Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
Після цього я впав на своє ложе і заридав зі страху і туги. Ось до чого призвела мене клятва покарати де Гарсіа! Завтра моє серце вирвуть з грудей і принесуть в дар дияволу. Воістину мав рацію мудрий Фонсека, коли радив скористатися щасливою нагодою і забути про помсту. Якби я прислухався до його слів, я вже був би одружений і насолоджувався любов’ю в рідній домівці в мирній Англії. А натомість моя занапащена душа віддана у владу прислужників сатани.
Мало не збожеволівши від цих думок і нестерпного жаху, я молив Творця, щоб він позбавив мене жорстокої смерті.
Так я непомітно занурився в якесь марення. Мені привиділася якась біла постать. О небо! Кохана Лілі спустилася до підніжжя пагорба, наблизилася до маленької садової хвіртки і зупинилася. Я вийшов до неї. З переляканим криком вона відсахнулася, вдивляючись в моє обличчя.
— Невже це ти, Томасе? Ти так змінився… Скажи, це ти, живий, воскреслий з мертвих, чи це твоя примара?
І повільно, боязко простягла до мене руки, щоб обійняти.
І тут я прокинувся. Переді мною стояла прекрасна жінка в білому, і місяць освітлював її саме так, як уві сні, і руки її з любов’ю простягалися до мене.
— Це я, кохана, а не привид! — вигукнув я, зіскакуючи зі свого ложа і пригортаючи її до своїх грудей.
Але перш ніж я встиг поцілувати її, я збагнув, що та, кого я тримав у обіймах, була не моя наречена Лілі, а Отомі, принцеса племен отомі, наречена моєю дружиною. Я зрозумів, що це був тільки сон, найжорстокіший і найтрагічніший сон, посланий мені, щоб уся гірка реальність ще яскравіше постала переді мною.
Відсахнувшись, я застогнав і впав на своє ложе. Обличчя Отомі спаленіло від сорому, бо мій вчинок образив її до глибини душі.
— Скажи, ти хотів обійняти мене, бо сплутав уві сні з іншою жінкою? Мабуть, вона для тебе бажаніша й миліша…
— Мені снилося, що це була моя наречена, яку я люблю, — ледве спромігся я на слово. — Вона далеко за морями. Тільки нічого розводитися нині про любов та інші речі.
— Щиро кажучи, я й сама не знаю, теулю, але я чула від мудрих людей, що справжня любов спалахує в мороці смерті і перетворює його на світло. Не засмучуйся! Якщо в твоїй або в нашій вірі є хоч крапля правди, очима душі ти побачиш свою кохану на землі або в небесах. Перш ніж сонце зійде ще раз, я молитимуся, щоб вона залишилася тобі вірна.
— Досить про це! — нетерпляче увірвав я її. — Слухай, Отомі, якби я справді був тобі дорогий, ти врятувала б мене від жахливої страти чи умовила Куаутемока допомогти мені? Ти — дочка Монтесуми. Невже за всі ці місяці ти не могла добитися від свого батька-імператора наказу про моє помилування?
— Погано ж ти про мене думаєш! — схвильовано відповіла Отомі. — Знай — усі ці місяці день і ніч я тільки й робила, що шукала способів тебе врятувати. Поки мій батько-імператор сам не став полоненим, я не давала йому спокою, і, нарешті, він наказав не пускати мене до себе. Я намагалася підкуповувати жерців, я все підготувала для твоєї втечі, і Куаутемок допомагав мені, бо він тебе теж любить. Якби не прихід цих клятих теулів, якби не війна, що охопила місто, я б напевно врятувала тебе, бо жіночий розум вигадливий і завжди знайде лазівку там, де відступить будь-який чоловік. Але війна змінила все. Жерці, що читають по зірках, прирекли тебе на смерть. Вони сказали, що, коли завтра рівно опівдні кров твоя обагрить вівтар, а серце буде принесене в дар богу Тескатліпоці, наш народ здобуде перемогу над теулями і знищить їх до ноги. Але якщо жертвопринесення відбудеться раніше або пізніше призначеної години — доля Теночтітлана рокована. Над жертовним каменем уже підвішене золоте кільце, через яке сонячний промінь рівно опівдні впаде на твої груди, там, де б’ється серце. Жерці пильнують кожен твій крок, як ягуар здобич. За нами, твоїми дружинами, теж стежать. Отже, чи варто сподіватися на втечу!
— Мабуть, не варто, — відповів я. — Та все ж я знаю один шлях. Якщо я помру сам, вони не зможуть мене убити.
— Ні, ні! — поспішно закричала Отомі. — Що тобі це дасть? Поки ти живий, можна ще сподіватися, але коли ти помреш — все буде скінчено. До того ж якщо вмирати, то краще від руки жерця. Вір мені, хоча така смерть і здається жахливою, — при цих словах Отомі здригнулася, — зате вона миттєва і майже безболісна — так твердять жерці.
