Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович (читать книги онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗
…Натужно вгвинчується у вічну мерзлоту вістря бура. Його крутять не бензин і не електрика, а людські руки, втомлені й знесилені, всі в мозолях і шрамах, руки Кулика, Кринова, Оптовцева, Старовського, Афонського… За добу вдавалося пройти п’ять-шість сантиметрів.
— Ні, обухом топорища не переб’єш, — не витримав нарешті Кринов. — Ручний бур — це не метод…
— Зрозумій, Євгенію, — блиснув окулярами Кулик, — Велике болото — це не забаганка моя. Ми маємо дослідити всі місця, де тільки є сліди падіння небесного тіла. Дослідити глибоко, досконало, щоб не було соромно перед наступними поколіннями дослідників. Поспіх — поганий супутник слідопита.
Кринов мовчав. Було видно, що слова начальника експедиції не доходять до нього. Розійшлися, так ні про що й не домовившись. Через кілька днів Кринов рушив у Кежму по харчі. Дорогою вдарив сильний мороз. Мокрий одяг обледенів. До самої Ванавари Євгеній не міг зігрітися. Знесилений організм не витримав переохолодження, і молодий учений зліг. Всю зиму пролежав у ліжку. Ранньої весни повернувся до Кулика. Той ні на день не полишав роботи на Великому болоті. Поглянувши на свого ослаблого, змарнілого помічника, Леонід Олексійович зворушено обійняв його:
— Милий мій відкривачу, їдь додому — до Ленінграда. Тобі треба підлікуватись…
— Якщо він не відпочине, — говорив Кринов, сидячи в кабінеті Вернадського, — Тунгуска його зведе в моги лу.
Володимир Іванович уважно слухав Куликового помічника. Він не запитував про результати експедиції. Його непокоїло інше.
— Так, Кулика треба негайно відкликати назад. Його життя дорожче від будь-яких метеоритів, — академік на мить задумався. — Є одна ідея. А що коли послати па Тунгуску літак, скажімо, Чухновського, того самого, котрий рятував у Арктиці експедицію Нобіле?
— Чудово! Це найкраще, що можна придумати, — зголосився Кринов. — Леонід Олексійович давно мріє поглянути на повалену тайгу з висоти, провести аерофотозйомку.
— Телеграфуйте в Сибір, що на Ангару прибуде літак. Нехай Кулик після польотів повертається разом з Чухновським додому.
“…Внизу розгорнулася яскрава картина. Смарагдово-зелені острови, водна гладінь Ангари. Яскравішими стали всі кольори, всі барви. Плямистим килимом постають перед суцільною зеленою шубою тайги пшеничні, житні, вівсяні ниви. Подекуди вони клаптями врізаються в тайгу, поглинаючи її крок за кроком і заганяючи мерзлоту в глиб грунту. А далі — тайга, тайга й тайга”, — писав згодом про свій перший політ над тайгою Леонід Олексійович.
…Чухновський тримав курс на північ. Погода не сприяла польоту. Темне бескиддя хмар клубочилося попереду. Ввійшли в грозову смугу. Літак погано слухався штурвалу. “До Підкам’яної Тунгуски нам не пробитися. Земля вкривається туманом. Фотографування неможливе. Повертаємо назад”, — передав Кулику Чухновський.
Літак повернувся в Кежму. Чухновський, пам’ятаючи настанову Вернадеького, просить Кулика готуватися до відльоту на Європейський континент. Учений відмовляється. Він сам просить пілота повторити польот. “Прошу льотчика залишитися, — згадуватиме він, — але в нього термінове завдання. Йому треба вранці вилетіти назад. А мені теж пора. Гірко повертатися хисткими трясовинами назад. Хто бодай раз літав, той не захоче плазувати. Але я йду! На мене чекає незавершена праця”.
У володіннях бога Огди, котрі воістину стали куликовською домівкою, Леонід Олексійович лишився з двома робітниками. Дні ставали коротшими й холоднішими. Надходила зима. На Великому болоті космічного пришельця не знайшли. Залишалося Південне болото. “Чи зумію за таких обставин досконало його дослідити? — думав учений. — Це ж неабияка справа. Надто багато поставлено на карту. Треба зібратися з силами. Навіщо марно свічку світити…” Тепер уже обачність вченого взяла гору над затятістю ентузіаста. Через місяць “тунгуський анахорет”, як прозвали Кулика, був у Ленінграді. Уникаючи гучних зустрічей, учений поспішив до Мінералогічного музею. Там на нього вже чекав Кринов.
