Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович (читать книги онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗

Загарбники хотіли схилити вченого на свій бік. Кулик відмовився служити їм. Фашисти кинули його до тифозного підвалу. Знурений організм не витримав. 14 квітня 1942 року Люче не стало.

Закотилася тунгуська зоря. Але вона немов сонце на небосхилі, немов маяк у нічній темряві осяяла шлях численній когорті наступних слідопитів…

50-ті роки… Проведені дослідження підтверджують куликовську версію — вибух у районі Підкам’яної Тунгуски стався не на землі, а в повітрі, на висоті понад п’ять кілометрів.

70-ті роки… Ретельне вивчення обставин падіння небесного тіла народжує гіпотезу про те, що з земною кулею зіткнулася комета — величезна брила із снігу, криги й пилу, масою не менше ста тисяч тонн.

80-ті роки… Експедиція українських геохіміків і мінералогів виявляє на місці загадкового вибуху… алмазно-графітові зростки неземного походження. Наявність у них важких мінералів свідчить — алмази синтезовані в космосі.

Так що ж то було за космічне тіло, вивченню якого присвятив усе своє життя “сміливий мінералог”, як називав Кулика академік Ферсман? Що завдало такого могутнього удару по нашій планеті?

Академік Г. І. Петров:

“Над тайгою вибухнула голова “хвостатої зорі” — комети…”

Професор О. М. Алексєєва:

“На Землю впав гігантський метеорит, який, вибухнувши в повітрі, розлетівся в друзки”.

Професор І. С. Астапович:

“Наша планета зіткнулася з кометою, котра не приземлилася, а, прошивши по дотичній атмосферу, пішла далі в космос, викликавши над притунгуською тайгою потужні балістичні вибухи”.

Професор Е. В. Соботович:

“Виявлені нещодавно дослідниками Інституту геохімії та фізики твердого тіла АН УРСР тунгуські “алмази” проливають світло на природу сибірського дива. Проте робити остаточні висновки ще рано. Справа в тім, що, як показують дослідження, в епіцентрі нинішнього вибуху є палеократер, утворений понад сто мільйонів років тому, ймовірно, від удару метеорита. Два удари в одне місце — треба ж таке! В обох випадках можливе утворення космічних алмазів. Які саме алмази виявили українські дослідники, покажуть подальші дослідження”.

Думки на грані фантастики:

“На третю планету сонячної системи прилітав міжпланетний космічний корабель з ядерним пальним, але при посадці інопланетяни зазнали аварії…”

“Земну кулю, як голка масло, пронизав убивчий згусток антиречовини…”

“На Землю повернувся шмат планети, що відірвався від неї мільярди років тому — у період формування Сонячної системи…”

Версії, версії, версії… Різні, суперечливі, протилежні. Але всі їхні автори виходять на ті ж позиції, з яких починав він — піонер дослідження тунгуського феномена Леонід Олексійович Кулик. Те, що для нього було аксіомою, нині перетворилося в істину. Сьогодні твердо доведено: над притунгуською тайгою вибухнуло матеріальне тіло неземного походження.

Кулик не знайшов його залишків. Не встиг знайти. Але він досконало вивчив обставини його падіння, вивчив, зберіг і передав своїм послідовникам. Він став одним із засновників радянської метеоритики. Євген Леонідович Кринов, учень Кулика, видатний радянський вчений-метеоритознавець, писав: “Працюючи безперервно під безпосереднім керівництвом академіка Вернадського, який приділяв велику увагу метеоритам і розвитку метеоритики в нашій країні, Леонід Олексійович зміг довести цю нову галузь науки до такого рівня, при якому наша країна щодо цього посідає, безумовно, одне з перших місць у світі… Поповнюючи метеоритну колекцію Академії наук СРСР, Кулик вивів її на одне з перших місць серед кращих європейських колекцій. Він опанував увесь складний комплекс знань про метеорити на рівні найновітніших досягнень науки і був, без сумніву, єдиним фахівцем у нашій країні, так широко освіченим у питаннях метеоритики. Разом з тим він був винятковим ентузіастом у цій галузі, і навряд чи знайшлася б така людина, яка б перевершила його в цьому”.

