Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
Після заручин дівчина переходить жити до своєї тітки або до старшої заміжньої сестри. Там її замикають до темної кімнати і впродовж двох тижнів “інструктують” про обов’язки шлюбного життя. Особлива увага надається статевому питанню, народженню дітей, домашньому господарюванню. Дівчину навчають, як поводитись у тій чи іншій ситуації, залежно від Настрою чоловіка. Майбутня дружина має засвоїти головне: чоловік завжди мусить бути задоволений нею.
— А чому про все це їй розповідають саме в темній кімнаті? — здивувався наш перекладач.
— Трудно сказати, — лукаво посміхнувся Фрейра. — Певно, складні сімейні науки краще засвоюються в темряві. Розлучень у селі майже не буває, хоча шлюби там не реєструються.
Потім Фрейра розповів, що після двох тижнів навчання в темряві наречена переходить жити до майбутніх свекра і свекрухи. Дівчина повинна показати, як уміє господарювати. Свекруха знайомить її з сімейними традиціями, визначає її обов’язки, розповідає про характер свого сина, про його звички та смаки. Готуючись до весілля, дівчина зобов’язана настачити для майбутньої сім’ї глиняний посуд, корзини, циновки.
У день весілля, пополудні, родичі та близькі нареченої проводжають її до нового дому, де на неї чекає наречений. Там їх садовлять біля відчинених дверей один навпроти одного, і так вони сидять непорушно, аж поки не зійдуться гості. Перед порогом стоїть мисочка з пальмовою олією. Якщо гості схвалюють шлюб молодих, то опускають в олію пальці правої руки і кладуть поряд з мисочкою свої дарунки. Потім починається частування. Нікого не відпустять з весілля, не пригостивши різними стравами та напоями. Частують звичайно, м’ясом засмаженого на рожні кабана і домашнім пивом.
Гості виголошують довгі тости, розповідають різні притчі та анекдоти. Наречені з’їдають разом одного півня (ні в якому разі не курку) і тільки по тому вважаються чоловіком і жінкою.
Машина тим часом звернула з траси на путівець.
— Ну ось і приїхали, — мовив наш супровідник.
На нас чекали. До машини наблизився невисокий молодий чоловік — ставний і вродливий.
— Ласкаво просимо, дорогі друзі, — по-російському, майже без акценту звернувся до нас, і обличчя його висвітлилося добродушною усмішкою. — Я голова кооперативу. Звати мене Пауль Августо. Закінчив Краснодарський сільськогосподарський інститут.
З гордістю показував нам Пауль новенькі трактори “Беларусь”, вантажівки, систему для зрошування, недавно одержані з СРСР. Ми довго їздили з ним ланами, де йшло збирання кавунів, огірків, кукурудзи. Просто в полі було організовано роздачу овочів селянам в рахунок заробітної плати.
— Проблеми, проблеми, — скрушно говорив молодий керівник. — їх стільки, що не знаєш, з якої починати. Так багато хочеться зробити. Треба забезпечити всіх їжею та житлом, організувати медичний пункт, побудувати нову школу, хочеться створити свої курси механізаторів, майстерні для ремонту техніки… Такі як у ваших радгоспах, які я бачив на Кубані.
Цієї миті пролунав постріл, схожий на гарматний. Ми пєрєзирнулися, а Пауль засміявся:
— Не хвилюйтеся, це не військова стрільба. Поставили на полях гармати-пугачі, щоб відганяли ненажерливих птахів. Водяться у нас такі: маленькі, але гірші за ваших горобців. Хмарами сідають на рисові поля.
— Ну і як, допомагають гармати? — поцікавився хтось з наших.
— Де там. Через день звикають. Деякі ще й сідають на гармату і пританцьовують на ній.
Пауль Августо виявився цікавим співрозмовником. Про своє життя в СРСР по-дитячому радісно говорив:
— То були найщасливіші дні в моєму житті. Мене часто запрошували на всілякі вечори, зустрічі, мабуть, завдяки моїй веселій вдачі. У вас я набув професію і навіть одружився. Моя дружина, — уточнив Пауль, — не росіянка, вона з НДР, але весілля відбулося за російськими звичаями. Російська мова стала нашою сімейною. Адже я не говорю німецькою, а жінка португальською.
— А ви, Пауль, не пропонували нареченій влаштувати весілля за звичаями вашого народу? — поцікавився керівник нашої групи Борис Федорович Антропов.
Обличчя Пауля засяяло в усмішці.