— Твій час настав, Євгенію! — замість вітання мовив Кулик. — Беремося за Південне болото.
Всього чекав Кринов від свого суворого вчителя — докорів, нарікань, зауважень, адже це він умовляв Вернадеького відкликати Кулика з тайги. Натомість Леонід Олексійович, мов нічого й не було, знову запрошує молодого вченого до співпраці…
Поки вони писали звіт про експедицію, Академію наук СРСР перевели до Москви. Кулик теж переїхав до столиці. Він оселився на 1-й Міщанській. Але тут його рідко можна було застати — більшу частину року він проводив у мандрах. Завдяки йому метеоритна колекція Академії наук стала однією з найкращих у світі. Метеоритний відділ було перетворено у Комітет по метеоритах. Його головою став академік В. І. Вернадський, ученим секретарем — Л. О. Кулик.
Леонід Олексійович часто відвідував Мінералогічний музей. Він любив походжати поміж рядами столів і вітрин, де, немов на параді, шикувалися кам’яні вістуни космосу. Які тільки метеорити тут не лежали! Не було лише…
Нарешті Академія наук дала згоду на організацію четвертої експедиції. Йшов 1937 рік. Кулик відзначив своє 56-річчя. Він давно вже став відомим ученим, написав чудову монографію “Жигайлівка”, був обраний членом Американського метеоритного товариства. Але, як і раніше, в ньому жило молодече завзяття, дух шукача і слідопита. Як і раніше, він жив думкою про тунгуське диво, котре, за визначенням самого вченого, “пройняло все його єство”.
Четверта експедиція тривала протягом трьох років. Головна увага була зосереджена на Південному болоті. Кулик наніс його на карту, вибірково дослідив дно, точно встановив, що колись тут була земна твердь, стояла густа тайга. Але після катаклізму в червні 1908 року на поверхню вийшла вода, утворилося болото. Чи не тут треба шукати осколки небесного тіла?..
Провели аерофотозйомку. Перед дослідниками відкрилася грандіозна панорама. Ділянка поваленої тайги була схожа на овал. її розміри вражали — 40 на 70 кілометрів! “Який же завбільшки мав бути космічний гість, — думав Леонід Олексійович, — щоб спричинити такий вибух, що винищив тисячі гектарів правічного лісу?”
Кулик їде до Москви, виступає на зборах Академії наук. Присутні уважно слухають вченого, розглядають фотографії. Ухвалюється резолюція: “Збори особливо відзначають виняткову наполегливість і ентузіазм, проявлені особисто Леонідом Олексійовичем Куликом у пошуках Тунгуського метеориту… і вважають за необхідне довести їх до кінця…”
Отже, п’ята експедиція… Кулик уже жив її клопотами. Він з головою поринув у підготовку нового прориву в тайгові нетрі. В Академії наук жартували:
— Ніщо вже не може відвернути Олексійовича від Тунгуски. Хіба що все небо обрушиться на Землю…
22 червня на нашу країну обрушилася війна.
23 червня Л. О. Кулик подав заяву про вступ до партії.
26 червня він прийшов на пункт народного ополчення…
Академія наук, стурбована долею професора, звернулася до Наркомату оборони з проханням демобілізувати вченого. З Москви у військову частину надійшла вказівка: відпустити єфрейтора Кулика додому.
— Хіба можна заборонити захищати рідну Вітчизну? — щиро дивувався Леонід Олексійович. — Я — доброволець. Здоровий, повен сил. У всякому разі окопи вмію копати. Двадцять років копав…
Фронт. Перші сутички з ворогом. Перерви між боями. Листи дружині. Кожен з них мав космічне забарвлення.
“28/ІХ. 1941 р…Табір. Намети. Землянки. Величний Чумацький Шлях над головою. Яскраве променисте каміння коштовним безцінним куполом напнуло Землю, і в невимовній красі між ним рівне світло ллють, і величезний золотавий Юпітер, і тьмяно-свинцевий Сатурн, і зловісний оранжево-червоний Марс; він іде попереду всіх цих планет: він раніше від усіх сходить і довго стоїть високо на небі, осяваючи охоплені ураганом війни і безумства землі”.
Тільки він міг писати такі листи з фронту. 6 жовтня 1941 року листування обірвалося…
Оточення. Полон. Поневіряння по ворожих тилах… Одного разу в руки бійців Південного фронту потрапила листівка, скинута з фашистського літака. “До нас у полон потрапив знаменитий учений-астроном Кулик, — говорилося там. — Більшовики силоміць примусили його взяти зброю. Нині він перебуває в німецькому лазареті, де його доглядають лікарі”.
