Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин (электронная книга txt) 📗
Допити пиво, розрахуватися і вийти в темну листопадову зливу, простувати до підземки, простоволосому, за хвилину мокрому до останнього рубця на останній сорочці, пильно дивитися вперед, туди, де існує інший, справжніший світ, спуститися сходами вниз і їхати, як завше, «на чорно», відчуваючи, як стається те, що мусило статися, «у підземному світлі, в скляному тремтінні», проїхати всі можливі потрібні, з їхньої точки зору, зупинки і пересадки, заблукати, задрімати на Остбангоф, але «раптом вилущить з мармуру око сова, закричить», — і ти здригнешся, ніби від електричного струму, підхопишся, знову сядеш до першого-ліпшого вагона, мокрий, голодний і холодний, всюди чужинець, вічний заброда, старий пілігрим, якому чомусь подумалося, що саме тут-і-тепер, саме цієї ночі відбудеться раптове прирощення іншого буття, іншої дійсності, іншої реальності, ще там чогось іншого-іншої-інших, але відбудеться, станеться, збудеться, добудується вічно недобудована хата, заповниться добрими, привітними, безпечними речами, які старітимуть разом з нами, і вже не буде мороку, а буде світло і спокій, багато, повно, ціла Армія Світла і спокою; стрепенеться сирена, підвішена високо в клітці на щоглі корабля дурнів, «і поляже юрба, мов трава, і в тунелі хитнуться розкошлані тіні», — ти повільно піднімешся на поверхню, туди, де стоятиме глупа ніч, роздивишся, куди тебе занесло і посміхнешся сам до себе, і мовчки покиваєш головою — Нордфрідгоф, Північний цвинтар; злива ущухне, присядеш навпочіпки перед цвинтарною брамою, жалобний запах листопадової землі, яка віддала все, що мала, окрім своїх мерців, запах пропалого листя, безсмертного тліну — «з надр побите череп'я, немов мурашва на осоння, сповзеться о тій же хвилині», і я пригадаю, Джиме, один серпневий вечір двадцятилітньої давності, мерехтливі голоси цвіркунів, пахощі матіол, високу зорю над колодязем; череп'я днів і ночей, густо потовчене власними ногами, витворить несподівану цілісність долі, неперервність долі, попри всі мої — і не тільки мої — недолугі розумування над дискретністю часу, неможливістю існування цілісної особистості, тонке павутиння рефлексій про множинність «я» і множинність душ у душі, подібні дурощі, — все це щезне як полуда з очей, як мана, так, як щезають чорнота і бруд перед потужними, радісними бризками свяченої води, — «сплеск води — й ворухнеться в оживленій глині глека постать шовкова», підведу очі до неба, багато, багато яскравих осінніх зірок стоятиме там, наді мною, над цвинтарем, над Мюнхеном, Європою, Землею, так, багато живих зірок, так, багато риторики, багато слів — не менше, ніж зірок, слів так само живих — але про що? про що? і тоді я збагну, чим є пекло: це неможливість молитися, це німота і безпорадність втрати дару мови; треба молитися, треба мови, — зрозумію я і полізу до торби, де окрім записника лежатиме ще пляшка вайсбіру; відкрию її, зроблю кілька ковтків — і раптом усе зупиниться в мені: серце, подих, кров, — і тільки одна-єдина думка пульсуватиме в свідомості: якщо я помру тут-і-тепер, біля брами Нордфрідгофа, таким, яким є оце зараз — без документів, з порожньою торбою на плечі, якщо мене знайдуть і відвезуть до моргу, то ніхто не здогадається шукати мене там, і ніхто з цих добродушних баварців не впізнає мене, я щезну безслідно — «і крикне сова знов — і, глиняне гілля розсунувши тихо, вийде жінка, твоє божевілля і лихо, — по яких лиш огромах її не шукав!» — ти піднімешся сходами з підземки, довге золоте волосся відлунюватиме примарним зоряним сяйвом і холодним пилком помаранчевих ліхтарів, подаси мені руку і допоможеш підвестися, і я встану на повний зріст, я відчую, що є високим, щосили швиргону пляшку з недопитим ціаністим калієм, «втретє крикне сова. Ваші руки зітнулись і — нікого ніде. Лиш віки, що зімкнулись, ніби двері метро, защемили рукав».
