Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола (книги бесплатно .txt) 📗
Я прислухався.
У джунглях стояла тиша. Навіть нічні птахи вмовили, і це ще дужче впевнило мене в тому, що біля наметів хтось причаївся, стежить за мною. Це було не відчуття небезпеки, ні, — натренована людина таке відразу вловлює. Скоріше — відчуття присутності… Але — кого?
У неяскравому місячному сяйві я бачив кущі, намети, перехняблений джип, а потім у траві зненацька майнув легкий відблиск, наче хтось там увімкнув ліхтарик.
Вихопивши з-під спального мішка Шлосса ніж, я ковзнув у густу траву, інтуїція підказала мені, що поспішати не варто. Натиснувши кнопку ліхтаря, я зненацька освітив підозріле місце.
Це знову був перевертень.
Він лежав поруч із джипом, і трава навколо нього була чорною, наче її вибив заморозок.
Присівши навпочіпки, я торкнув перевертня, і там, де мої пальці зачепили його, народилося, розшшвлося під прозорою оболонкою райдужне сяйво. Я натис дужче — перевертень спалахнув весь, цілком, як гігантське радіооко.
Я відсахнувся.
Відчуття було таке, наче перевертень мені підморгнув.
“Це ж не людина, — заспокоїв я себе. — Людина ходить на двох ногах, має дві руки і навіть голову, байдуже яку. А це просто лантух із слизом, хоч і може калічити техніку…”
Я закурив. І тільки тепер з кущів висунувся Ван-Деєрт.
— Милуєшся? — запитав він.
— Ніяк не засну…
— Може, за мене відчергуєш?
Я усміхнувся і мовчки вернувся в намет…
А вранці всі прокинулися напівхворими.
— Мені снилося, — поскаржився француз, — що мене хотіли повісити… Може, Усташ, мене й варто повісити, але навіщо це робити у сні, коли людина безневинна, як немовля?
Я не відповів, тільки стиснув міцніше губи.
Сідаючи за стіл, капрал похмуро запитав:
— Що ми їли вчора?
— А це треба запитати в негра, — зловісно кинув Ван-Деєрт.
— Бабінга, ти нічого не переплутав? — запитав капрал. — Ти не поклав у наше м’ясо якусь шкідливу траву?
— Ні, бвана! — негр злякано виструнчився.
Та, судячи з його круглої, лискучої фізіономії, виспався він нормально. Це відразу насторожило всіх.
— Негри тільки й чекають нагоди, щоб нашкодити білим, — похмуро пробурчав Ван-Деєрт.
— Заткнись! Зараз я говорю! — обірвав голландця капрал.
— Хіба я не дотримуюсь дисципліни?
— Коли говорю я, інші повинні мовчати!
— Слухаюсь, капрале!..
Ми сиділи в затінку, але задуха й тут була нестерпною. Кров лунко, болісно пульсувала у скронях.
— Ван-Деєрт! — наказав капрал. — Вирушайте до табору майора Мюллера. Повідомте його про те, що сталося, приженіть джип і прихопіть лікаря.
— Слухаюсь, капрале!
Занадто твердими кроками Ван-Деєрт пройшов до намету, зник у ньому і хвилин за десять з’явився в повній похідній формі — малиновий берет, захисного кольору сорочка, такі ж шорти і грубі солдатські черевики. Ми стежили, як повільно віддалявся голландець, і в глибині душі заздрили йому…
“Між іншим, — подумав я, — мені до табору не дійти. Капрал правильно вчинив, що відмінив свій учорашній наказ. Я надто слабий, мені важко навіть дійти до столу… Голландець міцніший, він добереться, він прижене джип… Саме машина і лікар необхідні нам зараз…”
Мені раптом стало моторошно від думки, що ця наша хвороба, напевне, продовження історії, яка сталась із Шлоссом. Адже ми так і не дізналися, від якої хвороби він помер…
— Обід зварить Буассар, — похмуро мовив капрал. І покликав: — Негре!
Бабінга невпевнено наблизився до столу.
— У тебе не болить голова, бабінго?
— Ні, бвана.
— І суглоби не болять? І чуєш ти нормально?
— Так, бвана!
— Ти вчора поклав у м’ясо лісову траву. Тебе цьому навчили знахарі?
— Ні, бвана!
Капралова рука ковзнула до кишені, але негр виявився меткішим. Він кинувся вбік, до джипа. І найдивовижніше було в тому, що біг він через галявину найдовшим, найнезручнішим шляхом, наче вирішивши обов’язково перестрибнути через перевертня, що лежав у траві. Майже хвилину широка негрова спина правила за ідеальну мішень, однак ніхто не вистрілив, навіть капрал, хоча саме це він і збирався зробити.
