Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола (книги бесплатно .txt) 📗
Не відповівши, ми з Буассаром вилізли з намету.
— Якого дідька! — загорлав капрал. — Нас виріжуть, а ви даватимете хропака?
Буассар нерозуміюче знизав плечима.
— Гляньте на машину!
У днищі джипа зяяла кругла дірка а рівними, наче оплавленими, краями. І вісь було зіпсовано майже так само. Але хто й чим це міг зробити?
Я глянув на француза, він знову знизав плечима:
— Переходимо в піхоту… Як це ти, Усташ, умудрився?
Я вилаявся.
Перевертень лежав поряд, у траві, куди випав крізь дірамаху. Трава під ним почорніла й пожухла. Оболонка перевертня здавалася темною, майже зроговілою, і не було навіть найменшого натяку на пащу чи очі. Лантух лантухом, наповнений дивним слизом… Як він міг прогризти метал? І взагалі — чи жива це істота?
Наче відчувши нашу недовіру, перевертень ледь здригнувся, ворухнувся, і під його оболонкою знову запульсували, розпливаючись і змішуючись, сірі плями.
— І що може така твар? — здивувався Ван-Деєрт.
— Прогризати дірки в металі, і то краще за іржу! — вилаявся капрал. — Коли подамося в музей, ти, Усташ, особисто потягнеш цю тварюку на руках, інакше вона знову нам напаскудить!
Я не відповів.
У перевертні справді крилося щось незвичайне. Яку кислоту, з яких органів і скільки її треба випускати, щоб з’їсти металеву пластину?.. Я подумав про кислоту, бо нічого іншого в голову не прийшло… Нахилився… Перевертень чимось раптом нагадав медузу, і я уявив, як кілька таких тварюк, повиснувши з гілок, можуть лякати негрів своїми дивними переливами… Недарма той чорний у кущах стояв перед перевертнем на колінах, не помічаючи ні мене, ні голландця…
— Мніама мполе, — мовив я бабінзі. — Миле звірятко… Ти бачив тут таких?
— Ні, бвана.
Ван-Деєрту це не сподобалося.
— Нендо зако! — гаркнув він, і бабінга слухняно відступився.
Я став так, щоб затулити сонячний промінь, який падав на перевертня, і той, відчувши тінь, повільно, невагомо, як на повітряній подушці, змістився на освітлене місце.
— Пограйся, пограйся… — забурчав капрал. — А потім збери речі! Прогуляєшся до табору майора Мюллера. Сам! Приженеш джип із запасними частинами! — І розлючено копнув спущений скат: — Без машини ми тут у пастці!
Поки я збирався без усякого на те бажання, легіонери ділилися враженнями:
— В Африці не може таке водитися!
— В Африці водиться і не таке! Я сам знав одного чоловіка, який бачив на болотах Уганди створіння завбільшки із слона, але без хобота і…
— …з трьома правими йогами! — насмішкувато підсумував Ван-Деєрт.
— Кислота! — констатував капрал. — Таке можна зробити тільки кислотою! Автогену навіть у негрів нема. Ця тварина, напевне, й мочиться кислотою!
— Послухайте! — загорлав Буассар. — А на дотик ця скотина холодна, як могильний камінь!
— Може, він здихає?
— Та ні, йому бракує сонця. Ви застуєте. Йому, мабуть, треба багато тепла!
— А може, він харчується повітрям! У нього ж нема ні рота, ні зябер!
— Угу! — гмукнув Ван-Деєрт. — Скажи, Буассар, що це взагалі не тварина, а рослина.
— Досить! — наказав капрал. — Трясетесь, наче знахарі над дохлим пацієнтом… Якби я не сподівався збути цю скотину за долари, я б її на місці розпанахав ножем.
— Я стріляв у перевертня… Марно!
Та капрал не став вислуховувати голландця. Крикнув:
— Усташ! Іди сюди! І ти, Ящик!
Ми знову зібралися навколо перевертня. Я з надією, що моя подорож відкладається, Ящик з недовірою, решта — очікуючи. З надмірною увагою ми вслухалися в розмову капрала і Ящика. Говорили по-італійськи.
— Такого звіра, — переклав капрал, — можна віддати за десять тисяч доларів. Ящик у цьому переконаний. А він на таких справах розуміється.
— Звідки?
Капрал з презирством глянув на Буассара:
— Раз я сказав, значить, так воно і є!
— Так, капрале!
Мені знову стало погано. Біль різко ударив у скроні й потилицю. Мабуть, я похитнувся, тому що Буассар непомітно підштовхнув мене ліктем і кивнув на намет. Я слухняно побрів туди.
