Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Іваниченко Юрій (список книг .TXT) 📗
VI…Через три години до нас приєднався Лі з “Уелену” — кращий наш лікар, і ми до цілковитого знесилення, кваплячись, як на пожежу, проводили консервацію тіла Паттега. Тут, на борту, більше зробити ми не могли, тепер усі надії на Трансплутон.
А потім, звалений нелюдською втомою, я довго не міг заснути. На кожну подію сьогоднішнього дня вистачило б багатьох думок, а вони ще так химерно сплавилися…
Справді, нам усім потрібен був саме Володя Паттег, людина, що втілила саму суть патруля, гончак, який зацькував і загриз звіра. Але ж ця готовність ризикувати призвела до трагедії. Скільки доль і життів загублено такими відчайдушними головами за тисячоліття земної історії?..
Срібна Дівчина з’явилася вчасно. Не раніше й не пізніше, але як тільки ми довели, що назавжди покінчили із своїм минулим, з тими віками, останнім витвором яких був “Ангел”.
Звичайно, безглуздо було чекати Контакту, поки людство ділилось на два табори. Неможливо й уявити, якими жертвами могла бути оплачена така поспішність чужих. Люди по-справжньому розуміють тільки те, що вистраждано їхньою власною історією.
Але нас чужі не могли обминути. Їм потрібна наша здатність до самозречення, вміння жертвувати всім заради діла. Ця здатність дозволила людям за короткий час освоїти Близький Космос і почати розвідку Далекого. Самозречення— велика сила. А скільки лиха вона завдала…
Вони довго чекали… Мабуть, випробовували нас не раз і не два. І востаннє — нацькувавши на нас “Ангел”, нашу власну машину, в якій поєднались і руйнівні сили, і високі досягнення людського генія, машину, що уникла колись суду. І ось сьогодні ми знищили її.
Настав час контакту. Історія завершила свій великий виток. Ми витримали випробування, довели, що з нами можна працювати, що ми не небезпечні хижаки й не примітивні раби. Розумні істоти, без яких не обійтися на найважчих і найнебезпечніших фронтах пізнання.
Ми потрібні їм. Але чи потрібні вони нам такі?
Все це я скажу в Раді, бо моє призначення — зробити так, щоб гончаки, схожі на Паттега, рвучись крізь простір і час, не рознесли вщент усе, в тому числі й власні голови. Тому що, крім гончаків, є ще й сторожові…
Євген Філімонов
У ПОШУКАХ СТАНКИ
Оповідання
Монотонне читання параграфів зрідка порушували голоси з вулиці, випадковий шум; у поблизькому звіринці репетував павич, а гул транспорту, наче звукове тісто, здіймався над полуденним містом, наповзав, проникаючи у всі щілини, в’яз у вухах. Помпезна судова зала, зовсім порожня, якщо не рахувати нас трьох — мене, судді та Станки, ніби повнилася димчастою урочистою сутінню, важкі штори ходили від подмухів вітерцю за відчиненими вікнами…
У цьому прозорому напівсвітлі я ніби вперше побачив Станку: вона сиділа на високій табуретці перед суддівським столом, начебто біля стойки бару. Жовті сандалі на гладенькій засмаглій ступні. Синя парчева сукня до п’ят тісно облягає повні литки й стегна. Смужка смуглої шкіри під короткою блузою, отороченою шовковим шнурком… Слід сказати, що для розлучення не зовсім підходяще вбрання, але Станка ніколи не дбала про відповідність костюма обставинам.
Далі! Круглі руки з тугим візерунчастим браслетом. Волосся на плечах, така собі чорна глянсувата хвиля, гребінець у ній — ніби човен Хокусаї. Вуха з крихітними сережками, брови стрімко злітають, вгинаються до скронь, чиста, точна лінія губів та носа. Окуляри, що міняться опалом, ховають очі, але ж я знаю їх і так, я запам’ятав їх назавжди за ці три (майже три) роки щастя.
Суддя закінчив і зробив паузу, як і годиться в таких випадках. Останні слова його начебто звучали так: чиніть, як знаєте, проте подумайте. Мені думати нічого, я проти всіма силами своєї душі. Станка нетерпляче звелася зі свого табурета, не глянувши в мій бік.
— Прошу розірвати наш шлюб. Прошу зробити так, щоб я більше не зустрічала цкї людини.
Я остовпів. Суддя глянув на мене зі співчуттям.
