Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
І тоді Трофимук став на коліна.
— Облиш дитину, пане Данило! — попросив.
— Овва, а ти, бачу, полагіднішав. То як з владою? Відречешся від совітів?
— Ні! — підвівся з колін, відступив до стіни, став, спершись на неї. — Ні, це наша доля, а від долі не відрікаються.
— Твоя доля онде! — Беркут люто звів автомат. — То не відречешся?
— Ні!.. — видихнув з останніх сил.
І тоді Беркут натис на гашетку. Автомат застрибав у нього в руках, випльовуючи свинець, шматуючи кулями дитину й жінку, певно, він убив їх одразу, але не міг уже спинитися, стріляв, дивлячись не на них а в ненависне Грицькове обличчя. Потім кинув «шмайсера» на підлогу й пішов до Грицька з простягнутими руками.
Грицько кинувся до нього зненацька, мов хвисьнутий батогом, видно, збагнув, що втрачати вже нічого, однак не встиг дотягнутися: упав, зрізаний короткою Петровою чергою. Упав біля сина, незручно простягнувши до нього руку.
Беркут підняв свого «шмайсера», не оглядаючись рушив до дверей. Довго стояв надворі, жадібно дихаючи, й ніяк не міг надихатися.
— Ну й біднота, — раптом почув за стіною, — я все обдивився, нема нічого: ні обручки, ні кожуха файного.
— Голота… — ствердив Беркут.
— Поспішили, друже сотнику, най помучили б трохи.
— Часу нема, клич хлопців, відходитимемо.
— І то правда. — Петро потягнувся, хруснувши суглобами. — Підемо на Бистрицю?
— На Волю Висоцьку.
— На Волю, то й на Волю…
Десь не дуже далеко застрочив автомат.
— А хлопці бавляться… — ліниво позіхнув Беркут. — Переспимо в лісі.
— Треба повечеряти.
— У пана Яремківа. Має сьогодні свято, най ставить.
Беркут рушив з подвір’я впевнено, тримаючи автомат у правиці, й ні разу не озирнувся на хату. Стояла з освітленими вікнами, якась ошатна серед інших, що зачаїлися в темряві; сич пролетів над нею й пугукнув моторошно.
А тепер елегантний пан Данило Робак стояв перед Максимом Рутковським, тримав келих тонкого кришталю й щось казав.
Колишній Беркут…
І нинішній!
Після тої кривавої ночі банда Беркута далеко не втекла. Їх перестріли в горах — вирватися вдалося тільки Беркутові й ще одному бандерівцеві.
«Екскурс у минуле з мораллю», — чомусь подумав Рутковський, і йому стало огидно. Але ж само з такими людьми доведеться йому спілкуватися щоденно, більше того, він мусить стати «своїм» у їхньому товаристві. І Рутковський через силу всміхнувся, відповів Робакові щось невиразне й однозначне — зрештою, це не мало ніякого значення, бо нинішній «пан професор» і колишній сотник бачив тільки себе й був зачарований тільки своєю особою.
До столика з пляшками підійшли Іванна з Луцькою, і Рутковський із задоволенням зайнявся їхніми склянками. Він налив Стефанії джину з тоніком. Дівчина трохи випила, щоки в неї порожевіли, на лівій, коли всміхалася, з’являлась ямочка. Чому не з’являється на правій, либонь, Стефанія не знала сама, проте Максим усе ж запитав. Звичайно, це запитання свідчило про його інтерес до Луцької, дівчина збагнула це одразу й взяла Рутковського під руку.
Лодзен оцінив Стефин жест по-своєму: став так, щоб відгородити їх від компанії, просто спиною до Робака. Сказав по-змовницьки:
— Ви робите успіхи, пане Рутковський. Давно не бачив, щоб хтось сподобався пані Стефанії.
Дівчина відняла руку, але тут-таки знову просунула її Максимові під лікоть. Це не могло не імпонувати Рутковському, але він подумав, що ось уже вдруге за вечір його намагаються якось підштовхнути до Луцької. Спочатку це робила Іванна, тепер Лодзен. Але для чого це полковникові? Лише потім Максим зрозумів увесь далекоглядний хід думок Лодзена — сьогодні ж на всяк випадок активно включився в гру.
Ледь притиснувши ліктем руку Стефанії, відповів з гідністю:
— Панна має добре серце й піклується про земляка, який почувається не зовсім у своїй тарілці.
Луцька стенула плечима.
— Добрі серця — надто велика розкіш. Особливо тепер.
— Що саме панна має на увазі?
— Розчарування людства.