— З цього нічого не вийшло б. Наші звичаї складніші за європейські.
— Так, — сміючись каже Борис Федорович, — у європейських жінок навряд чи стане терпіння їх відбути.
Ми попрощалися як добрі давні друзі. Щасти тобі, Пауле Августо, нехай здійсняться всі твої бажання, нехай буде щасливим твій народ, для щастя якого ти трудишся!
Додому поверталися ввечері. Сонце стало великим і червоним, і вже не посилало на землю пекучого проміння. Його диск, торкнувшись океану, швидко занурився в нього, лишивши на водній гладіні золотий розприск. На північному сході вже сутеніло.
Тільки-но мікроавтобус вибрався на трасу, Фрейра взявся розповідати про життя племені бушменів, що мешкає у провінції Квандо-Кубанго, на півдні Анголи.
— Мало їх зосталося — не більше семи тисяч. Мабуть, жоден народ у світі не зазнав такої тяжкої долі.
І ми дізналися, що зовнішнім виглядом і укладом життя бушмени разюче різняться від усіх інших африканців. До цього часу вчені губляться в здогадах, звідки вони прийшли, хто їхні предки, коли з’явилися в Африці. Відомо тільки, що в 17 столітті бушмени зазнавали переслідувань з боку племен банту і, не маючи сил дати відсіч, були частково винищені, частково поневолені. Лише небагатьом з них вдалося врятуватися в пустелі Калахарі.
З’явившись в Африці, європейці заради розваги полювали на бушменів. Їх ставало все менше. Становище племені ускладнювалося надзвичайно тяжкими умовами життя в пустелі і тільки завдяки неабиякій витривалості, спритності, здатності до існування в екстремальних умовах вони вижили. Природа наділила цих людей кмітливим розумом і всіма якостями чудових мисливців. Як ніхто інший, бушмени знають пустелю, вміють читати її, ніби відкриту книгу. По зламаній гілці, ледь прим’ятій траві, сліду на піску вони безпомилково визначають, яка тварина, яких розмірів, коли і в якому напрямку пройшла в цьому місці. Після тривалого (іноді кількаденного) переслідування мисливці настигають звіра і, нечутно підкравшись до нього, влучають отруйною стрілою.
Як і багато сторіч тому, бушмени ведуть кочове життя. Вони переходять з місця на місце у пошуках дичини і рослинної їжі. Обравши затишне місце, вони заходжуються споруджувати житло. Воно у бушменів без даху і практично без стін. Беруться якомога довші гілки і вкопуються в грунт, огороджуючи коло діаметром від трьох до п’яти метрів. Грунт у центрі кола розпушується, щоб м’якше було спати, і житло готове. Частіше цим займаються жінки, чоловіки у цей чає виконують основний свій обов’язок: добувають для сім’ї м’ясо і шкури. Слід зазначити, що жінки-бушменки, попри свій маленький зріст, дужі і витривалі. Часто їм також доводиться вступати в боротьбу з дикими тваринами, але основне їхнє заняття — піклування про дітей. Жінка скрізь жінка. Бушменки, як і всі жінки світу, люблять прикраси. Носять намисто з голок дикобраза, різних корінців, мушлів, шкаралупи яєць страуса. Одяг виготовляють їз шкур антилопи.
Цікава манера розмови у бушменів. Слова вони промовляють навдивовижу швидко, пересипаючи клацанням, свистом, сичанням, підсилюючи сказане мовою пальців рук, подібно до того, як це роблять глухонімі. Найчастіше вживається слово “ай” — на знак схвалення, згоди чи захоплення.
— Тільки тепер, — говорить Фрейра, — дякуючи перемозі нашої революції, бушмени стали рівноправними громадянами Анголи. Уряд хоче вивести їх з вікової темряви, забезпечити їм умови існування, гідні людини. На жаль, значна частина території, де живуть бушмени, окупована расистами з ЮАР.
По мікроавтобусу раптом сипонули великі краплі дощу. За мить вони злилися в єдиний водяний потік. Майже годину чекали ми, доки припиниться злива, щоб рушити далі. В місто в’їхали вже з увімкнутими фарами.
День 4 лютого був неробочим. Країна відзначала двадцять третю річницю початку бойових дій МПЛА проти португальських колонізаторів. Скориставшись вільним часом, ми, група фахівців, відвідали виставку трофейної зброї, захопленої в боях з юарівськими агресорами та бандитами з УНІТА. На виставці демонструвалися також фотодокументи з історії створення МПЛА, її боротьби.