Ось чому всі астрономи світу зверталися і звертаються до наукової спадщини Кулика. До професора метеоритики звертаються і мужні розвідники всесвіту — космонавти. Вони вивчають космос у космосі, він знався з ним на Землі.

Агоп Мелконян

ПОДОРОЖ У ПЕКЛО

Я не люблю темних і дрімучих лісів. Набагато більше мене ваблять рівнини, галявини, де з трави визирають чепурні головки маргариток або хоча б овочеві грядки. То все, мабуть, через те, що я недочуваю на одне вухо й живу в повсякчасному страху, що хижі лісові звірі колись-таки скористаються з цієї вади. А втім, давайте знайомитися, мене звати Алігієрі, з походження італієць, уже кілька днів працюю журналістом у лондонському “Телеграфі, телефоні енд демофоні”, майже новачок на журналістській ниві.

Десь у лісових хащах біля синьоокого озера мешкає мій університетський товариш, доктор Вергілій. Останнім часом його ім’я було оповите таємничістю. Ходили чутки, ніби доктор Вергілій за допомогою підручних засобів долав земне тяжіння, доводив масу свого тіла до нуля, розмовляв навіть із самим Пітерлоу, нерозвінчаним королем чорної магії, приятелював лишень з ігуанами, жирафами, тапірами, не визнавав жінок, спиртного та всіляких інших дурниць. Отже, інтерв’ю з ним викличе неабиякий газетний бум і забезпечить мені репутацію блискучого журналіста.

Востаннє ми бачилися років з п’ятнадцять тому в кав’ярні “Звитяжний Стефан”. Пригадую, тоді Вергілій наплів мені цілу купу бозна-яких нісенітниць: про “психічно хвору матерію”, “темний вимір психопростору”, “елементарний квант магнетизму”, а потім — мов у воду впав. Вергілій чудово вчився в університеті й виявляв неабиякі здібності у біофізиці, але був дивак. Бабуся, в якої він мешкав на квартирі, була впевнена, що в кімнаті Вергілія “чорти збиралися на ради й бенкетували”.

Не скажу, що почувався спокійним, натискаючи ґудзичок дзвінка на дверях Вергілієвого будинку. Але за хвилину моє збентеження посилилось до краю: у дверях виріс молодий симпатичний птеродактиль з натхненною фізіономією і, наче першокласний неаполітанський метрдотель, запитав вишуканою італійською мовою:

— Що бажає синьйор?

Звичайно, я міг би сказати, що передусім бажаю порозмовляти з будь-яким представником гомо сапієнс, та, бувши вихованою людиною, цього собі не дозволив. А що коли птеродактиль — представник жіночої статі?

— Я хотів би побачити доктора Вергілія.

Велетенські парадні двері мало не прищемили мені носа, і переді мною… з’явилися вуста. Так, так, звичайнісінькі вуста з низками зубів, що невідомо в який спосіб для мене й науки випливли з покоїв і зависли за півтора метра од землі.

— Кому й навіщо я потрібен? — спитали вуста.

— Мені, — ошелешено пробелькотів я. За кілька сантиметрів над ними з’явилася пара допитливих очей, які уп’ялися в мене здивованим поглядом.

— Овва, та ж це сам Алігієрі, що колись писав вірші про романтику вуличних музик! Негайно впусти його, Свята Амеліє!

Птеродактиль Свята Амелія вхопила мене за руку й повела до будинку.

Я міг би розповісти багато такого, від чого в кожної нормальної людини волосся стає сторч. Наприклад, на обід там подавали печеню з коників (їх уполювала наша знайома Свята Амелія, що служила у Вергілія економкою). А в розважальній програмі на мою честь п’ятеро вправних тапірчиків будували піраміди, книжкова шафа цитувала Франсуа Війона:

…Нас мочить дощ, проймає кожен м’яз,

І сушить сонце в променях палких,

І хижаки дзьобають раз по раз,

Рвуть волоски з борід і вій брудних…

Та коли на імпровізованій сцені залунали перуанські пісні у виконанні чоловічого хору з дев’яноста дев’яти низькочастотних генераторів, терпець мені урвався: