Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
Вони співали в темряві дедалі голосніше і голосніше, поки в дальньому кутку не зажеврів один смолоскип, потім другий, ще і ще, але я так і не помітив, хто їх запалював. Нарешті, весь зал був залитий яскравим світлом. Вівтар, жертва, жерці — все зникло. Ми залишилися наодинці — я і четверо моїх дружин.
Це були стрункі красуні в білій одежі наречених, прикрашеній квітами і коштовностями. На лобі у кожної був накреслений символ однієї з чотирьох богинь, і воістину Отомі, найпрекрасніша з усіх, здавалася справжньою богинею. Одна за одною вони підходили до мене, з усмішкою схиляли переді мною і говорили, цілуючи мені руки:
— Я обрана, щоб стати на якийсь час твоєю дружиною, о Тескатліпоко. Я найщасливіша з дружин. Хай добрі боги зроблять так, щоб я сподобалася тобі і ти полюбив мене так само сильно, як я шаную тебе!
Промовивши ці слова, дівчина делікатно відходила убік.
Останньою наблизилася Отомі. Вона теж проказала шанобливе звернення, а потім неголосно додала:
— Я говорила з тобою, як наречена і богиня має говорити зі своїм чоловіком і богом Тескатліпокою. А зараз, теулю, я говорю з тобою, як жінка з чоловіком. Ти не любиш мене, і якщо дозволиш, ми не будемо чоловіком і дружиною, бо нас з’єднали з чужої волі. Цим ти мене позбавиш наруги. А про них не турбуйся, — вона кивнула у бік трьох наречених, — це мої подруги, і вони мене не викажуть.
— Як хочеш, Отомі, — сквапно відповів я.
— Дякую тобі за доброту, теулю, — з сумною усмішкою прошепотіла Отомі, ще раз схилилася переді мною і вийшла — така велична і прекрасна, що серце моє знову болісно стислося.
З тієї ночі і до страшної години жертвопринесення ми не обмінялися з принцесою Отомі жодним поцілунком, жодним ніжним словом.
Проте наша прихильність і дружба росли з кожним днем. Ми часто розмовляли, і я робив усе можливе, щоб прихилити Отомі до істинної віри. Але це виявилося нелегкою справою. Подібно до свого батька Монтесуми, принцеса Отомі шанувала богів свого народу, хоча й ненавиділа жерців. Людські жертвопринесення, якщо тільки жертвами не були вороги, викликали її обурення. Вона говорила, що усе це вигадали жерці і що раніше на вівтар богів покладали лише плоди і квіти.
Минав день за днем. Почуття моє поступово і непомітно ставало все глибшим, не знаю, як це сталося, але я покохав Отомі понад усе на світі — після Лілі.
Що ж до решти жінок, то, попри всю їхню доброту і звабливість, вони невдовзі стали мені нестерпні. Але я, як і раніше, бенкетував у їхньому супроводі ночами, бо, якби стало відомо, що я ними знехтував, їх чекала б ганебна смерть. Окрім того, я прагнув втопити свій відчай у вині і насолоді, бо доля моя була визначена і жахливий кінець наближався невідворотно. Наступного дня після мого одруження відбулося ганебне заклання шестисот знатних ацтеків, вчинене за наказом ідальго Альварадо, який командував іспанцями у відсутність Кортеса. Сам Кортес у цей час знаходився на узбережжі і бився з Нарваесом, якого послав проти Кортеса його старий ворог, губернатор Куби Веласкес.
Того дня мало відбутися святкування на честь бога Уїцилопочтлі з жертвопринесеннями, піснями і танцями на великій площі храму, оточеного стіною з барельєфами змій. Завдяки щасливому випадку принц Куаутемок, перш ніж піти до храму, вирішив того ранку спочатку навідати мене.
Поглянувши на його пишний одяг, я запитав, чи не збирається він узяти участь в святкуванні.
— Атож, — відповів принц. — А чому ти про це питаєш?
— Бо на твоєму місці я б туди не пішов. Скажи, Куаутемоку, у тих, хто танцюватиме, буде зброя?
— Ні, це суперечить звичаю.
— Отже, вони будуть беззбройні, Куаутемоку, ці благородні хлопці, окраса країни. Вони танцюватимуть беззбройні усередині замкнутого майданчика, а озброєні теулі на них дивитимуться. Скажи мені тепер, принце, що станеться з усіма цими знатними танцюристами, якщо теулі затіють із ними сварку?
