Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола Миколайович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗

Відціля почалася найважча частина дороги і майже все вгору й здебільшого вздовж відкритих схилів, де ріс високий унан, що колов та різав мені обличчя й шию своїми верхівками. Тубільці, щоб оборонити своє далеко не ніжне тіло від дряпання унану, тримали перед собою гілля у вигляді щитів. Стежки не було видно. Тільки ноги почували її, не зустрічаючи перешкод просуватися далі. Пропустивши людину, унан знову замикав стежку. Сонце боляче давалося взнаки. На чималій височині, там, де вже почалися плантації Енглам-мана, відкрилася далека панорама: було видно кілька острівців біля мису Дюпере. Берег від Гумбу розлягався далеко на північний схід, і, крім річки та річечки, через які ми перейшли, видно було ще дві: одну невелику, а другу не меншу від річки Габенеу. Поки я записував та рисував краєвид, мої супутники старанно гукали, щоб викликати кого-небудь з плантацій. Кінець кінцем у відповідь на їхній поклик почулися жіночі голоси. Мої супутники обступили мене так, що жінкам, які зібралися, не було мене видно. Коли вони підійшли, супутники мої розступилися, і жінки, що ніколи не бачили білого, спинилися передо мною як укопані. Вони не могли ні говорити, ні кричати, нарешті, оговтавшись, вони, кричачи, стрімголов метнулися вниз при страшному реготі моїх провідників. Молодша з жінок, що надумала було обернутися, оступилась при цьому й витягнулася, на щастя для неї, на м'якому унані. Мої супутники сказали їй щось услід, що змусило її писнути, швидко скочити й помчати за рештою. Ми піднялися до невеликого лісочка. Тут, обмінявшись з тубільцями кількома словами, Обор зламав галузку, прошепотів щось над нею й, зайшовши за спину кожного з нас, поплював і вдарив разів зо два галузкою по спині, потім, поламавши її на дрібні шматочки, сховав їх у лісі між хмизом та сухим листям.

Не вміючи добувати вогню, тубільці ходять, як я вже не раз казав, з головешками. Особливо вирушаючи в далекі екскурсії. Так було й сьогодні; двоє з моїх супутників припасли вогню, але, дізнавшись, що я можу добувати його, як тільки вони того забажають, дуже зраділи й кинули зайвий тягар. На зупинках мені, на велике задоволення тубільців, які супроводили, вже доводилося запалювати сірники й давати їм змогу розводити маленьке вогнище, щоб висушити тютюн та зелене листя, в яке вони його загортають. Тут я дав їм утретє насолоду глянути, як спалахує сірник, і покурити. Крики моїх проводирів почули жителі Енглам-мана, які, побачивши мене, одразу ж уповільнили ходу й не без боязкості підійшли до нас.

Після звичайних привітань, жування бетелю та куріння ми рушили далі. Стежка перейшла на сходи, що складалися з каміння й коріння. Подекуди вона була така крута, що навіть тубільці зважили за потрібне повбивати між камінням кілки, щоб дати змогу нозі знайти опертя. В місцях, де аж ніяк не можна пройти, були збудовані вузькі містки. Вздовж стрімкої стіни доводилося переставляти одну ногу за другою, щоб не звалитися. Зруйнувавши ці сходи, село можна було за півгодини зробити з цього боку важкоприступним.

Я був радий дістатися, нарешті, до селища. Десятигодинний перехід давався взнаки, і перща моя вимога, коли я прийшов до селища, була дати мені молодий кокосовий горіх, щоб угамувати спрагу. На велике моє невдоволення, тут виявились тільки старі горіхи, воду яких не можна пити. Зате мене старанно частували бетелем, пропонували зробити кеу тощо. Відпочивши трохи, я рушив у супроводі цілої процесії по селищу, або по кварталах його, яких було тут три. Хатини тут такі ж малі, як у Теньгум- і Коліку-мана, і взагалі це селище, як і інші в горах, брудніше за прибережні. Знаючи, що я цікавлюся телумами, мене закликали до багатьох хатин, і я здивувався з тої сили-силенної телумів, порівнюючи з числом їх у берегових селищах. Я зрисував деякі-з них. Скрізь, де тільки я спинявся, мені приносили горіхи арекової пальми, що ними рясніють Теньгум- і Енглам-мана. Повернувшись до хатини, де лишив речі, я побачив, що для мене готують вечерю.