Я подивився на француза. Той відвернувся. Ящик взагалі не підводив голови. Тільки капрал ошелешено крикнув:
— Негр перетнув галяву… Він не повинен був її перетинати… Чому ж він її перетнув?..
IV. ЗОРЯНИЙ МІСІОНЕР
На жаль, це було не єдине запитання.
Найбільше мене тривожив стан Буассара. Він часто тер очі, швидко й химерно посмикував головою, наче їй і справді набридло сидіти у нього на шиї.
— Що з тобою, Буассар?
Він знітився.
— Не хочеш казати — не треба! Але перестань крутитися і смикатись. У мене своїх болячок вистачає. Дочекайся голландця, він прийде з лікарем. А найкраще — ляж!
— Я не можу лягти, — сказав Буассар приголомшено.
— Чому?
Він не відповів і, не перестаючи посмикувати головою, фальшиво й високо затягнув:
— “Місто застигло в очах, давай завоюємо собі нові землі!..”
— Зміни платівку!
Він слухняно виправився:
— “Ми карбуємо крок, ми хочемо прочесати дальні країни!..”
— Буассар!
— “Вирушай-но, хлопче, — він дивився на мене невидющим поглядом, нервово посмикувався, і шрами на його обличчі побагровіли. — Вирушай-но, хлопче, на пошуки незнаної квітки в далекі краї, що лежать за океаном!”
— Заткнись, Буассар!
Пояснити таку незрозумілу поведінку француза тим, що він п’яний, я не міг. Алкоголь робив його просто дуже балакучим. Струснувши француза за плечі, я гаркнув:
— Ну, кажи! Що з тобою?
І тоді він сказав:
— Я осліп, Усташ!
— Ти мене не бачиш? — злякався я. — Зовсім не бачиш?
— Бачу, Усташ. Та мені треба, щоб ти рухався або щоб я не стояв на місці… Зрозумів?
— Ні.
— Коли все стоїть на місці, я нічогісінько не бачу. Суцільний туман, навіть сонце вгадую тільки через тепло…
— А потім?
— Коли ти починаєш рухатися, то відразу виступаєш із цього туману! А зупиняєшся хоч на секунду — тебе нема! — Буассар брутально вилаявся: — Ти не пристрілиш мене, Усташ? Я був тобі добрим прикриттям!.. Як ти гадаєш, я осліп назавжди?
— Побережи нерви! — гмукнув я, заспокоюючись. — Таке буває. Напевне, бабінга і справді підсипав нам у м’ясо якоїсь гидоти… Але це мине. Полеж. А я принесу тобі пива.
Здавалося, ще хвилина — і француз розплачеться. Я відразу згадав Шлосса… Може, і він зламався на тій же, що і в Буассара, хворобі?.. Але тоді… негр не міг отруїти нас!
Підійшовшії до столу, я не відразу виклав новину Ящикові і капралові. Спочатку придивився і лиш потім, не побачивши нічого такого, що могло б викликати підозру, сказав:
— Буассар осліп.
— Осліп?!
— Не зовсім… Наполовину… Але нас тепер троє, і, якщо бабінга приведе сюди сімбу, нам капут.
Капрал вилаявся:
— Майор Мюллер правий. У цій країні насамперед треба повипалювати знахарів!
— Я думаю, цю хворобу нам підкинув не негр.
— Чого ти так думаєш?
— Згадайте Шлосса… Схоже на те, що він нічого не бачив… І сталося це не вчора. Ми їмо з одного казана, негр не міг отруїти тільки одну порцію… Зрозуміло, чому Шлосс зламався — він втратив зір, а потім…
— Від сліпоти не здихають!
Але капралові слова прозвучали непереконливо. Відкривши бляшанку, я відніс пиво Буассарові, і в ньому якось відразу прокинувся поспішливий ділок:
— Усташ, можна таку сліпоту вважати за повну втрату зору? Можуть мені виплатити сто процентів?
— Можуть, — сказав я, і це Буассара втішило…
А нудота підкочувалася до горла і відпустила мене тільки надвечір. Зате раптом прийшли запахи.
Я звівся — обережно, боячись зайвих рухів. Головного болю не відчув, і навіть налякався — так добре себе міг почувати лише хворий!.. Та вигляд француза, який і в сні посмикував головою, пригнічував. Невже він і в сні змушений рухатися, бідолаха?
І знову я відчув запахи.
Запахи…
Такого зі мною ще не було. Неначе всі дерева, трави, речі почали виділяти запахи! Потягнувши носом, я ввібрав у себе весь шал тропічної ночі — задуху, вологу, важкі запахи орхідей, плісняви, випарів… Ні, така чутливість не могла бути нормальною!