Отомі сіла поряд зі мною, узяла мене за руку і продовжувала:
— О теулю, не думай більше про це! Думай про те, що настане опісля. Ми всі помремо: цієї ночі, завтра або позавтра — не важливо, коли, а твоя віра, як і наша, вчить, що за смертю нас чекає вічна благодать. Подумай про це, друже мій! Завтра все залишиться позаду, і ти знайдеш спокій, якого вже ніхто ніколи не порушить. Ти зустрінешся там зі своєю матір’ю. Можливо, тебе знайде та, що любить тебе ще більше, ніж твоя мати, і — хто знає? — може, зустрінеш там і мене.
Тут очі Отомі якось дивно зблиснули. Вона нагнулася, і ніжно, як сестра, поцілувала мене в чоло і вислизнула з кімнати. Завіса на дверях опустилася за нею, але відлуння її слів все ще продовжувало звучати в моєму серці.
Ніщо не може примусити людину думати з радістю про близьку смерть, а мене чекала така смерть, перед якою здригнувся б кожен. Але водночас я розумів, що Отомі має рацію. Смерть сама по собі не така страшна, життя буває куди страшніше. І невдовзі якийсь дивний спокій огорнув мою душу, немов густий туман над океаном.
Авжеж, що б не трапилося, в одному я її не розчарую: я помру мужньо, як умирають справжні англійці. Ці варвари не посміють закинути, що іноземець був слабкодухий. Хіба не вмирають на вівтарях сотні таких самих, як я, не зронивши й звуку? Хіба не померла моя мати від руки вбивці?
Так я роздумував, поки не розвиднілось. Я готувався до своєї останньої сутички, бо смерть уже простягла наді мною свою долоню.
Розділ XXI
ПОЦІЛУНОК ЛЮБОВІ
Але почулася музика, і у супроводі художників — майстрів по розмальовуванню тіла — до кімнати увійшли мої слуги. Усе моє тіло розфарбували потворними червоно-біло-синіми узорами, так що я став схожий на якийсь прапор, а лице і губи вимазали багряною фарбою. На грудях, над серцем, вони якомога точніше і ретельніше намалювали яскраво-червоне коло. Потім зібрали моє довге волосся у пучок, перев’язаний червоною стрічкою, як це заведено в індіанців, і увіткнули в нього кілька яскравих пер.
Після цього мене одягнули в пишну одіж, що чимось нагадувала церковні ризи, просмикнули мені у вуха золоті кільця, начепили на руки і ноги золоті обручі, а на шию — намисто з безцінних смарагдів. Нарешті, уквітчавши мене вінками і гірляндами, аж я скидався на якесь травневе дерево, вони відійшли убік, украй задоволені зробленим.
Знов зазвучала музика. Мене повели у великий зал палацу.
Тут уже зібралися всі знатні ацтеки, одягнені святково. Неподалік стояли четверо моїх дружин у вбранні чотирьох богинь — Хочі, Кволо, Атлі і Клітхо.
Коли я зайняв своє місце на помості, вони наблизилися до мене, по черзі цілуючи мене в лоб, і почали пропонувати мені ласощі на золотих тарелях, а також шоколад і питво у золотих чашах. Я не міг нічого їсти і лише випив щонайміцнішого мескалю, щоб хоч трохи збадьоритися.
Коли ця церемонія завершилася, запала миттєва тиша, а потім у дальньому кутку зали з’явилася зловісна процесія людей у багряному жертовному одіянні. Це йшли жерці, з ніг до голови заюшені кров’ю. Кров склеювала їхні довгі спутані пасма волосся, кров покривала голі руки, і навіть люті очі були налиті кров’ю. Жерці наблизилися до помосту, і тоді верховний жрець раптом простяг догори руки і заволав:
— Люди, схиліться перед безсмертним богом!
Усі, хто зібралися в залі, впали ницьма, голосно вигукуючи:
— Ми поклоняємося богу!
Нарешті верховний жрець зробив знак, заграла музика, і жерці оточили нас з усіх боків. Дві мої дружини-богині стали попереду, дві — позаду, і так ми вийшли із зали, а потім через широко розчинені ворота за стіни палацу. З кам’яним спокоєм дивився я навсібіч, і в цю останню годину ніщо не вислизало з моєї уваги. Дивне видовище відкрилося переді мною! За кілька сотень кроків індіанці продовжували люто штурмувати палац, де сховалися іспанці. Окремі загони воїнів то тут, то там намагалися підійнятися на стіни; іспанці косили їх смертоносним вогнем. Одночасно інші загони ацтеків, що усіяли дахи уцілілих від пожежі, сусідніх будинків і всі виступи великої теокалі, на якій мені належало випустити дух, обсипали тисячами дротиків, стріл і камінням зайнятий іспанцями палац і інші місця оборони супротивника.