Сонце вже сідало. Я вибрав місце коло вогню й почав вечеряти. Незабаром уся чоловіча людність Енглам-мана зібралася коло мене й моїх супутників. Ці другі багато розповідали про мене і навіть про дрібниці, які я сам давно забув і пригадував тепер, під час розповіді тубільців. Звичайно, все це було перекручене, перебільшене, пройшовши цілий ряд оповідачів та переоповідачів. Слухаючи, що про мене казали, причому згадувалось і про місяць, і про воду, яку я міг змусити горіти, про постріли, про птахів, яких я забиваю в лісі, тощо, мені стало ясно, що мене тут мають за зовсім незвичайну істоту.

Повечерявши й не бажаючи дістати нежитю, на який хворіла більша частина людності цього селища, я сказав, що хочу спати. Тоді з десяток людей кинулись з горючими головешками, щоб показати мені дорогу в невелику хатину. Обабіч вузького проходу було два поли — один невеликий, другий побільше. Поки я розгортав ковдру й улаштовувався на ніч, у хатину понаходило так багато тубільців, що передні помалу були зовсім притиснуті до-мого полу. Сподіваючись, що вони незабаром підуть геть, я, загорнувшись у ковдру, ліг, повернувши обличчя до стіни. Жителі Гумбу, певно, розповідали тубільцям, не втримавшись при цьому від того, щоб прибільшити, про всякі дивовижні речі, які вони бачили вчора ввечері, коли я пив чай, і думали побачити знову, але помилилися. Тоді вони розсілися коло вогню, почали говорити, курити, жувати бетель і роздмухувати багаття, збільшуючи чад і дим у хатині аж до того, що почало різати очі. Мені це дуже набридло, і я оголосив, що від розмов Енглам-мана тамо в Маклая вуха болять і що Маклай хоче спати. Це вплинуло: всі замовкли, але тільки на час; гадаючи, що я заснув, вони зову почали говорити, спочатку пошепки, а потім так само голосно, як і перше.

Через те що мені не вдавалося заснути, я вийшов з хатини й знову сказав, що хочу спати, що від балаканини Енглам-мана тамо вуха болять і дим їсть мені очі.

Ніч була зоряна. Велика група тубільців сиділа на майданчику навколо багаття; коли ці люди дізнались, у чому річ, кілька з них підвелося, видимо, щоб висловити догану тим тубільцям, які заважали мені. Принаймні ці другі один за одним вийшли з хатини.

31 травня

Сяк-так переспавши ніч, я прокинувся рано, ще вдосвіта. Пригадав свою невдалу спробу виміряти апаратом Реньо висоту над рівнем моря Теньгум-мана і почав добирати способу, як би це знову не налякати тубільців і зробити свої спостереження. Вигадавши відповідний спосіб, я спробував заснути, і це мені цілком вдалося. Було вже зовсім видно, коли я прокинувся. Побачивши, що в хатину набилося вже, немов на збори, багато тубільців, я подумав, що цей час є найзручніший для спроби. Встаючи, я почав кректати й потирати собі ногу, а коли тубільці спитали мене, що зо мною, я відповів, що нога дуже болить. Мої вчорашні супутники почали також охкати й повторювати «самбо борле» — нога болить. Я посидів, немовби щось обмірковуючи, потім підвівся, кажучи: «У Маклая є добра вода — потерти ногу, і все минеться».

Всі тубільці піднялися з полу подивитись, що то воно буде. Я дістав мій гіпсотермометр [45], налив з принесеної склянки води, засвітив лампочку, приладнав на певній висоті термометр, зробив спостереження, записав температуру й сказав, що мені треба ще води. Зробивши знову спостереження й записавши знову температуру, я злив решту води в склянку й поклав свій апарат у торбу.

Бачачи, що народу назбиралося дуже багато, я зняв шкарпетку й почав старанно натирати ногу, наливаючи на неї води; потім я знову ліг, сказавши, що незабаром біль ноги минеться. Всі присіли, щоб подивитись на чудо зцілення, і напівголосно заговорили про нього. Хвилин за десять я почав ворушити ногою і, спочатку шкутильгаючи, спакував свої речі, а потім вийшов з хатини вже зовсім дужий, на великий подив тубільців, що бачили чудо й пішли розповісти про нього в селище. Це незабаром притягло до мене різних хворих, які сподівалися швидко зцілитися моєю водою. Я показав їм порожню склянку й сказав, що води більше нема, але що в Гарагасі я можу знайти для них ліки.