— Я хочу додому, — скажу я тобі.
— Ще рано.
— Я дуже хочу додому.
— Терпи.
— Джим он пішов додому. Грицько пішов додому. Вовчик пішов додому. Я теж хочу додому.
— Їм уже було пора.
— Вони більше не могли; і я більше не можу.
— Потім сам погодишся, що ще рано.
— Яке рано? Уже все пізно. Хіба ти не бачиш: листопад? Хіба ти не знаєш: ніщо не вродило? Відведи мене додому. Я нічого не зробив.
— Його ніколи не можна зробити. Я відведу тебе до притулку, там можна переночувати. Тримай.
І ти подала мені гроно винограду. В мертвотному світлі ліхтарів воно здавалося чорним. Насправді ж виноград був темно-синім.
«Я повернуся до своєї напіврозваленої імперії в грудні і зустріну Новий рік усе ще відчуженим від довколишньої ілюзії. Згодом я нічим не зможу задовольнити несамовиту спрагу свободи, невимушеного розуму та веселої ясності. Мине зовсім небагато часу і я забуду, що до Людмілаштрассе треба добиратися п'ятдесят другим автобусом; смарагдові прикраси перемішаються в моїй пам'яті з кольорами опалого листя і назвами станцій підземки, обличчя накладуться одне на одне; але того, що твої золоті коси пахли чистими водами, а твої тонкі вуста були солодкими, ніби вечірній мед, я вже не зможу забути ніколи.
Можливо, ти десь поруч. Сидиш, підперши голову кулачком, дивишся, як я шукаю потрібних слів і не хочеш мені заважати. Що вдієш, коли слів так багато, а я один; і я продовжую писати, повіривши раптом у те, що коли писатимеш добре, писатимеш тільки потрібними словами, то диво відбудеться, ти станеш нарешті реальною, а довколишня недійсність розійдеться і, як той туман, по крапельці впаде туди, де зберігаються в резервуарах погані сни, марення і розлуки, а ми з тобою дійсно будемо разом, бо ми — є…»
(3 листа)
«Лице лежить, мов камінь у воді»: існувала тільки сіра брудна ріка, колишній будинок уряду на протилежному березі невідомого призначення, летючі хвилі, а ще яйця, безладно розкидані довкола пустелі, — ну, гаразд, — довкола с в і т л я н о г о к о л а. Сміялися туристи, фотографуючи мою недоладну, закутану по самі вуха в картатий коц постать і зморшки молоді, одного ж листопадового разу вранці вітер приніс мені пожмакану обкладинку з польського — чи чеського — журналу, і там я упізнав себе, своє вугласте око, свого коца і світляне коло, довкола якого пливла Темза, несучи порожні яйця, старі автопокришки і години, опалі з Біг Бена. «Добре, — сказав я тоді, — це все одно нічого не міняє. Визволитися з обіймів більшовизму — півбіди; хай тепер спробують стати самостійними щодо самих себе».
Зрештою, «опалі з Біг Бена» години я додав знічев'я, бо насправді їх не видно. А минулої ночі мені снилися мексиканські гроші; це були семикутні монети з білого металу, вартістю п'ятдесят пенсів кожна; пенсів чи песо? Вони лежали в нірці крота — іскра золотa — дуже багато мексиканських монет із зображенням нашої королеви; я набрав їх повні кишені і показував комусь, може, тобі, дуже гордий і водночас трохи засоромлений, бо володіння отакими грошима клало на тебе незбагненно реальне тавро вторинності, другорядності, хамства і вульгарності, які стали моєю другою натурою… Дуже дивний сон, після якого прокидаєшся стиха божевільним і та твоя несамовитість одразу ж кидається в очі ближнім, — якби ті ближні, звісно, існували. Ага, ще снився велетенський чорний кіт, який ходив на задніх лапах, мабуть, дресирований, а я пригощав його рештками бекона, в парку, на зелено-чорній траві; потім підійшов пес, щоправда, на чотирьох, і несміливо, а через те дещо по-плебейському поцікавився, чи не знайдеться там ще якого шматочка… і відрекомендувався: уламок сміху.
