Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗
Яким би великим не був космічний корабель, у польоті його не видно. Він немов розпливається у глибинах міжпланетного простору, оскільки при трансформації не випромінює і не відбиває електромагнітних коливань. Та сліди його переміщень лишаються. Після завершення матеріального переходу корабля через просторово-часовий тунель, коли, стягнутий величезною за потенціалом енергією, простір миттєво відновлює свої первісні якості, в глибинах космосу відбувається величезний за масштабами спалах ультрафіолетового випромінювання. Світло від великого стрибка “Стор-027” йтиме до Кіфи сімсот років.
Олександр Костюк
І ТИХЕ СЯЄВО ЗІРОК…
Оповідання
Він прибув до нас Вночі, останнім рейсом, яким Красаускас привіз бічний сегмент антени й чотири відтяжки, ті, що забув минулого разу.
Прилетівши, він навіть не зайшов на Станцію познайомитись, і я пам’ятаю, як поставились до цього всі. Це чекаючи, коли Красаускас здасть Богумилу документацію, він почав сам розвантажувати привезене на поромі господарство. Нам нічого не лишалось, як вдягтися й іти допомагати йому, хоча від самого початку було заведено по-іншому. За чотири тижні надходив День, тож Красаускас був останнім, хто прилетів на Станцію з Бази. І, звичайно ж, привіз із собою купу листів, новин, яких повинно було нам вистачити на шість місяців, інструкції, побажання, привітання наперед — словом, усе те, що доправляється на кожну вахту останнім рейсом. Зазвичай цього дня ніхто нічого не робив, оголошувалися вихідний і амністія всім, хто проштрафився. Загалом наставало маленьке свято, на якому головними були ті, хто прилетів. Так було завжди, й ніхто вже не пам’ятає, чия вахта запровадила цей неписаний закон.
Того разу, поглянувши на оглядовий екран й побачивши, що на майданчику працюють, Іржі Богумил, невдоволено сопучи, почав одягатись. Усім іншим довелось зробити те ж саме. Красаускас також пішов із нами, хоча всі ми добре розуміли, як він утомився.
Він навіть не звернув на нас уваги. Ми зупинились від нього всього за кілька кроків, а він спокійно відгвинчував гайку кріплення, немов нас і не було тут. Ми мовчки перезирнулися, й Іржі, підійшовши до нього, торкнув його за рукав:
— Богумил Іржі. Начальник Станції.
Він перестав відгвинчувати гайку, підвів голову, мовчки кивнув Іржику й знову взявся за своє, ніби то була така вже термінова справа і йому ніколи відволікатись на дрібниці. Я не знаю, кому б це сподобалось. Богумил почервонів, однак, нічого більше не сказавши, відійшов, і всі ми заходилися розвантажувати пором. Красаускас теж почав допомогати нам. Настрій у всіх зіпсувався.
Якось так вийшло, що він працював окремо, не звертаючись ні до кого по допомогу, хоча іноді вона й була потрібна. Кілька разів, не пригадую вже хто, намагався допомогти чи заговорити до нього, та скінчилось усе тим, що він вимкнув переговорний пристрій. Це було вже занадто, це порушення техніки безпеки, і коли б таке встругнув хтось із нас, Іржі не роздумував би довго, що йому робити. Мабуть, Богумил не втрутився тоді тому, що, як й усі ми, був певен: за сорок вісім годин гість полетить із Красаускасом, а тому не варто було заводитись.
За шість годин пором було розвантажено, й, хитаючись від утоми, ми поплентались до Станції. Красаускаса Богумил відправив раніше — той ледве тримався на ногах. Усе це термінове розвантаження, ця гарячка були досить безглуздими — ми добре розуміли, хто заварив цю кашу.
Коли підходили вже до шлюзового відсіку, Іржі озирнувся й вилаявся. Ми теж озирнулись.
Він залишився біля порома і перетягав обладнання під Купол. Я вдруге за дев’ять років бачив, як Богумил вибухає. Так ось, сипонувши чортів, Іржик підбіг до нього й вихопив із рук ящика. Через вузьку зорову щілину гермошолома він спокійно поглянув на Богумила, підняв із землі два фланці й так само спокійно рушив до Купола. Іржі розгублено дивився йому вслід, і мені здається, я здогадуюся, що він відчував тієї хвилини: досі всі його накази виконувалися неухильно й одразу— інакше на вахті й не можна; всі це добре розуміли.
