просто в очі співбесідникові — достоту так само демонструвала зацікавленість леді-термінатор з однойменного фільму. Однак і це не надто мене дратує: бо що здатне ефективніше за цитати з голлівудських блокбастерів повертати нас до реальності? Тож я трактую таку її поведінку як грамотний і ненав'язливий психотерапевтичний хід.
