Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Іваниченко Юрій (список книг .TXT) 📗
— Мої зв’язки з поліцією досить міцні, щоб провести таке дослідження цілком конфіденційно.
— Але ж я не робив цього! — роздратовано вигукнув Райгер.
Каунас уже вкотре заперечливо похитав головою. Тальяферо зневажливо промовчав. Урс зітхнув.
— Ну що ж, тоді я ще раз нагадую винуватцеві: за таких умов дослідження значно ускладниться і навіть може призвести до травми. — Він ще міцніше притис переплетені пальці до черева. — Доктор Тальяферо вже звернув нашу увагу: плівку сховано під віконним карнизом так, що її непросто було б знайти чи пошкодити. Я цілком згоден з ним.
— Вельми вдячний, — з неприхованою іронією відказав Тальяферо.
— Проте треба з’ясувати ще одну, дуже важливу річ. Чому віконний карниз здався злочинцеві найпевнішим сховком? Адже поліція шукала б і там. Навіть без неї сховок було викрито. Чому ж усе-таки хтось волів вибрати місце зовні будівлі як найпридатніше для схованки? Відповідь очевидна — так міг вчинити тільки той, хто довго жив у відкритому космосі і звик до думки, що ніхто не поткнеться з житла надвір без ретельних і тривалих приготувань. — Приміром, жителеві Місяця всяка криївка надворі здаватиметься досить надійною. Бо вийти з помешкання зважиться далеко не кожен, та й то лише при доконечній потребі. І ось злочинець, шукаючи надійний сховок, переборює інстинкт самозбереження, відчиняє вікно… Але думка про те, що знадвору всяка криївка надійна, як ми згодом упевнились, зіграла з ним поганий жарт.
— Чому ви згадали саме Місяць, докторе Урс? — процідив крізь зуби Тальяферо.
— Тільки як приклад, — чемно озвався Урс. — Усе, що я досі сказав, однаково стосується всіх трьох. А тепер перейдімо до вирішального моменту, до казусу смертної ночі.
Тальяферо нахмурився.
— Ви маєте на увазі ніч смерті Вільєрса?
— Ні, я маю на увазі зовсім інше. Ось послухайте. Припустімо, віконний карниз справді був надійним сховком, та чи хтось із вас такий недоумок, щоб вважати його за надійний сховок для шматка непроявленої плівки? Звичайно, плівка сканера має досить низьку чутливість, і на неї можна успішно знімати в найрізноманітніших умовах. Нічне освітлення на неї практично не діє, а розсіяне денне світло засвітить плівку лише за кілька хвилин. Зате пряме сонячне проміння зробить це майже миттю. Хто ж цього не знає?
— Далі, Урсе, — Менделеві почав уриватися терпець. — Куди ви хилите?
— Ось не підганяйте мене, — невдоволено відказав Урс. Я хочу, щоб ні в кого не лишалось ніяких сумнівів. Головне для злочинця, безперечно, було зберегти плівку неушкодженою, адже записана там інформація мала величезну вагу. І не тільки для нього, а й для всього людства. Чому ж він сховав плівку там, де ранішнє сонце мало неминуче знищити запис? Бо він просто не сподівався вранішнього сонця. Ніч він вважав, сказати б, за безсмертну, вічну. Але ночі у нас на Землі смертні. Вони вмирають і поступаються місцем ранковій зоряниці, яку змінює день. Навіть шестимісячна полярна ніч — смертна. Що ж до Церери та Місяця, то ночі тривають там відповідно дві години й два тижні, вони теж смертні. Ось чому і доктор Тальяферо, і доктор Райгер добре пам’ятають, що після ночі неодмінно настає день.
Каунас раптово зірвався на ноги.
— Але ж зачекайте…
Тепер Вендел Урс уже звертався тільки до нього.
— Далі чекати немає потреби, докторе Каунас. З великих планет нашої системи лише Меркурій завжди звернений до Сонця одним боком. Навіть з урахуванням лібрації три восьмих його поверхні завжди покриті мороком, і сонце там ніколи не показується. Полярну обсерваторію збудовано саме там, у царстві вічної ночі. Тому за ці десять років у вашу свідомість просто в’їлася думка, що ніч вічна і що затемнений простір завжди залишається в мороці. Ось чому ви, сказати б, довірили непроявлену плівку нашій земній ночі, начисто забувши в стані нервового збудження, що вона приречена смерть…
— Зачекайте… — затинаючись, знову почав був Каунас, але Урс невблаганно вів далі.