Ми стояли і чекали, чим усе закінчиться. Богумил повівся найрозумніше: поставив ящика й покрокував до Станції.
— Усім відпочивати до завтра, — буркнув Іржі, минаючи нас.
Він першим увійшов до шлюзової, чого ніколи раніше не робив.
За годину ми всі зібралися в кают-компанії, але свята вже не було. Красаускас мовчки приніс ранець із листами і так само мовчки роздав їх. Хто хоча б раз був на вахті, зрозуміє, що означали для нас ті листи. Потім почалися розпитування про Базу, про Землю, про спільних знайомих, і кожен вдавав, що на Станції нічого такого не трапилося, хоча всі й думали про одне й те саме.
Близько дванадцятої запрацювали двигуни вхідних дверей — і в кают-компанії всі замовкли. Ми чекали цього. За п’ять хвилин увійшов він. Не знаю, що відчув кожний, глянувши на нього, я ж тоді здригнувся, й мені зробилося не по собі. Мабуть, щось подібне відбулось з усіма, тому що Машенька, яка сиділа спиною до нього, схопилася й озирнулась. І, не стримавшись, відсахнулась. І я побачив, ні, швидше відчув, як він здригнувся, ніби його стьобнули батогом по обличчю.
Обличчя в нього не було. Замість обличчя — суцільний червоний опік із кількома рубцями, значно пізніше ми довідались, що то за рубці.
— Де я можу відпочити? — Він дивився на стіл із купками листів.
Богумил поспіхом звівся, хоча чергував сьогодні по Станції Георгіос, і повів його до гостьової. Через кілька хвилин Іржі повернувся й, не дивлячись на нас, сів у крісло. Ми чекали, що він скаже, та Богумил мовчав. Так тривало хвилину чи дві. Потім усі почали розходитись по каютах, читати листи й писати відповіді— завтра ввечері пором відлітав. Разом із Красаускасом і його напарником. І вперше, мабуть, всі ми хотіли, щоб це сталося якнайшвидше.
Вночі мене збудила по селектору Маша — новенький марив. Як вона першою довідалася про це, мені невідомо й досі.
До гостьової ми зайшли втрьох: я, Богумил та Максим.
У каюті були ввімкнуті всі світильники. Він лежав у постелі вдягнутий, тільки без черевиків. Навіть на руках у нього були рукавички. Зіжмакана ковдра валялася на підлозі біля самих дверей, а він, щось вигукуючи, тягнув з-під себе простирадло, намагаючись загорнутися в нього.
— Потримайте його, — сказав я Богумилу й Максиму, дістаючи з кювети шприца.
Це виявилось непростою справою, він був дужий, і ми проморочилися з ним кілька хвилин. Коли він трохи заспокоївся, ми стягнули з нього куртку й сорочку, і я знову, як там, у кают-компанії, мимоволі здригнувся: на ньому не було живого місця. Всі опіки — теплові, вкриті тонкою голубуватою шкірою, що просвічувалась, і видно було, як під нею пульсує в жилах кров. Найбільше, певно, були ушкодженими руки — тепер я розумів, чому він носив рукавички.
Я закляк над ним із шприцом, намагаючись зрозуміти що трапилось колись із цією людиною, яка так несподівано з’явилася тут, у нас, і так розбурхала наше усталене життя. Вивів мене з заціпеніння тихий плач. Я озирнувся й побачив Машу.
Після ін’єкції він заснув. Ми вгорнули його якомога тепліше й, трохи постоявши над ним, пішли. Після дози соматину він повинен був проспати добу. Коли я повертався з хірургічної, куди відносив інструмент, під дверима гостьової побачив Машу. Вона сиділа на стільці.
Наступного дня Красаускас відлітав. Ми всі разом готували пором до старту. Красаускас летів сам, що взагалі-то не дозволялося. Його напарник, про якого він до ладу нічого не знав, залишався. Красаускас побачив його вперше за кілька годин до відльоту з Бази, його привів старший диспетчер.
— Він іде з тобою — наказ Дронова. З документами все гаразд. І не хвилюйся, у нього екстраклас.
У Красаускаса на дев’ятнадцятому році польотів був другий клас: про екстраклас він міг лише мріяти. Та й не він один. Пілотів екстракласу на всю Систему — чоловік тридцять, не більше.
— То й хто з нас командир? — запитав тоді Красаускас.