— Ваша ухвала остаточна? — В його голосі був виразний заклик до примирення.
— Так, остаточна.
Знати, Станка готувалася до цієї фрази весь час. Чомусь я ніколи не міг припустити такого наслідку, ще місяць тому мені здавалося, що все налагодиться, досить тільки побалакати з нею… Найгірше, що я міг собі уявити, — це звичайне розлучення. Все-таки є шанс поєднатися знову.
— Атож, остаточна.
Свідомість мою ніби обдали потужним крижаним струменем, нічого не зосталося на гладенькій поверхні, лише дошка суддівського столу в кружалах деревних волокон. Суддя діткнувся дзвоника: ввійшли вервечкою свідки, четверо душ.
— Шлюб розривається за заявою позивачки. Категорія розлучення — найвища.
Я бачив, як Станка повернулась і рушила із зали — рівна, струнка, впевнено йшла вона у проході між рядами порожніх крісел, даленіючи, маліючи, зникаючи… Мені щось говорили. Можливо, допомогли звестися. Я опинився в кімнатці, прилеглій до зали, сидів у кутку шкіряної канапи й рукою силкувався втихомирити живчик на щоці.
Цього слід було сподіватися. До цього йшлося весь час. Ми — різні. До любові не присилуєш, але що вдієш, що тепер вдієш?..
Тут я помітив чоловіка у строгому коричневому костюмі, він діловито чекав, коли я оговтаюся. Нарешті, приступивши до мене, співчутливо й твердо водночас поплескав по плечу.
— Бадьоріше! Ви ж мужчина, еге ж? Не ви перший, не ви останній. А може, це й на краще для вас.
Він підморгнув весело. “Судовий виконавець”, — тупо здогадався я. Для мене зараз — усе одно, що кат. Судовик розгорнув свою теку й заходився порпатись у формулярах.
— Заява вашої колишньої дружини надійшла два тижні тому. Ви знаєте, — він широко всміхнувся і одразу ж погасив усмішку, розуміючи її недоречність, — у мене інтуїція на те, чим закінчиться процес. Я сказав собі: “А що, Несторе, тут пахне максимумом! Найрадикальнішим розлученням без права на апеляцію з негайним виконанням! Отож, поки те та се, не завадить тобі зібрати заздалегідь картограму для відповідача — і тобі зручніше, і йому не поневірятися в ізоляторі зайвих півмісяця. І ось вона перед вами!”
Він тріумфально розіклав на столі строкату схему. Я чув про них, але ніколи й гадки не мав, що й на мене можна скласти таку. Хрусткий гербовий аркуш протоколу лежав поряд, його коротенький текст усе ще не міг дійти до мене. А виконавець вів далі:
— Погляньте сюди. За вироком ми маємо забезпечити вас такими життєвими шляхами, які виключають їх перетин зі шляхами вашої колишньої дружини. У кодексі є вказівка на те, що відповідач може вибрати собі будь-який із запропонованих варіантів назавжди. Проте за недавно ухваленою поправкою, — він назвав її номер та дату, хизуючись професійною пам’яттю, — відповідач може також, як особа потерпіла, облишити даний варіант реальності, якщо він розчарувався в ньому, й випробувати новий. За цією поправкою, в його розпорядженні має бути не менш, як сорок інших реальностей! Так що нічого надто плакатися.
Сорок варіантів. Блеф, мене все це не цікавить. Мені потрібен тільки єдиний — зі Станкою, але саме його у мене забирають. Жінці вільно вимагати цього, так вважав я сам (перед судом). Я гидливо поглянув на схему. Вона здавалась мені заплутаною і небезпечною, як клубок гадюк.
Нестор водив товстим пальцем по кольорових пунктирах.
— Оце — ваша вихідна варіація. Вона тяглася б і далі в нашій реальності, якби… хм… все було гаразд. Аж до вашої природної кончини. Але Станка… — він очікувально подивився на мене.
— Гайдук.
— Ось-ось, тепер її слід іменувати дівочим прізвищем; так ось: Станка Гайдук зажадала максимальної розлуки…
Навіщо він мені все це повторює? Чи я таки схожий зараз на безнадійного недоумка?
… — Отож, ми розрахували для вас сорок варіацій вашого власного буття в інших реальностях. І в кожному разі намагалися прокласти оптимальне проходження. Робота, бачте, неабияка-копітка відповідальна праця!