— Коли Мендель покрутив ручку поляризатора й кімнату Вільєрса залило сяйво ранкового сонця, ви злякано зойкнули. Чому? Багатолітня звичка остерігатися меркуріанського сонця? Чи, може, ви раптом збагнули, що сонячне світло зробило з вашими планами? Ви тоді зразу ж кинулись до вікна. Чому? Хотіли повернути ручку поляризатора? Чи, може, побачити, що зробилося з плівкою?
Каунас визнав свою поразку.
— Я не мав такого наміру. Я хотів порозмовляти з Вільєрсом, лише порозмовляти, але він розкричався на мене, потім йому стало погано, і мені здалось, ніби він помер. Я подумав, що доповідь у нього під подушкою, і з цього все почалось. Одна дія змінювалась іншою, і в мене вже не було сили зупинитись, аж поки я отямився. Але я й гадки не мав щось таке зробити. Клянусь, це щира правда.
Вони стояли півколом біля нього, і Вендел Урс з жалем в очах слухав Каунасове каяття.
Фургонетка з Каунасом уже встигла від’їхати. На прощання Тальяферо змусив себе звернутися до Менделя, щоправда, досить холодно:
— Сподіваюся, сер, що все сказане нами сьогодні не залишить надто поганої пам’яті.
Мендель так само холодно відказав:
— Гадаю, нам треба якнайшвидше забути все, що сталося тут протягом останньої доби.
Вони були вже біля виходу, готові розлучитися, коли Вендел Урс, схиливши усміхнене обличчя, раптом сказав:
— Але ж ми не вирішили ще одного питання — про мій гонорар.
Мендель здивовано глянув на нього.
— Не про гроші мова, — зразу ж відповів на цей погляд Урс. — Я хотів би просити, коли буде змонтовано першу установку для трансференції людей, зарезервувати один рейс для мене.
Мендель усе ще мав заклопотаний вигляд.
— Заждіть, Урс. Адже до мандрівок у відкритому космосі ще дуже далеко.
Урс заперечливо похитав головою.
— Мене зовсім не цікавить відкритий космос. Аж ніяк. Я хотів би переміститись лише у Лоувер Фолз, що в штаті Нью-Хемпшір.
— Ну що ж, гаразд. Але навіщо це вам?
Урс засоромлено опустив очі. Тальяферо вразив дивний вираз його обличчя — суміш нерішучості, соромливості і водночас якогось завзяття.
— Колись, — почав Урс, — а збігло вже чимало часу, я познайомився там з однією дівчиною. Відтоді минуло багато років, але часом мені дуже хочеться знати…
Переклад з англійської.
Рей Бредбері
ПОКАРА БЕЗ ЗЛОЧИНУ
Оповідання
— Ви хочете вбити свою дружину? — спитав смагляволиций за столом.
— Так. Тобто ні… Точніше, я хотів би…
— Ім’я?
— Її чи моє?
— Ваше.
— Джордж Гілл.
— Адреса?
— Одинадцята південна, Сент-Джеймс, Гленв’ю.
Чоловік за столом незворушно записував.
— Ім’я вашої дружини?
— Кейт.
— Скільки їй років?
— Тридцять один.
Питання посипались одне за одним. Колір волосся, очей, шкіри, улюблені парфуми, талія, розмір одягу й взуття…
— Ви маєте її стереофото? Запис на плівку її голосу? Бачу, маєте. Чудово. Тепер…
Це тривало цілу годину. Джорджа Гілла всього вкрило потом.
— Так… — Смагляволиций підвівся і похмуро подивився на клієнта. — Отже, ви не відмовляєтесь від свого наміру?
— Ні.
— Тоді підпишіть ось тут… — Чоловік за столом зітхнув. — Ви знаєте, що це протизаконно?
— Так.
— І що фірма не відповідає за можливі наслідки?
— Ради бога! — скрикнув Джордж. — Ви вже й так мало не всю душу вивернули, кінчайте скоріше!
Чоловік за столом ледь посміхнувся.
— Поки приготують копію, мине дев’ять годин. Ви тим часом можете поспати, це заспокоїть вам нерви. Третя дзеркальна кімната ліворуч до ваших послуг.
Джордж повільно й беззвучно рушив до тієї дзеркальної кімнати. Там ліг на голубу оксамитову канапу, і від ваги його тіла ввімкнувся механізм, що приводив у дію дзеркала на стелі. Якийсь лагідний голос замугикав: “Спи… спи… спи…”