— Тоді вашу войовничість можна вибачити.
— Хіба я войовнича?
— Панна Стефанія буквально випромінює жіночність, — втрутився Лодзен.
Рутковський не зовсім погодився з полковником: Стефині очі лишалися колючими, точніше, не колючими, а якимись настороженими. Але ж і він, певно, насторожений, не зовсім свій у цій компанії. Максим знав, що це — одна з найважчих частин його завдання: бути таким, як усі.
Нараз подумав: наскільки легше б почувався, якби міг стати самим собою, якби міг кинути їм в обличчя все, що думав, і з яким би задоволенням побачив гнівне й розлючене обличчя Лодзена чи Робака.
Так, саме злість на обличчі полковника, а не чемну усмішку й доброзичливість, бо він його ворог, класовий ворог. Максим подумав саме так: класовий ворог, не стидаючись деякої патетичності цієї думки, бо, може, сам уперше так переконливо й гранично ясно відчув глибину вмісту, закладеного в це визначення. Класовий ворог — непримиренний, ворог до кінця, ворог з доброзичливою усмішкою й пронизливими очима, які, на щастя, бачать не все.
— Вам з шинкою чи з баликом? — Рутковський не одразу збагнув, що Луцька звертається до нього. Зрозумівши нарешті, взяв бутерброд з рибою, відкусив делікатно, та алкоголь пробудив апетит — прикінчив бутерброд і потягнувся по другий.
Лодзен схвалив:
— Їжте, у домі вашого брата завжди добре пригощають.
Максим ледь помітно скривився, полковник помітив це й відреагував одразу:
— Колись я працював у Москві й знаю, що таке російська гостинність. У кожного народу свої звичаї, і мені невідомо, що роблять ваші господарки із залишками їжі після святкових прийомів. Ми живемо економніше, бо знаємо ціну грошей. До речі, ви граєте в бридж?
— Який у Києві бридж! Граю трохи в преферанс.
Рутковський знав, що це Лодзенове запитання не випадкове. За інформацією, яку мав Центр, Лодзен завсідник гральних будинків у Бад-Візе й Бад-Рейхенхалі — містечок поблизу Мюнхена.
— А покер?
— На жаль… Але сподіваюсь позбутися цієї прогалини в моїй освіті.
— Хочете навчитись? Іноді це багато коштує.
— Де знайдеш гарного вчителя?
— Подивимось… Пане професоре, пане Юрію… — озирнувся Лодзен. — Може, партію в бридж? Сідайте поруч мене, — порадив Рутковському, — почнете вчитися.
— Пан Лодзен — ас! — мовив Юрій. — Тобі пофортунило.
— Справді, сьогодні в мене щасливий день, — погодився Максим. — Дай боже, щоб не останній! — Він допив свій джин, вибачився перед Луцькою й почимчикував за Лодзеном, відчуваючи, що панна Стефа не зовсім схвалила його рішення. Та що поробиш: Лодзен був козирною картою, а це в Максимовому становищі важило багато.
Цвіли троянди. Їх було багато, різноколірних, великих, вони росли вздовж асфальтованих доріжок і окремими клумбами, вперемішку з іншими квітами. Садівники Енглішер Гартен недарма їли свій хліб, як і більшість тих, що працювали на радіостанціях «Свобода» і «Свободная Европа», а було їх тут немало — понад дві тисячі чоловік.
І один з них — Максим Рутковський.
Так, Максим уже мав перепустку в целофановій обгортці, котра стверджувала, що він — штатний працівник радіо «Свобода» — РС, як скорочено називалася радіостанція.
Рутковський простував асфальтованою доріжкою поміж троянд, простував не поспішаючи, бо мав зараз обідню перерву і вже встиг з’їсти в буфеті біфштекс і випити чашечку кави.
Тепер усе було позаду, принаймні Максим вважав, що основні труднощі позаду, бо справді, потрапити у штат РС виявилося не так уже й просто.
Рутковський мав кілька розмов із працівниками служби охорони станції, по кілька разів розповідав одне й те ж, йому ставили несподівані запитання, намагаючись заплутати, але Максим добре пам’ятав поради Ігоря Михайловича: відповідати правду, й тільки правду, крім того, що робив останній рік після приїзду Юрія Сенишина до Києва.
Тепер Рутковський міг оцінити обережність і передбачливість керівників, які готували його до розвідницької діяльності. Тоді Максим продовжував працювати у видавництві, записався навіть на курси вивчення німецької мови, хоч відвідував їх не так уже й часто. Мову, а також усе інше викладали йому досвідчені вчителі.