— Не знаю, до чого ти ведеш? Я впевнений, що білі люди не здатні на боязке підле вбивство, проте я послухаюся твоєї поради. Учта все одно почнеться, — бачиш, усі вже зібралися, — але я на неї не піду.
— Ти мудрий, Куаутемоку, — промовив я. — Ти завжди був мудрий, я це знав!
Трохи згодом Отомі, Куаутемок і я вийшли в сад і піднялися на вершину невеликої піраміди, мініатюрної теокалі, збудованої Монтесумою, щоб спостерігати згори за площею і храмом. Звідси добре було видно ацтеків, що танцювали під музику і спів. У яскравому промінні сонця їхні плащі з пер виблискували і мінилися барвами, як коштовне каміння. Яке це було пишне видовище! І хіба могли вони припустити, чим усе це скінчиться?
З-поміж танцюристів купками стояли іспанці в латах, озброєні мечами і аркебузами. Невдовзі я помітив, що вони хутко вибралися з натовпу індіанців і, як бджоли, зроїлися біля виходів і в інших місцях під прикриттям Зміїної стіни.
— Що б це означало? — запитав я в Куаутемока, і в ту ж мить побачив, як один з іспанців змахнув над головою білою полотниною. Не встигла вона опуститися, як увесь двір храму заволокло димом, і одразу пролунав залп із аркебузів. Перші впали як підкошені, але решта беззбройних танцюристів скупчилася посередині, як отара переляканих овець, занімівши з жаху. Тоді іспанці оголили мечі і, викрикуючи імена своїх святих покровителів, як вони це завжди роблять, коли мають намір вчинити якесь лиходійство, кинулися на беззахисних ацтеків і почали їх нищити. Одні були зарубані на місці, інші з криками намагалися врятуватися втечею, але втекти не вдалося нікому, бо виходи охоронялися, а стіни були надто високі, щоб через них перебратися. Іспанці — хай покарає їх усевидячий Бог! — перебили всіх до ноги. Вони упоралися швидко! Не минуло й кількох хвилин після того, як біла полотнина злетіла в повітря, а шістсот ацтеків, мертвих або конаючих, уже лежали на кам’яних плитах площі, а іспанці із переможними вигуками зривали з повержених дорогоцінні прикраси. Я обернувся до принца.
— Мабуть, ти добре вчинив, що не пішов на це веселе святкування, друже Куаутемоку, — похитав я головою.
Куаутемок не відповів. Він стояв мовчки і, невідривно, дивився на страхітливу учту. Лише Отомі сказала з гіркою усмішкою:
— Ви, християни, такі добрі люди! Оце так ви віддячили нам за гостинність? Я гадаю, що мій батько Монтесума тепер може бути цілком задоволений своїми гостями. Ох, була б я на його місці — усі ці людці уже лежали на жертовних вівтарях! Ти казав якось, що наші боги — дияволи. Хто ж тоді ці вбивці, що шанують твого бога?
Але тут нарешті Куаутемок заговорив:
— Нам лишається тільки одне — помста! Монтесума нині — жалюгідний боягуз. Для мене він помер. І якщо знадобиться, я уб’ю його власними руками! Але в Анауаку ще залишилося двоє чоловіків — мій дядько Куїтлауак і я. Годі! Я йду збирати військо!
І Куаутемок пішов.
Усю ніч місто гуло, як осине гніздо, а під ранок базарну площу і всі вулиці, наскільки сягало око, заповнили десятки тисяч озброєних воїнів. Хвиля за хвилею котилися вони на палац і, наче хвилі, що розбиваються об кручу, відкочувалися назад під вогнем іспанців. Ацтеки тричі починали штурм і тричі відступали. Перед четвертою спробою на стіні з’явився Монтесума, цей боязкий вінценосний тюхтій. Він благав народ розійтися, бо інакше йому самому загрожувала загибель, і благоговіння ацтеків перед священною імператорською владою усе ще було таке велике, що вони припинили штурм.
Проте розходитися ніхто не думав. Оскільки Монтесума заборонив убивати іспанців, вирішено було виморити їх голодом, і відтоді почалася глуха блокада палацу.
У першій битві загинули сотні ацтекських воїнів, але обложені зазнали більш відчутних втрат. Ацтеки захопили в полон декількох іспанців і безліч їхніх союзників тласкаланців. Нещасних полонених відразу поволокли на велику теокалу і принесли в жертву перед храмом перед очима їхніх товаришів.
Через кілька днів до Теночтітлана повернувся з підкріпленням Кортес. Він розгромив свого суперника, і багато солдатів Нарваеса прилучилися до переможця. Серед них була одна людина, яку я добре знав.