Біль напливав хвилями, раптовий, млосний. З мене зійшло сто потів, і я вицвів, як дохлий негр, що пролежав три дні на сонці. Тільки під вечір біль зменшився. Я навіть задрімав. Прокинувся від пістолетних пострілів.
Коли ми оточили намет капрала, — стріляли в ньому, — капрал лежав на спальному мішку долілиць, заткнувши вуха пальцями. “Вальтер” валявся поряд.
— Викиньте цю тварюку! — прохрипів капрал. — У мене лопнуть вуха!
— Але ж тут нікого нема! — озираючись, заперечив француз.
— Є, хай йому біс! Є!
І тут Ван-Деєрт витяг з-під запони кажана. Його шкіряні брижуваті крила здавалися прозорими, на потворній мордочці застиг сардонічний усміх. Капрал зіщулився.
“Невже вона, ця миша, могла налякати легіонера?” — вражений, подумав я.
— Збожеволіти можна! Ця тварюка свистіла, як паровоз! — з полегкістю звівся з мішка капрал.
— Але ж ми нічого не чули! — повторив Буассар.
— Ви взагалі ніколи нічого не чуєте! — гримнув капрал. — Ідіть геть!
— Але, капрале…
— Ідіть геть!
“На них можна тільки кричати, — подумав капрал. — Добре, що цей нестерпний свист зник… Але звідки такий безпричинний страх? І чому ніхто нічого не чув, а я все-таки чув свист і відчув болісний страх? Нерви, — вирішив капрал. — У мене, колишнього офіцера рейху, здають нерви… Я не повинен розкисати, наче якийсь слов’янин!”
Капралова рука намацала пошарпану газету… “Ось вони, мої ліки, — подумав він. — Мої ліки від усіх хвороб! Моє повернення в Європу, що б там не відбувалося…” Він, капрал, напам’ять знав замітку, що повідомляла: “Гуго Ройтхубер мертвий!”
“Ройтхубер — це я, — сказав собі капрал. — Ніхто не знає цього мого, справжнього, імені. Його знали тільки до 1945 року… “Понад вісімнадцять років, — нагадав собі текст замітки капрал, — розшукується як воєнний злочинець Гуго Ройтхубер, виконавець варварських акцій по знищенню мирного населення Франції, Данії і Голландії. Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі засудив Гуго Ройтхубера заочно до страти. Гуго Ройтхубера шукали в найвіддаленіших закутках земної кулі, насамперед у Латинській Америці, але не знайшли. Днями прокуратура Франкфурта-на-Майні сповістила про смерть Гуго Ройтхубера і припинення його розшуків. Рішення прокуратури грунтується на свідченнях людей, які стверджують, що Гуго Ройтхубер був убитий під час одного з бомбардувань Берліна наприкінці.війни…”
“Ось він, сигнал до повернення! — подумав капрал. — Зараз, коли власті поставили на мені хрест, я можу зняти з поточного рахунку в Солсбері зароблені в легіоні гроші й повернутися до Європи. Звісно, під чужим іменем. А зовнішність… — Капрал неуважно провів рукою по обличчю… — Мене не впізнала б нині й рідна донька, якби не загинула під час безперервних травневих бомбардувань…
Гроші — ось що мені зараз потрібне! Гроші!.. І… обережність! Величезна обережність!.. У компанії покидьків він, Гуго Ройтхубер, колишній офіцер рейху, повинен вижити і стати на ноги… А далі — Швейцарія… Тиха ферма… Буковий ліс… І ніяких пальм, обплетених канатами рудих ліан!..
Як солодко думати про повернення! Нас, колишніх солдатів рейху, знищити неможливо. Іще настане наш час. Ми повинні зберегти духовну силу, щоб розпочати все заново!.. Ми не слов’яни й не французи… Слов’ян і французів ми заганяли у товарняки і відправляли у велику Німеччину як робочу худобу. Нічого іншого вони й не заслужили!”
Ця думка заспокоїла капрала. І до пізніх сутінків він лежав у наметі, посмоктуючи пиво з бляшанки, і до солодкого щему думав про Повернення…
Я прокинувся вночі. Прокинувся від різкого скрипучого болю в суглобах.
І француз не спав.
— Голова репається, — поскаржився він. — Увімкни ліхтар. Подивись — мабуть, мій язик теж обклало вапном.
Але його язик був чистий.
Заточуючись, я вибрався з намету.
Трава ледь сріблилася. Крізь віти, переплетені ліанами, пробивалися зорі. Далекі й чужі.
Я раптом спіймав себе на тому, що думаю про зірки якось зовсім по-іншому, не як завжди. Наче й сама ця думка була навіяна звідкись збоку…
